Збити вдалося третім ударом.

Усередині — нехитрий сільський скарб. Святковий жіночий одяг, дві пари чобіт, нова солдатська шинель, ще якісь згортки. Під ними — наган, не інакше трофей військовий. Барабан повний, запасних набоїв не знайшов.

Папуша грошей, невеличка, але — «катеринки»[46]. Перелічив швидко, присвиснув. Тисяча. Для селянина, котрий до того ж узявся нізвідки, — добрий капітал.

На самому дні — щось, дбайливо, бережно перекладене шматком чистого полотна.

Він прикривав річ, яку Платон сподівався виявити в скрині найменше.

Вийняв, став ближче до світла.

Одразу впізнав людину з намальованого портрета, хай із вусами та в східній чалмі.

— Тю. Це що таке? — Сава наблизився ззаду, зирнув через плече. — Чиє воно? Для чого тут?

— Цирк. Смертельний номер. Гастролі в Полтаві два роки тому. Бач, отут дата стоїть.

— Чобіт і Палажка так цирком тішаться?

— Знаєш його? — Чечель тицьнув брудним пальцем у намальоване лице.

— Та де.

— Я, здається, знаю.

Платон скрутив циркову афішу трубочкою.

Він здогадався, як убили Олесю.

Зрозумів хто.

Навіть здогадався, що людину з портрета могло тісно пов’язувати з Харитоном Чоботом.

Але досі не розумів головного. Без чого вся картина не складеться, а знахідки й здогади не мають сенсу.

Чому вбили Олесю Соколовську.

Кому це вигідно.

З маєтку Соколовських — до Василівни,

далі на Полтаву

— Даруйте за чесність, Платоне Яковичу...

— Господь із вами, Ільку Михайловичу, хіба за таке вибачаються?

— Мої слова можуть вас образити.

— Я схожий на того, кого легко образити?

— Ви схожі на солдата, що повернувся з поля битви. Чечель спершу опирався, коли земський лікар прописав постільний режим. Та коли від різких рухів у голові зачало макітритися, дозволив собі погодитись. Після того як бійка на болоті завершилася й вони з Писаренком дочекалися справника, ще чувся бадьоро. Світ хитнувся, щойно минув шок і розвіявся кураж. Крім глибокого порізу на правій руці Платон сильно дістав від Чобота по черепу. Сучкувата палиця розкроїла брову, а сам удар спричинив струс мозку. Тепер Чечель визнав: його дуже вчасно знудило, справник скривився від огиди й дозволив Саві завантажити пораненого в коляску і відвезти назад у маєток. Так Платон уникнув небажаного спілкування з представниками влади й мав досить часу, аби продумати подальші дії.

Та й валятися в ліжку, на чистих простирадлах, третю добу поспіль йому подобалося. Кому б не сподобалося, на повному пансіоні. Прикажчик поки лишався старшим у маєтку, тож віддав відповідні накази. Саву Гнатовича тут слухалися.

— Десь так і є, — не заперечив Чечель.

— А я спершу не вірив у вас. Ось те саме чесне зізнання. Ніхто з тутешніх не йняв віри, що вам, чужому, вдасться так скоро владнати дивну справу.

— Мені й не вдалося, — зітхнув Платон. — Панна Соколовська загинула. Єдине, у чому переконався й чому маю докази, — вона ні в чому не винна. Хіба ставити їй за провину розгубленість. Звідти й певні дії, позбавлені логіки й здорового глузду.

— Так-так, уже все відомо, — закивав Дундукевич. — У сараї в Шимчихи знайшли жмутики зеленої кукурудзи. Хитро придумано. За певних обставин таке кукурудзиння ладне отруїти худобу. Аби ж ветеринару дали розрізати хоча б одну мертву тушу, він би все виявив. А так... Той покидьок Чобіт нагнав страху, користуючись моментом.

— Який створила Палажка Шимченко, — нагадав Чечель.

— Саме так! Може, буде цікаво: до кукурудзиння Чобіт задля певності додавав трошки щурячої отрути. Але саме по собі воно псує шлунок корови чи вола доволі швидко. Особливо якщо худоба звикла до якісних кормів. Економія Недільського на тому стоїть. Не знаю, сам додумався Чобіт чи підказав хто. Отруйна для худоби їжа діє не одразу. Ветеринар пояснив: від десяти до дванадцяти годин. Прислужуючи в економії, Чобіт міг вільно заходити до тварин зранку й згодовувати їм оте лайно. Далі худобу гнали на пасовисько. Спрацювати все могло, за його розрахунком, аж під вечір. Лишалося вчасно втрутитися, нагнати жахів, напустити туману, знищити сліди. Отже, — земський начальник потер руки, — вашими зусиллями, Платоне Яковичу, потрава в економії припинилася. Винних знайдено, один навіть сам себе покарав, до суду. Прикажчик Писаренко докладно й не раз усе розповів.

Чечель засовався на ліжку, вмощуючись зручніше.

— Ще багато неясного, Ільку Михайловичу.

— Як на мене, усе зрозуміло, — заперечив Дундукевич. — Ви ж іще не знаєте. Нашу поліцію називають провінційною, та коли треба — працює добре. Немає ніякої Пелагії Шимченко.

— Тобто?

— Немає! — Земський нагадував провидця, котрий розгадав кунштюки циркового фокусника. — У цієї особи було вже чотири паспорти. Ще два знайшли в льосі, сховок у стіні. На ній стільки подвигів — знаменита одеська Сонька Золота Ручка хай посунеться й поступиться місцем! Аби довго не морочити вас: вона справді має певний вплив на маси, переважно забобонні, не надто освічені. Придумала виявляти відьом за різними ознаками, накручувала людей. Потім милостиво дозволяла так званим відьмам забиратися з миром. А вони навзаєм віддавали їй різні цінні речі.

— Про таке я вже чув.

— Бачте, правда. Тепер доведено. Особа, яку тут знали як Шимчиху, мандрувала з місця на місце під виглядом погорілиці. Потім придивлялася до тих, поряд із ким оселилася. Вибирала підходящих жертв. Зізналася в усьому, я деталей сам не знаю. Дізнався через знайомих: чистий вам сенсаційний роман можна писати.

— Зрозуміло, чому не чіпала Прокопиху, — мовив Чечель радше сам до себе, міркуючи вголос. — Але взятися за таку жертву, як Олеся Соколовська, погодьтеся, ризиковано. На що розраховувала?

— Підняла ставки, — пояснив Дундукевич. — Загралася. Ще й Чобіт поруч виник. Думала, разом потягнуть таку грандіозну виставу.

— Не бачу кінцевої мети. — Платон стояв на своєму. — Чим панночка могла від них відкупитися? Для чого її вбивати? Хто її вбив? Не забувайте про Микиту Недільського, його роль у цій негарній історії. Поліцейське слідство враховує це?

Земський відкинувся на спинку крісла, присунутого до ліжка. Поклав ногу на ногу. Заговорив не одразу.

— Платоне Яковичу, прошу уважно послухати мене. У деталі поліцейського слідства бути втаємниченим не маю статусу й повноважень. Звісно, колись дізнаюся більше. Але не тепер. Я виклав вам ту версію подій, яка поліцію, а за великим рахунком — губернську владу влаштовує цілковито. Недарма зізнався, що спершу не повірив у користь від вашого втручання. Чекайте! — жестом зупинив намір Чечеля перервати себе. — Не все так просто. Про ваше існування я не знав. Але про моровицю й дивним чином прямо пов’язану з нею особу меншої доньки покійного Соколовського начуваний, бо належить. Мав необережність поділитися з паном Кругляком. А він незабаром наполегливо висватав мені вас. Мовляв, нечасто така видатна персона, сищик від Бога, опиняється в наших тихих краях. Запросив вас радше задля очищення совісті. Ну, й справді було бажання, аби хтось глянув на наші дивовижі стороннім, свіжим оком.

— Зрозуміло. Не ображаюся, не маю нічого проти такого підходу. Проте я дещо дізнався. Власне, до Шимчихи й Чобота мене привела розмова з Микитою Недільським. Він мав мотив для вбивства, та довів непричетність. Натомість розкрив одну таємницю, що дозволило знайти винних у моровиці. Без згадки про молодого Недільського...

— ...краще обійтися, — завершив фразу Дундукевич. — Пане Чечель, якщо хлопець не причетний до вбивства, краще його прізвище не писати в жодному протоколі. Це потягне за собою знеславлення поважного, шанованого прізвища. Заради виведення його з-під удару та збереження репутації мого повіту все з вами й почалося. Ви — приватна особа, Платоне Яковичу. До всього — не бажана для позитивної згадки. Вашої активної участі у викритті злочинниці Шимчихи та її приблудного чоловіка Харитона Чобота краще не афішувати. На щастя, є прикажчик Сава Писаренко. Це він дізнався, що покоївка Павла Горобець, підкуплена Харитоном, стежила за своєю панночкою. Ви на той час перебували в маєтку, знову пошкодився автомобіль. Тож прикажчик не знайшов нічого кращого, як ловити злочинців разом із вами. Ви просто були під рукою. У потрібному місці в потрібний час. Що сталося далі — знають усі, кому треба. Нещасну дівчину вбив Чобіт. Його жінка вже зізналася в цьому. Заявивши — нічого не знала. Харитон зробив так, бо план нацькувати на відьму погромників зірвала сама Олеся.