Судака подали з молодою картоплею, щедро посиланою свіженьким кропом. Знову налили, і тепер Марія Климівна чемно відмовилася, та докір у погляді на чоловіка лишився. Кругляк старанно вдавав, що не зважає на настрій своєї половини.

Увесь час, поки їли, говорили про всяке різне. Зі світської бесіди Платон зрозумів: Дундукевич — начальник земських зборів Василівського повіту, де тричі на рік проходять ярмарки і є дві земські школи. Клопотів Ілько Михайлович має на хазяйстві чимало, серед них — нові, що не так давно впали на голову. Треба було виконувати розпорядження щодо осушування місцевих боліт, бо незабаром через повіт прокладатимуть залізничну колію. І взагалі, місцевість планують розвивати, ось тільки не зрозуміло, хто буде платити за роботи. Дундукевичу се вочевидь боліло, тож довго скаржився на губернське земство: воно ж, бачте, самоусунулося від процесу. Поки начальство вирішує, за чий рахунок виконувати спущені ще вищим начальством розпорядження, калитками трусять власники боліт. Звісно, поміщикам не подобається брати на себе витрати, котрі має покривати державна скарбниця, і мають на те всі законні підстави.

За якийсь час Марія Климівна підвелася, пішла й повернулася з пляшкою лікеру — його зазвичай пропонували на десерт. Але не зосталася, вибачилась і залишила товариство. Хоча Платон розумів гру: жінка робить це охоче, виконавши всі належні хазяйці обов’язки. Кругляк не стримався — зітхнув полегшено. І навіть став почуватися вільніше. Щойно дружина зникла в будинку, Кругляк відсунув тарілку, на якій лишився недоїдений шматок судака, влив усім лікеру, пригубив першим, посмакував.

— Нарешті до справ, Платоне Яковичу.

Чечель навмисне довго жував — узяв таким чином паузу.

— Не люблю, коли отак, утемну використовують, — мовив нарешті. — Уже скоро як дві години колами ходите, панове.

— Це тому, що не знаємо, як краще підійти.

— Найліпший шлях — прямий, Панасе Пилиповичу.

— І я про це, — вставив Дундукевич. — Аби не делікатні обставини, уже давно усе сказали б прямо. Тут же не знаєш, із чого почати, щоб не виглядати смішними й дурними водночас.

Випите вже дозволяло Чечелю не стежити за манерами.

— Але, панове, саме так ви зараз виглядаєте. Без образ.

— Та які образи, помилуйте! — Кругляк замахав руками. — Навпаки, ви маєте всі підстави гніватися на наше маленьке товариство. Проте халепа, у яку потрапив Ілько Михайлович проти власної волі, не має простого пояснення.

— Саме тому прошу вашої допомоги, — сказав Дундукевич. — Чи бодай поради. Звісно, маю можливості віддячити вам. Багато не обіцяю, та поміщики після неофіційних переговорів дали згоду скластися, аби сума допомогла все вирішити.

— На Бога! — Чечель різким рухом відсунув тарілку. — Досить уже крутити! Зібралися — так говорімо. Викладайте, що там за халепа така.

Чоловіки багатозначно перезирнулися. Земський начальник витер губи кутиком білої серветки, прокашлявся, мовби готувався виступати перед поважним зібранням.

— Нарешті. Почнімо, як то кажуть, спочатку. Василівка наша — повітовий центр і разом із тим село. Не велике, але й не маленьке. Ніби недалеко від Полтави, тридцять верст, навіть менше трохи. Але як доїдеш, наче в інший світ потрапляєш. Краї в нас, Платоне Яковичу, можуть видатися похмурими. Ворскла — річка так звивається, від того — плавні, мов ліси густі, навіть місцеві часом блукають. А ще — стариці й болота.

— Про болота чув, — зауважив Платон.

— Не про них мова. Хоча, може, й про них. Народ багато років між боліт живе. Як то кажуть, поколіннями. Звідси характер, не завжди привітний через забобони. То вже спосіб життя. Іноді думаєш: ну скільки ж можна, двадцяте століття на дворі, онуки й правнуки їхні до третього тисячоліття доживуть, якщо кінця світу не буде... А! — Дундукевич сумно махнув рукою. — Словом, є в моєму повіті два села, болотом розділені. Маньківка ближче, Соколівка — далі, за болотами. Вважайте — у більшій глушині. Але й там люди живуть, іще й господарства мають. У Маньківці худобу тримають. Соколівка свою славу має — мед. Тамтешній поміщик, Степан Соколовський, Царство Небесне, диваком був... прости, Господи. — Дундукевич перехрестився. — Затявся розводити в себе на господарстві різні рослини екзотичні. Вкидав грубі гроші в саджанці та насіння, сам їздив усюди, особисто привозив.

— То все мед, — вставив Кругляк.

Не розуміючи, для чого треба це слухати і як слід реагувати, Чечель просто кивнув.

— Еге, — підтвердив Дундукевич. — Мав пан Соколовський задум. Бджоли літають над тією квітучою екзотикою, сотають пилок. Мед матиме від усього того ні на що не схожий смак. Значить, такого меду, як у Соколівці, по всьому повіті — де повіті, у всій губернії не буде! А ще заповзявся висаджувати дерева фруктові, з яких можна збирати два врожаї. Чи то вичитав десь, чи сам бачив. — Земський начальник махнув рукою. — До того веду, що нічого з того не вийшло.

— Медалі, — знову вкрутив Кругляк.

— Хіба, — згодився Дундукевич. — Покійний Степан Юхимович марнославним уродився. Поїде зі своїми рослинами на виставку в Париж, дістане там медаль, зробить фото, привезе звідти публікацію про себе. Бере то все під скло, вішає — чистий іконостас. Тільки ж медалі не збагачують. З кліматом здебільшого не вгадував. Щось сохнуло, щось мокнуло, щось грім побивав, а від чогось бджоли роями дохнули. Селяни тамтешні вже на пана пальцями крутили, як бачили, тільки Соколовський затявся. Маєте — розорився на мріях. Серце не витримало. Поховали, лишилася на господарстві вдовиця, Степанида Іванівна, з двома доньками. Старша, Лизавета, довго в дівках не ходила. Вдало заміж вийшла, за дачника одного. У банку служить і, кажуть, подає надії. Ага, живуть вони в Києві.

— Це має значення?

— Самі побачите, Платоне Яковичу. — Земський начальник відігнав від полумиска набридливу муху. — Є ще одна донька, Олеся. За віком як старший син Панаса Пилиповича. Усе при ній, так би мовити. — Він показав руками. — Та в дівках засиділася. Причина — десь, мабуть, її покійний батько згрішив. Народилася дівка кривенькою на ліву ногу. Коротша за праву. Я, звісно, не роздивлявся, не міряв аршином. Не знаю, на скільки. Тільки ж видно, кульгає дівчина. Сумно, але ж кому така жінка треба. Хай навіть із маєтком та млином у придане, та й розумом Бог не обділив. Але, бачте, приречена жити в рідній Соколівці.

— Приречена... Ви так кажете, наче це покарання якесь.

— Знаєте, мосьпане... — Дундукевич пожував губами, мов кріль, повторив: — Знаєте, аби ж іще життя в радість. Зимою Степаниду Іванівну відспівали. На здоров’я не жалілася, та й відійшла тихо, всякому б так. — Він перехрестився. — Лягла спати й не прокинулася. Потім Лизавета лікаря поважного з Києва привезла. Оглянув небіжчицю, розрізав... — Земський начальник знову поклав хреста. — Серце, каже, не витримало. Степанида як знала. Заповіт склала на обох доньок, іще восени, й ані пари з вуст їм про те. Значить, відчувала щось, лякати не хотіла.

— А смерть поміщиці має значення? Якщо ні, якщо нема підозр у природній смерті — не варіть, будь ласка, воду. — Неспішна провінційна бесіда в тихому садку починала дратувати і втомлювати Чечеля.

— Ніхто стару Соколовську не вбивав. Хоча... не така вже вона й стара. Тільки п’ятий десяток розміняла. Лизаветі, старшій, батьківського маєтку не треба. Навіть хотіла Олесю до себе забрати, а Соколівку продати, за скільки дадуть, не торгуючись. Так кривенька вперлася. Дбатиму, каже, про спадок, сама собі буду там господиня.

— Зрозуміло, — втрутився Кругляк, потягнувшись при тому до карафки. — Незатишно їй такій ані в Києві, ані навіть у Полтаві. Хто вона там? Сирітка-калічка, яку всім довкола шкода. А тут — сама по собі.

Наповнивши тим часом чарки, взяв свою, гойднув, припрошуючи товариство. Платон почаркувався машинально. Випите повернуло до тями й, відверто кажучи, дозволяло слухати просторікування нових знайомих. Проте не давало змоги вхопити суть, що чим далі, тим більше накручувало. Чечель чувся так, ніби його запросили вислуховувати місцеві плітки, позбавлені глузду. Від того брали позіхи, і не стримався.