Лівою рукою картинно відхилив полу піджака.

Права пірнула у внутрішню кишеню.

Вусань лапнув руків’я нагана.

— Фі... — Одесит наморщив носа. — Нерви треба берегти. У нас в Одесі є чудові курорти. Уже застосовується нова європейська метода: лікувати електрикою.

Вусань щось пробурчав собі під носа, але забрав правицю від револьвера. Застебнув ґудзики на піджаку, демонстративно заклав руки за спину. Знову втративши до сторонніх інтерес, горбань розгорнув невеличкий вузлик, який вивудив із кишені. Взяв те, що там було, двома пальцями. Виставив руку перед собою, аби суперник краще бачив.

— Це — діамант зі скарбнички княгині Корсаковоі, царство їй небесне. Його власниця належить до однієї з гілок родового дерева тих самих Корсаків, що починали служити ще за Івана Грозного. Самі ж знаєте, є гілки, що всихають. Княгині не пощастило. Її нащадок, єдиний спадкоємець, вважається паршивою вівцею. Чи паршивим бараном, якщо так краще прозвучить. Дуже нечемний молодий чоловік, не поважає пам’ять предків. Гуляка, бабій, п’яниця, живе одним днем. Спускає материн спадок так завзято, ніби хоче довести всьому світу: у труні йому нічого не потрібно. Діамантовий гарнітур прабабця цього ідійота отримала від одного з претендентів на руку й серце. Така родинна легенда. Молодий дурник поводиться неетично. Виколупує діаманти з оправи й ставить на кін у різних непристойних місцях. Замість мене коштовність Корсакових міг виграти хтось недостойний. А я поставився до такої цінності шанобливо. Тож маю що виставити проти вашого скарбу. Бо знаю: ви, месьє Жир, шануєте речі з історією.

— Історія піднімає ціну, — сказав Попович. — Робить іще ціннішими. Дозвольте?

Він простягнув руку долонею догори.

Трохи повагавшись, Лівшиць поклав на неї діамант.

Харків’янин ступив ближче до вікна, покрутив камінчик на світлі.

— Грає, — гмикнув. — Ви можете довести, що це коштовність роду Корсакових?

— Жодного доказу походження чорної перлини, яка мене цікавить, я від вас не вимагаю, — відрізав Піаніст.

— Справедливо, — визнав Жир, повертаючи коштовність. — Я згоден, пане Лівшиць.

— Умови прийнятні?

— Повторимо. При свідках.

— Але вони вийдуть.

— Переконали.

— Отже... — Одесит поклав діамант на стіл. — Граємо в «дев’ятку». Двадцять одну партію, аби зробити нічию неможливою. Той, хто під фінал лишився в програші, матиме три шанси відігратися. Якщо, звісно, різниця в набраних очках дозволятиме це й робитиме реванш цілком реальним. У разі якщо реванш відбувся, сторона, яка відігралася, дає такий самий шанс супернику. Третьої спроби не буде. Виграш не оскаржується.

— Кожен тур — нова колода, — додав Жир.

— Маєте при собі запас? Три десятки колод? — Піаніст смикнув бровою. — Я дивуюся на вас.

— Міняємо колоду після кожних десяти партій, — погодився Жир.

— Я наче знав. Привіз із собою дві запечатані.

— У мене так само дві. Покладемо?

Саквояж одесита стояв на стільці.

З його надр на стіл лягли дві акуратно запаковані карткові колоди.

Попович кивнув вусаневі.

Той видобув дві такі самі колоди зі своїх кишень.

І тут постукали у двері.

З усіх присутніх спокій зберіг лише Піаніст.

Вусанева рука вкотре за останній час сіпнулася до револьвера. Його товариш, навпаки, застебнув піджак на всі ґудзики й напустив на себе вигляду, з якого сторонній мусив зрозуміти: він — особа випадкова, помилився кімнатою, нікого й нічого не знає. Жир по-котячому примружив очі, кинув на свій почет важкий, убивчий погляд. Натомість одесит спритно підхопив серветку зі столу, накрив нею карти й діамант, запитав:

— Хто там? — але говорив не до дверей, до суперника.

— Хіба ви на когось чекаєте? — буркнув Жир, потроху опановуючи себе.

Стук повторився. Ззовні не наполягали — так шкрябає двері домашній улюбленець, коли проситься зайти, бо скучив за господарем.

— Я в Полтаві вперше. Мене тут ніхто не знає. Хоча тішу себе надією, що місцева поліція начувана.

— Мені розповідали про ваше марнославство, — зітхнув Жир. — Хоча ви, одесити, усі такі.

— Ой, та що ви знаєте за одеситів і за Одесу!

Тим часом постукали втретє.

Жир кивнув вусаневі.

Той, наслідуючи товариша, застебнув піджак, ступив до дверей, хрипнув:

— Кого треба?

— Від пана директора, — почулося ззовні.

Отримавши мовчазний дозвіл, вусань повернув ключ, відчиняючи.

Спершу всі побачили величезну круглу тацю. У центрі — відерце з шампанським. Поруч — порцеляновий човник, по вінця наповнений червоним кав’яром. До натюрморту додавалися порізаний шматочками ананас, кілька грон винограду, апельсини і яблука. Тацю стискали руки в білих рукавичках. Молодик у фраку й накрохмаленій манішці урочисто ступив через поріг.

— Ми не замовляли, — з невеличким запізненням сказав Жир.

— Пан директор має за честь приймати в нашому готелі такого шанованого гостя, як ви, Ніле Панасовичу. — Офіціант патетично вклонився.

Тепер присутні могли роздивитися молодика краще. Стрижене, блискуче від лаку волосся він зализав пробором набік, і від того воно здавалося масним, не надто приємним. Закручені вгору вусики він так само напомадив, явно прагнучи скидатися на гусара. Очі палали й дивилися на Жира захоплено.

— Маєте успіх, месьє... е-е-е... Попович, — посміхнувся Лівшиць.

— Я нічого не просив мені приносити, — правив своє Жир. — Узагалі не велів турбувати.

— Не гнівайтеся, мосьпане. — Офіціант знову запопадливо вклонився. — Наш пан директор прислав це від себе, засвідчуючи глибоку повагу.

— Бог із тобою, — зітхнув той. — Постав на стіл, чоловіче, перекажи хазяїну подяку.

Одеський гість двома пальцями вивудив із жилетної кишені монету, підкинув на долоні, спіймав. Потім кинув офіціантові. Той підхопив обома руками, втретє вклонився, пройшов до столу, обережно прилаштував тацю. Та йти не поспішав. Ніби так треба, витягнув пляшку з льоду й заходився відкорковувати. Попович, гмикнувши, приготував металевий рубль, щедрі чайові, покрутив між пальцями, зауважив:

— Лиши. Без тебе впораємося.

— Ні-ні, дозвольте-дозвольте...

— А дозвольте мені!

Той, кого називали Піаністом, вийшов наперед. Спритно обхопив зап’ясток офіціанта, вивертаючи й змушуючи розтиснути пальці. Не забрав — вийняв пляшку з руки, поставив поряд, посильного не відпустив.

— Даруйте... — Молодик сіпнувся.

— Пан Попович нічого не замовляв. — Одесит карбував кожне слово. — Наскільки я знаю, він записався у вашому готелі не під своїм справжнім іменем. Тим, яке в паспорті. Хіба ні? — Він зиркнув на Жира.

— Чо-орт! — протягнув той. — Справді! От же лайно собаче!

— Фі! — Піаніст знову гидливо наморщив носа. — Це очевидні речі, азбука. Ви, месьє Попович, маєте міцні позиції у своїй губернії. Але ж тут не ваша вотчина. Хай нікого не боїтеся, у вас є впливові захисники. Та робить своє не страх бути поміченим. Звичка не афішуватися. Хіба ні?

— Саме так. — Жир скреготнув зубами, стиснув рубль у кулаці. — Хто тебе прислав, блощице? — Він став з протилежного боку.

Поки Піаніст говорив, з лиця офіціанта зник лакейський вираз. Він уже не здавався слугою. Погляд став холодним, жорстким, чіпким. В очах читалося розуміння небезпеки й готовність до опору та боротьби. На присутніх дивився бувалий у бувальцях чоловік, тертий книш, стріляний горобець.

— Спершу дізнаємося, хто він. А хто прислав, стане зрозуміло потім.

Лівою рукою одесит торкнувся лиця свого бранця.

Ніхто, навіть сам офіціант, не встиг оговтатися — різким рухом пальці відірвали з-під носа накручені вусики.

Мертвим метеликом впали на килим.

Ще мить — і рука вже сіпала волосся.

— Ай! — не стримався посильний.

— Тут справжнє, — гмикнув Піаніст, розтираючи бутафорські вуса носаком. — Даю вам усім, месьє Жир, погану оцінку за пильність. Ви подбали про місце зустрічі й озброєних бовванів. Але далі ваше піклування про власну безпеку не пішло. Зате я готувався краще. І думав, що помилився. Хто оце, по-вашому?