Лизавета глянула на кожного по черзі.

— Ви торгуєтеся, пане Булатний?

— Дам більше, — вичавив той. — Не аж так, але більше. Плани й розрахунки пана Гракова проти моїх. Кожен правий по-своєму. Справа за гаманцем. Суму називаєте все одно ви.

— Згодна. Бачу, кожен має свою мрію, панове.

— Хіба це погано? — спитав Граков.

— Ні. Без мрій зле. Та мені здається, і чоловік згоден — маєток і прилегла до нього земля коштують значно дорожче. Від півмільйона. Чи помиляюся?

— Хочете продавати до кінця життя — оголошуйте цю суму. Або чого вже там: оцініть у мільйон, — реготнув Павло Павлович. — З усією повагою, Лизавето Степанівно, але навіть сто тисяч для цього маєтку — вже занадто. Збанкрутіле господарство, занепалий дім, згадана не раз погана репутація. Усе воно не сприяє збільшенню ціни.

— Ми обидва претенденти, але дозволю собі погодитись, — долучився Данило Іванович. — Є межа, за яку розумна ціна не сягне. Не битимусь із шанованим мною Павлом Павловичем, якщо ваш вибір упаде на його пропозицію. Але заради того, аби її перекрити, все ж таки не підніматиму ставку вище згаданої межі. Скажу більше, мосьпані, і ваш мудрий чоловік те підтвердить. Сьогодні наша фінансова пропозиція така. За певний час вона поповзе донизу. Не зростатиме, дешевшатиме. Випадок, даруйте, не той. Доведеться віддавати за безцінь. І, ще раз прошу пробачення, я не певен, що з часом запропоную бодай щось. Мене цікавить купити маєток зараз. Аби, не приховую, трошки посприяти вам у скрутному становищі й зважаючи на ваше горе. Дасте відкоша — втруся і втрачатиму інтерес.

— Ми змагаємося, — кивнув Граков. — І попри це згоден із кожним словом Данила Івановича. Знайте: дам більше, ніж він. Завжди. Проте — в розумних межах. Не зменшите апетит — лишитесь без покупців. Біля розбитого корита.

— Я зараз саме в такому стані: біля розбитого корита, — зітхнула Лизавета. — Навряд буде гірше. Господарство на межі розорення, робітники поволі розтікаються, ще й прикра, скандальна історія з відьмою... Чому люди такі злі, що Олеся скоїла лихого, кому завдала шкоди? Бог із всім цим, земля їй пухом. — Голос затвердів. — Панове, я дуже вдячна вам за приділений час та вичерпні пояснення. Також — за справді щедру пропозицію. У кожного свій інтерес тут, і в тому нема нічого лихого. Але я так само маю свій.

— Уважно вас слухаємо, — сказав Булатний за обох.

— Я продам маєток разом із прилеглою землею. Навіть готова йти на те, аби пообіцяти нікому, крім вас, товар не пропонувати. Розгляну пропозицію кожного, пораджуся з чоловіком, котрий краще знається на фінансових оборудках, і ухвалю рішення на користь когось із вас. Одна умова. До розмови повернемося після того, як знайдуть і покарають убивцю моєї нещасної сестри.

Граков зняв окуляри, покрутив за дужку, знову начепив.

Булатний поправив волосся довкола голого острівця на маківці.

— Зрозуміло, що тут робить Чечель, — сказав нарешті Павло Павлович.

— Ви, панове, нічого не зрозуміли й погано слухали Платона Яковича, — відрізала Лизавета. — Слідство провадить поліція. Ніхто більше не має права це робити. Тим більше — названий вами пан Чечель. Він прибув на приватне прохання земського начальства, виконував делікатне доручення, і тепер потреба в його послугах відпала. Йому заплатять частину обіцяної винагороди, ті справи мене зовсім не обходять. До всього, панове, провадити будь-які слідчі дії ані в нього, ані в когось іншого, хто не має стосунку до поліцейської служби, нема законної підстави. Згодні? Хай присутність пана Чечеля в маєтку вас не переймає й не викликає подібних запитань.

— Так у мене й без того нема питань до нього, — розвів руками Булатний. — Маю надію, в Павла Павловича теж.

— А я маю надію, що ви, мосьпані, уже дещо знаєте про особу Платона Чечеля, — додав Граков. — Через те розумієте, чому з ним не варто підтримувати стосунки. Тим більше коли йдеться про делікатну справу, яка шкодить репутації Соколовських.

— Нічого делікатного, — мовила Лизавета. — Сестру ще напередодні хотіли лінчувати. Натовп вдалося прогнати геть, та котрийсь затявся. Вирахувати вбивцю серед неписьменних селян поліція зможе досить скоро.

— Думаєте, то селяни? — перепитав Граков.

— Кого ще Олеся лякала, кому ще заважала, муляла очі? Панове, тутешній народ дрімучий, боїться незрозумілого. Єдиний спосіб подолати свій страх — знищити те, що лякає. Здавна повелося. І, прошу вашого розуміння, на тому бувайте здорові. Нічого іншого не пропонуватиму в ситуації, що склалася.

Візитери розкланялися, пішли собі.

Нічого більше не лишалося.

А за півгодини Лизавета вже детально переповіла розмову Платонові.

Вона діяла, як навчив Чечель.

Попервах сприйняла чужого голомозого молодика хай не вороже, але без приязні. Вирішила: один із тих, хто крутився біля меншої сестри, вмовляючи продати маєток. Так і сказала: не розуміє таких апетитів, бо її мала батьківщина — не найласіший шматок у повіті й цілій губернії. Платон погодився одразу й сам запросив на розмову тет-а-тет, аби пояснити власні здогади. Лизавета погодилася неохоче. Заявивши втомлено: віднині все, пов’язане з Соколівкою та рідним домом, викликає погані спогади, тож найближчим часом готова продати все й надалі тільки навідувати могили рідних на великі церковні свята.

— Ваше право, — погодився Чечель. — Ніхто в цілому світі не завадить вам вчинити так. Але маю підозру: зараз бажаючих стане менше.

— Чому? — спитала Лизавета підозріло.

— Припускаю, вашу покійну сестру змушували продати маєток. Мета — аби Олеся чимшвидше й бажано чимдалі забралася звідси.

— Господи, кому така могла заважати?

— Дозвольте поки не називати прізвищ. — В останній момент Платон вирішив змовчати про Олесині підозри щодо Микити Недільського. — Ваша сестра проти власної волі опинилася в центрі неприємної історії. І в силу мізерного досвіду в подібних справах діяла не вповні розважливо. Наробила чимало прикрих помилок. Проте не здалася, намагалася тримати свій бастіон до останнього. Згоден, її дії напередодні загибелі, коли явилася перед розлюченим натовпом справжньою відьмою, нічого не додали. Скорше — забрали. Переконали забобонних, накручених тутешньою крикливицею селян: вона права щодо відьомства Олесі. Та все одно знімаю капелюха й схиляю голову. Дівчина боронила себе та свій дім із останніх сил. Так, як знала й могла.

— Вдячна за гарні слова. Ближче до суті, будь ласка.

— Її вбили, бо вже не знаходили іншого способу позбутися, — сказав Чечель. — Крайній крок. Навіть готовий визнати: лиходій усіляко відстрочував його. Але коли вже зважився, слід розуміти — тягнути більше не міг. Щось змусило прискорити події. Тому ваші наміри продати маєток навряд викличуть велике зацікавлення. Дії, розгорнуті в окрузі проти Олесі, прямо не стосуються продажу. Тому, хто закрутив історію, важило прибрати небезпечну для себе людину з цих країв.

— Пане Чечель, заради Бога! — Лизавета сплеснула руками. — Кому й чим вона загрожувала?! Навпаки, світ від народження постав проти неї! Олеся якось сказала мені таке!

— Маю деякі припущення. — Він ухилився від прямої відповіді. — Задля встановлення істини прошу небагато. Найперше — вашої згоди. Потім — можливості лишатися тут, доки все не проясниться. І, — тут настав делікатний, сумнівний з огляду на сумну подію момент, — скромної суми на витрати. Мені доведеться...

Лизавета зупинила його різким жестом.

— Не шукайте правильних слів, Платоне Яковичу. Вбивцю моєї сестри мусить шукати той, кого на те поставили. Я мала сумнівне щастя спілкуватися з тутешнім справником, чиновниками повітової поліції, прибув навіть пан із Полтави. Мій чоловік — особа притомна. Я цілком поділяю його думку: офіційне слідство дасть плоди не скоро і навряд чи я зможу цілковито повірити його результатам. Якщо його взагалі не забалакають.

— Зняли з язика, Лизавето Степанівно.

— Питаєте, чи хочу я знати правду про вбивство сестри? Звісно. Чи готова заплатити за неї? Мій чоловік напевне погодиться. Пане Чечель, прошу вас не обмежувати себе у витратах. Я чомусь вірю вам і вважаю: ви зробите як слід. Єдине, чого боюся: чи прийме поліція ваші висновки. Та мій чоловік має в Києві певні знайомства. Звідти є можливість вплинути на Полтаву. Є впевненість, що в разі зібрання вами беззаперечних доказів тутешня поліція їх проковтне.