Різкий рух.

Зойк.

Молодик, якому вивернули руку до хрускоту в суглобі, повільно опустився на коліна.

— На задньому дворі готелю стоїть автомобіль марки «даймлер». Його видно з вікна мого нумера. Це з вашого «люкса» вид набагато кращий. Річ, яку привіз із собою я, ніхто не розшукує. Я вже пояснив, звідки вона в мене. А те, що привезли з собою ви, месьє Жир, дехто шукає.

— Перлина прийшла до мене так само, як діамант — до вас! — Харківський картяр кричав, уже не зважаючи на стороннього й на те, що той дізнався забагато. — Її власник розстався з нею з доброї волі!

— Але чутки ходять, — відрубав Піаніст. — Годі, про це потім. Зараз прошу познайомитися з власником «даймлера». Панове, перед вами — Платон Якович Чечель. Колишній агент кримінальної поліції. Уже два роки, як на вільних хлібах. Виконує приватні доручення тих, хто може добре заплатити за послугу. Ви ж кілька разів навідувались у справах до сонячної Одеси чи як, Платоне Яковичу?

— Я не буду з вами балакати, — процідив викритий посильний.

— Ой, як шкода! — Піаніст картинно закотив очі. — Месьє Попович, ця особа прийшла сюди по ваших слідах. По вашу душу. Ви навіть думки такої не припустили. І ви, — палець націлився на полоненого, — так знахабніли, що вирішили зіграти таку просту виставу. Я в готелі відучора. Невже думаєте, що не знайшов нагоди роздивитися в обличчя всю прислугу? Та вчора автомобіля на задньому дворі не було! Втрачаєте хватку. Голівка від успіху паморочиться, ні, месьє Чечель?

У відповідь — тиша.

— Йому не жити! — просичав Жир.

— Фі! Мокра справа — не наш профіль. І точно не їхній. — Одесит, не послаблюючи хватку, кивнув на парочку охоронців. — Щоб відправити людину на той світ, треба викликати спеціальну особу. І платити їй грубі гроші. Нащо нам у нашому статусі таких гемороїв чи інших непристойних хвороб? Нам прийшов фарт.

— Фарт?

— Фарт, — кивнув Піаніст. — Месьє Чечель не працює на поліцію. Він не мав наміру нашкодити вам чи мені. У нього напевне інша мета. Змусити повернути те, що ви прихопили. Його й того, хто його найняв, не обходить, що ви не крали чорну перлину, а виграли в карти.

— Мені повернули нею великий борг, — вставив Попович.

— Та яка різниця! Ми з вами просто залишимо месьє Чечеля та його компаньйонів ні з чим. Коли ще випаде нагода зганьбити непогрішимого Платона Яковича! І ми обоє постараємося, аби чутки про це побігли наввипередки. Він сьогодні втреться, месьє Жир. Хіба ваші боввани потім трошки намнуть йому боки.

— Чому потім?

— Бо зараз нам треба вирішити, як діяти далі. Я не хочу переносити турнір, то справа честі.

— Господи, пане Лівшиць, про що б ви ще зараз думали!

Піаніст нарешті відпустив руку бранця.

Той одразу почав розтирати вивихнуте плече, і скидалося, що більше нічим не переймався.

— Нехай ваші люди заведуть месьє в мої апартаменти. — Піаніст простягнув вусаневі ключ. — Зв’яжуть, заткнуть рота й сидять там, поки до нього не дійде черга.

— Робіть, як велено, — буркнув Жир.

Охоронці спритно підхопили бранця під пахви, підняли. Він не опирався, дозволив вивести себе, йшов покірно, усім своїм виглядом показуючи: поразку визнає, тримається гідно, не дасть слабини. Коли за ними зачинилися двері, Піаніст двічі повернув ключ у замку.

— Нарешті ми самі.

— А ви ж того й хотіли.

— Бачте, як карта лягає, месьє Жир. Ми б із вами ще довгенько гарикалися.

— Чесно кажучи, ви мене здивували. Я чув про Платона Чечеля, та не думав, що отак раптом доведеться перетнутися з ним. Ще й вмочити в лайно. Але мені цікаво, про які там чутки ви повели.

— Ви знаєте, чиї перли вам дісталися?

— Мені начхати.

— Дарма. Я ж, наприклад, знаю про діаманти Корсакових. Ваша чорна перлина має цікаву історію. Я б сказав, нетипову.

— Не морочте голову!

— Але ви послухайте. — Піаніст ступив ближче. — Один харківський фабрикант, ви напевне про нього чули, Кирило Добронравов, закрутив роман із молодою актрискою з оперети. Він же відомий меценат, утримує трупу власним коштом. Ось і користується благами як хазяїн. Втратив голову й обережність. Дружина дізналася про те від добрих людей.

Ніл Попович на прізвисько Жир відчув метаморфозу.

Його візаві вже не тягнув слова. З голосу зникли характерні для мешканців українського Півдня інтонації. Ще півгодини тому співрозмовник іскрив іронією й не зовсім доречним до ситуації гумором, балакав із ним трохи зверхньо. Точніше, не говорив сам, а милостиво дозволяв говорити з собою. Тепер усе помінялося, зараз перед харківським картярем стояв чоловік, чиї манери нагадували чи то судового слідчого, котрий викладає обставини кримінальної справи затриманому, чи то прокурора, який із тим самим звертається до присяжних.

— Пані Добронравова походить із порядної родини, — вів далі Піаніст. — Її природа вимагала вдавати, ніби нічого не відбувається. І поводитися на людях світською дамою. Але як жінка вона була принижена. Так, ніби чоловік привселюдно надавав ляпасів. Тому вирішила помститися. Іншого способу, окрім завести собі молодого коханця, не придумала. Утім, способів помсти в подібних випадках небагато. Або коханець, або — вбити зрадника, він же кривдник.

— Не розумію, для чого ви це розказуєте, — вичавив Жир, міцніше стискаючи монету в кулаці.

— Аби ви зрозуміли, як і чому тут виринув Платон Чечель.

— Це з ним закрутила пані Добронравова?

— Ні. — Співрозмовник посміхнувся кутиком рота. — Усе водночас просто й складно. Пан Добронравов не припускав, що його дружина здатна на таке. Він узагалі невисоко цінував її, адже, правду кажучи, шлюб був з розрахунку. Аж раптом актриска показала кігтики. Зажадала від коханця грошей, впливу на директора театру, головних ролей і всяких інших карамельок. Далі — більше. Фабрикант дізнався, що коханка наставляє йому роги з жандармським офіцером. І тут не витримали нерви дружини, вона нарешті стала вимагати пояснень та влаштувала непристойний скандал на публіці. Зрозумівши, що заплутався й кругом не правий, наш фабрикант покаявся й не знайшов іншого способу примирення, окрім коштовного подарунку. Так пані Добронравова отримала брошку із великою чорною перлиною. Кажуть, знайдену десь у Карибському морі. Перлина зараз у вас.

— То й що?

— Уже фінал історії. Пані Добронравова вибачень не прийняла. Надто сильним виявилося приниження, ще й накручувала себе досить довго. Подарунок сприйняла як спробу відкупитися. Хоч потім стало ясно: чоловік щиро каявся, бо пережив таке саме й прозрів. Але, повторюся, то було потім. Тоді ж вона повелася нерозважливо — зустрілася з коханцем. Аби її принизили знову: хлопчисько виявився типовим альфонсом. Пані Добронравова через житейську наївність не навчилася розрізняти чоловіків такого типу. Давала йому гроші просто так, бо вважала це помстою за подружню зраду. Адже гроші, нагадую, чоловікові. Та на побаченні щось сталося. Після, гм, палких обіймів жінка дала зрозуміти коханцеві — ця зустріч остання. Мовляв, глянула на себе збоку. Зрозуміла — нічим не краща від чоловіка. Тим більше він хоче миритися, визнає провину, пропонує подорож Європою і почати спочатку. Альфонс зрозумів: більше дурних грошей не дістане. І вкрав перлину. Останній акорд, так би мовити.

— Звідки ви все це знаєте?

— Трішки терпіння. Пані Добронравова виявила пропажу. Тепер сором охопив її. Вона розповіла все чоловікові й довго плакала. Чорна перлина мала стати символом їхнього примирення й початку нового життя. Але через необережність жінки нею заволодів нікчемний пройдисвіт. Той самий, який віддав перлину вам, месьє Жир, аби покрити величенький картярський борг. Він — гравець, який втратив голову через карти. А ви його безбожно роздягли. Бо вже дізналися, звідки той тип брав гроші. — Піаніст зітхнув. — Кирило Добронравов приватно запросив коханця дружини до себе й зажадав перлину назад, обіцяючи по тому забути про його існування. Коли дізнався, що вона у такої шанованої в певних колах особи, як Ніл Попович, вирішив не залучати поліцію. Одне діло, коли героєм скандалу став він із власної ж вини. Зовсім інша справа — пояснювати стороннім особам, тим більше поліцейським чинам, що його дружину обібрав паршивий альфонс. Найкраще приватні справи залагоджує Платон Чечель. Має відповідну репутацію. Ось чому ми зустрілися тут, у Полтаві.