— Вільно, — вирвалася в Чечеля солдатська команда.

— А тут справді вільно! — Булатний розтягнув рота в посмішці. — Воля, пане Чечель! Що далі від великого міста, де сидить начальство, то більше волі!

— Так перебирайтеся сюди.

— Для чого ж ми тут! — вигукнув він, театрально вклонився Лизаветі, що мовчки стояла поруч. — Дивно бачити тут стороннього. Але якщо Платон Якович потрібен вам при нашій діловій розмові...

— Не бачу для того підстав, — сухо перервала Лизавета. — Пан Чечель був гостем Соколівки й випадково опинився тут, коли трагедія сталася. Я вже подякувала йому від нашого імені за турботи і клопоти, яких від нього ніхто не вимагав.

— Я лиш робив, що мусив та вважав за потрібне, — вставив Платон. — До справ Лизавети Степанівни далі не маю жодного стосунку. Можете не зважати на мене. Навіть наполягаю на цьому.

— Ми встигли дізнатися про вас чимало, — зауважив Граков. — Маєте дивну вдачу опинятися там, де на вас не чекали, але при тому, за збігом обставин, найбільше потребують.

— Мої справи тут, у маєтку, також — у Соколівці і загалом — у Василівському повіті завершились, не почавшись уповні, — відрізав Платон. — Не заважатиму вам, шановне панство, адже не маю на те прав. Честь маю!

На останній фразі стукнув підборами білих літніх туфель.

Булатний знову панібратськи ляснув його, тепер уже — по другому плечу. По тому обмінявся колючими поглядами з Граковим. Нарешті з напівуклоном пропустив його перед себе. Своєю чергою Граков із підкресленою люб’язністю кивнув Лизаветі. Політес виглядав як його персональний дозвіл для всіх учасників розмови пройти в чужий дім.

Коли заходили, повз невеличку процесію шугнула Трефа.

Лавро Сулима і мовчазний вусань, супутник Булатного, уже тасували колоду, готуючись вбивати час.

Гукнули Платона приєднатися.

Спершу відмовився, картяр же такий собі.

Потім долучився — так само мусив убити час.

— Найперше, Лизавето Степанівно, прийміть найщиріші співчуття. Така втрата, ще така молода жінка... — почав Данило Булатний, витерши картатою хусткою проплішину.

— Жахлива, жахлива смерть. Жахлива доля, — підтримав Граков, поправивши окуляри, і додав ні сіло ні впало: — Ми бачимося вперше, мосьпані. Ви так схожі на меншу сестру. Тобто вона на вас... була...

— Дякую за співчуття. — Лизавета й далі вела сухо. — А з нещасною Олесею ми, до речі, зовсім не схожі. Хоч рідні сестри... були...

Старша на вісім років, Лизавета Щетініна справді мала грубші риси. Вона пам’ятала з дитинства, як у когось зі старших вирвалося: наче діти від різних батьків. Тата це мусило образити, але обійшлося. Адже не всякий, хто знав Соколовських особисто, міг помітити: старша донька — викапана батько, менша — усім удалася в матір. Тож працював контраст. Старшу сестру не без підстав вважали більше подібною до мужчини, і за манерами, і за вдачею, навіть за рухами. Це зіграло з жінкою невеселий жарт: у свої двадцять сім видавалася років на десять старшою. Проте всі, хто знав Щетініних, в один голос твердили: чоловік, сам старший від Лизавети на десять років, шанобливо ставиться до дружини. У них склалася консервативна родина, у якій муж був головою та ухвалював усі без винятку рішення, натомість жона вела домашнє господарство, виховувала двох дітей, хлопчиків чотирьох і шести років, і була не проти завести третю дитину. Щоправда, за чутками, бажала ще одного хлопчика, ставлячись до дівчаток із дивною засторогою.

— Не зволікаймо, панове, — одразу загнуздала Лизавета. — Як я розумію й бачу, кожному з вас так пече придбати осиротілий маєток, що примчали сюди наввипередки, коли земля на могилі хазяйки ще свіжа.

— Я чув, соколівський піп не хотів її відспівувати, — мовив Граков обережно.

— Для вас це має значення?

— Для мене — жодного! — ступив наперед Булатний. — Мій колега...

— Конкурент, — уточнила Лизавета.

— ...мій колега незграбно висловився. Мав на увазі, що місце, де ми зараз перебуваємо, має погану славу.

— Я не просив вас трактувати мої слова! — вицідив Граков, скельця окулярів хижо блиснули.

— А я прошу вас обох не гарикатися тут і тепер! — Лизавета піднесла голос. — До речі, Даниле Івановичу, я чудово зрозуміла натяк Павла Павловича. Відповім, вволю цікавість. Так, отець Василь піддався лихим забобонним чуткам. Він справді побоювався відспівувати в храмі покійницю, яку тут називали відьмою. Ми разом із чоловіком переконали його в рівності померлих перед Богом. Мій чоловік добре вміє переконувати, завжди знаходить потрібні слова. З цим усе?

Граков миролюбно виставив перед собою руки.

— Гаразд, підемо далі. — Лизавета говорила, ніби рубала сухі гілки від здорового стовбура. — Те, про що мова, не обходить нікого, крім мене та вас, зацікавлених осіб. Тепер я єдина законна спадкоємиця, а отже — власниця родинного маєтку в Соколівці й великої земельної ділянки, прилеглої до нього. Олеся трималася за це, і я її розумію. В дівчини більше нічого не було, тут — її світ. Тому відкидала всі пропозиції продажу.

— Їй радили поміняти обстановку, почати життя спочатку, — вставив Булатний. — Для неї, можливо, у тому був сенс.

— Що вже тепер, — зітхнув Граков.

Лизавета вела далі, мовби не чуючи чоловіків:

— Ані мені, ані, тим більше, моєму чоловікові все це добро, на жаль, не потрібно. Ми маємо намір його позбутися. Особливо тепер, після відомих вам трагічних подій. І так, з огляду на недобру славу, якою це колись затишне місце нині оповите. Аби остаточно розставити всі крапки, мій чоловік жодним чином не братиме участі в аукціоні.

— Аукціоні? — перепитав Булатний.

— Хіба зараз не почнеться аукціон? — У голосі Лизавета брязнула іронія. — Ви ж примчали торгуватися, панове. Якщо ми не домовимося, чоловік радить пустити маєток із молотка. Я слухняна дружина, тому скористаюся порадою.

Конкуренти перезирнулися.

— Не варто ускладнювати собі життя, Лизавето Степанівно, — мовив Граков. — Ви щойно визнали: родинний маєток обтяжує вас. Я готовий тут і зараз позбавити вас тягаря.

— Я так само готовий, — озвався Булатний. — Дам більше за Павла Павловича, скільки б він не загнув.

— Цікаво, скільки все коштує. — Іронія нікуди не зникла. — Зважте на лиху славу. Також — на місцерозташування. Колись Соколовські тут давали собі раду з господарством. Мій покійний татусь своїми фантазіями звів усе на пси. Майно, наголошую, обтяжливе. Запитайте хоч нашого прикажчика. Навіть при всій любові до нашої родини й місця, де жило кілька поколінь Писаренків, він із сумом визнає — господарство занепадає. Ви думаєте відродити його? Позбавити поганої слави?

— Так! — вигукнув Булатний, ставши перед Лизаветою й лишивши Гракова позад себе. — Так! У мене є плани! Ви знаєте чи, може, не знаєте, але ж у мене в Полтаві — цегельний завод! Ще — макаронна фабрика, ковбасний цех! Я за тутешніми мірками не бідна людина! І мене дуже цікавлять наміри незабаром осушити частину тутешніх боліт! Я дивлюся в майбутнє, Лизавето Степанівно! Прогрес крокує широко, і будьте собі певні: років зо два я почну тут будівництво, зведу філію котрогось зі своїх цехів!

— Чудово. Скільки ви готові дати за майбутнє?

— Сто тисяч рублів! — заявив Булатний.

— Сто двадцять тисяч! — Граков виступив наперед. — Я плачу ці гроші за власний спокій! Ви б знали, Лизавето Степанівно, куди зараз крокує той прогрес! Я виснажений до денця! Будівельні підряди приносять чималу вигоду, але ж замовник нині вибагливий! Кожен хоче в Полтаві власну Європу, і до всього — аби його Європа не була схожа на Європу сусіди, коли розумієте, про що я.

— Київ живе тим самим, — кивнула Лизавета.

— А тут, у Соколівці, ідеальне місце для відпочинку! Під Полтавою земельні ділянки для дач кусаються, мода на них тепер пішла. Та й що то за дачі, клаптик землі, не завжди видно природу. Не те що тут: ліс, луки, річка, повітря яке! Я трушу калиткою, бо думаю передусім про власне здоров’я. Колись Данило Іванович зрозуміє, що важливіше: новий цех чи міцний здоровий сон. Я планую прожити довше, купивши ваш маєток.