Простягнув руку, торкнувся.

Прямокутник розсипався. Обережність ні до чого, все одно не врятувати. Зате попіл на дотик холодний. Палили кілька годин тому. І дотепер каміном не користалися. Звісно, літо ж, хай незвично прохолодне, але не аж так, щоб у липні топити дровами в покоях.

Тепер — вікно.

Чечель випростався, ступив ближче. Став біля підвіконня, озирнувся. Як треба діяти, підказувала інтуїція. Не знав, що побачить і чи знайде взагалі бодай щось. Та зі свого місця розгледів дещо під віденським стільцем у кутку.

Камінь.

Швидко перетнув покої з кінця в кінець, став на коліна. Камінець невеличкий, неправильної форми, замашний. Навряд валявся тут завжди. Знайомий спосіб доставляти послання: загорнути камінь у папірець, поцілити у прочинене вікно.

Другий поверх.

Платон знову ступив до підвіконня. Виходило в сад, і випадкова людина цього не знатиме. Так само чужому невідомо, де саме спальня панночки. А також — що вікно вона на ніч улітку не зачиняє, лиш прикриває шторами.

Він визирнув.

Зайти сюди серед ночі, влучно вцілити в темряві. Не всякий зможе. Якщо хтось із тутешніх — чому такий спосіб, простіше ж передати записку. Під двері просунути, наприклад. Це означає виказати себе, але хіба записка сама по собі не ладна викрити невідомого...

— Де вона? — вибухнуло ззаду.

Велетень стовбичив у проймі дверей, тяжко дихав, кулаки то стискалися, то розтискалися. Очі палили блискавками.

— Де? — повторив.

— Хіба не ходила купатися вранці, як учора? Ти ж, Саво Гнатовичу, очей з хазяйки не спускаєш.

— Після вчора? Бога побійся! Куди! Не збиралася вона! Її ж тіпало всю, сам бачив!

— Чому не сказала нічого тобі? — Відповідь Чечель уже знав.

— Олеся Степанівна мені не звітує! Вона нікому не підзвітна!

— Куди могла вислизнути, аби ніхто не бачив?

— Є хвіртка.

— Знаю. З будинку — як?

— Через кухню. Там є вихід, для слуг. Але чому, куди?

— Важливіше зараз для нас із тобою, Саво Гнатовичу, що панночки досі нема.

Писаренко не мав відповіді, тож вицідив крізь зуби лайку, притулився до одвірка плечем, задихав важко й голосно.

Аж раптом ззовні, крізь вікно, увірвалося дзвінке, пронизливе, повне відчаю:

— Біда! Біда! Людоньки, біда-а-а-а!

Велетень стрепенувся. Чечель, стоячи біля підвіконня, визирнув, висунувся наполовину. Нікого не побачив, крики лунали з іншого боку, з двору. Коли розвернувся, аби гайнути, Писаренка вже не було.

Платон збіг сходами, вилетів на ґанок. Посеред двору товклися налякані, схарапуджені слуги. Прикажчик розкидав невеличкий натовп, згріб в оберемок мужика в чоботах із високими халявами, просторих штанях і полотняній сорочці. Той белькотів нерозбірливо, махав руками, показуючи в бік лісу, туди, куди Чечель ходив через поле до річки.

— Геть! — проревів Писаренко, рвучко жбурнувши дядька вбік.

Коли помчав уперед, ніхто не наважився бігти слідом. Чечель, підозрюючи найгірше й переконуючи себе, що згущує фарби, поквапився за прикажчиком. Наздогнати, тим більше обігнати його не міг, тож просто намагався не відставати. Так перетнули поле, причому Платон двічі зашпортався, впав із розгону, навіть примудрився підвернути ногу. Боліло, але терпимо.

До знайомого вже берега дістався на кілька хвилин пізніше.

Та все одно запізнився.

І Сава Писаренко спізнився.

Жіноче тіло лежало долілиць. Голова — у воді, довге волосся розтіклося мертвими пасмами густих водоростей. Руки розкинуті, немов перед смертю Олеся збиралася полетіти. Кров із рани на спині вже не текла.

Спідниця й домашня блузка поверх нічної сорочки.

Червоні черевички.

— Назад! — закричав Чечель. — Саво, стій на місці! Ані руш!

Велетень не слухав. Добіг, рухнув на коліна поруч із тілом.

Почав термосити, потім зробив щось правицею, відкинув геть якийсь предмет, розвернув тіло лицем до себе.

— Не чіпай її! Не чіпай! Залиш так!

Писаренко не слухав, а радше — не чув, оглухнувши від горя. Піднявши голову, він заревів, мов поранений хижак. І одразу ревіння перетекло в ридання. Велетень не соромився сліз, не ховав їх, сильними руками розірвав навпіл сорочку на грудях.

Чечель обережно наблизився.

Пошукав очима, не знайшов на піщаному березі інших слідів, крім залишених черевичками Олесі й чоботами прикажчика.

А потім знайшов те, що відкинув від тіла Сава.

Стилет.

Видовжене лезо в крові більш як на половину.

Прикажчик висмикнув його зі спини жертви.

Вона прийняла гостей наступного дня після похорону. До родинного маєтку, рідної домівки, Лизавета Щетініна, у дівоцтві Соколовська, прибула разом із чоловіком уранці наступного після трагедії дня. Телеграму з повіту відбив Писаренко, щойно отямився й знайшов київську адресу старшої сестри. Тим часом Чечель, який зі зрозумілих причин не любив виходити з тіні в подібних історіях, вимушено взяв на себе місію детально пояснити все справнику. Разом із ним примчав Дундукевич, хоч земському начальнику не було потреби. Він не знаходив інших слів, крім «Господи, не вберегли!» та «горе, горе, яке горе!», і чомусь уникав прямо дивитися на Платона. Але його присутність дала користі: він запевнив поліцейського, що пан Чечель — людина не випадкова, запрошений у приватній справі особисто ним, має певні повноваження і власники місцевих економій готові за нього ручатися.

Платон підозрював: місцевий справник, як загалом уся повітова поліція, не поставлений до відома вищим начальством про його підозрілу персону. Хоча б через те, що варто було Чечелю забратися з якогось великого міста далі від очей чиновників, поліцейських та жандармських начальників, як про нього вмить забували. Зі свого боку, він у мандрах протягом двох останніх років намагався по можливості уникати губернських столиць. Якщо не вдавалося, робив усе, що від нього залежало, аби не перетинатися з владою ніде. До Полтави за той час його заносили справи тричі, щоразу — ненадовго, і завжди щастило залагодити все, як любив, приватно, тихцем. Звісно, вбивство відьми дуже скоро дійде до міста. Та поки що цю справу з його особою ніхто не пов’язував.

Проте саме Чечелю довелося чекати старшу сестру загиблої й тлумачити все вже їй наодинці. Чоловіка вона попросила залишити їх, і той послухався. Але, як оцінив Платон, він був не з тих, кого дружини міцно тримають у кігтиках і крутять, мов циган сонце. Навпаки, Михайло Щетінін заледве приховував, що нічого, пов’язаного із загибеллю родички, його не переймає. Крім хіба самого факту злочину й суму Лизавети, який він, добрий християнин, поділяв. Проте відповідальному службовцю київського банку кортіло чимшвидше поховати Олесю, відбути поминальний обід і забратися геть із цієї, як він вочевидь вважав, нудної заболотної глушини. Тож від усього, що не стосувалося організації похорону, Михайло Щетінін з доброї волі усунувся. Зрештою, міркував Чечель, дружина сама все розкаже потім.

Якщо чоловік захоче слухати.

Версія, призначена для її вух, дещо відрізнялася від сказаного Платоном справнику й навіть Дундукевичу. На диво, Лизавета слухала уважно, зробила висновки і саме тому погодилася затриматися в маєтку після поховання.

Їй треба було зустрітися з візитерами саме тут, у Соколівці.

Вони приїхали майже одночасно.

Платон не те щоб знав обох, та впізнав — познайомилися тиждень тому на банкеті в губернатора. Кожен прибув із невеличким ескортом. Екіпажем Павла Гракова правив Лавро Сулима, той самий, котрий погодився назвати себе Чечелем у готелі. Довірена особа знаного в Полтаві підрядника перша полізла обійматися. Лавро не стримався, ще й провів шершавою долонею по Платоновому черепу. Натомість Граков обмежився коротким потиском, очі з азійським розрізом підозріло блиснули з-під скелець окулярів. Чи він тримав фасон, чи ще не вирішив, як треба вітатися з неблагонадійною особою на людях. Зате Данило Булатний, цікавий та говіркий добродій із проплішиною, панібратськи хлопнув Чечеля по плечу, навіщось підморгнув. А мовчазний вусатий хлопака, який сидів на передку його коляски, навіть зняв перед Платоном картуза.