— Вони в мене, падлюки, чорта лисого тепер матимуть, а не роботу!

Прикажчик бушував, і Чечелю враз здалося — силою гніву Писаренко зробить те, чого не змогли сільські погромники: розвалить маєток дощенту. Він не соромився притихлої в кріслі панночки, виразів не добирав, тупав ногами й хтозна-кому погрожував величезними кулаками. Платон не втручався, даючи обуреному боягузтвом челяді Саві вилити гнів.

Тим часом сьорбав варенуху. Її внесла покоївка — схожа на мишу дівчина, що відгукувалася, як уже знав Чечель, на Павлу, і ніхто не давав на те спеціального розпорядження. Принаймні, так йому здалося: після всього про зрадливу, налякану прислугу ніби забули.

...Писаренко на руках заніс зомлілу Олесю до спальні, вклав на ліжко й залишив, причинивши двері. Тим часом Чечель на правах озброєного захисника панночки взяв на себе труд зібрати тих, хто втік недалеко й заховався, та наказав лагодити ворота і наводити всюди лад. Поки керував, Олеся отямилася й вийшла до зали, вдягнувши лише важкий гаптований халат. Розкуйовджене волосся стягнула стрічкою ззаду, аби не розсипалося. Виглядала виснаженою, але на щоки повернувся рум’янець. Очі вже не палали, проте й не згаснули — зухвалий вогник жеврів.

— Пранці[37] б їх поїли! — Побажання прозвучало щиро.

Олеся, почувши це слово, скривилася від огиди, здригнулася, та промовчала.

— Прокляну! — не вгавав Сава. — У церкві прокляну кожного!

— Мене скорше проклянуть, — тихо мовила Олеся. — Як ще не прокляли. Хіба не чув, у Соколівці отець Василь уже налаштував людей так, як треба.

— Перше, що зроблю, — піду завтра до церкви й побалакаю з ним!

— Що скажеш? Саво, люди нині вздріли на власні очі справжню соколівську навчену відьму. Отець Василь напевне все знає.

— До речі, — подав голос Чечель. — Що це було сьогодні, Олесю Степанівно?

— Те, що всі давно вже хотіли побачити. — Вона сумно посміхнулася. — Хай там як, але подіяло. Моя зброя виявилася сильнішою за вашу, Платоне Яковичу.

— Що вам зайшло в голову?

— Ви бачили інший вихід? Якщо їх лякають чутки, побачене на власні очі настрашить іще дужче. Підтверджується все, про що начувані. Аби знали, рішення раптом прийшло.

— Та зрозумів.

Писаренко скреготнув зубами.

— Отець Василь такого погрому не благословляв.

— Ох, Саво, та роби, що хочеш, — втомлено відмахнулася Олеся. — Повір, краще вже не буде. Гірше — може. Вони оговтаються й знову сюди прийдуть. Вдруге фокус не спрацює. І взагалі, йди, наводь порядки. Роби своє.

Прикажчик не сперечався, послухався й залишив їх самих.

Щойно двері причинилися, Олеся жестом попросила Платона налити.

Він узяв келих, щедро хлюпнув, та господині виявилося досить одного невеличкого ковтка.

— Не знаю, як дякувати вам за сьогоднішню допомогу, пане Чечель.

— Пусте. Аби не ваша ефектна поява, божевільний натовп не зупинили б кулі. Навпаки, роздраконили б. Хтозна, чим усе могло скінчитися.

— Тим, що я змушена буду забратися звідси геть. До цього йде. Мене чомусь вперто не хочуть бачити в цих краях. Хоч для мене, як ви зрозуміли, іншого світу не існує. Тому маєток продавати не збираюся.

— Ризикуєте.

— Маєте для мене іншу пораду? — Олеся трохи подалася вперед. — Може, я вчора була права? І все простіше, ніж здається? Ви не друг.

— Друг.

— Ні. В мене нема друзів. Ви прибули, аби наочно переконати мене залишити рідні краї.

— Для чого мені це треба?

— А для чого різним людям облизуватися на цей маєток? Який, будемо чесні, поволі занепадає й ніхто тут уже ладу не дасть. Невже когось аж так захоплюють тутешні болота? Чи перспектива підняти тут бджолярство, як мріяв покійний тато?

Чечель відповів не одразу.

— У мене виникло чимало запитань, — мовив нарешті. — Можна сказати навіть, на рівному місці. З нічого. Щойно ви підтвердили: я рухаюся навпомацки, але у правильному напрямку.

— Поясніть. — Олеся поклала ногу на ногу.

Чечель вмостився зручніше.

— Пан Дундукевич два дні тому розказав мені чисту правду про те, що відбувається тут, між двома сусідніми селами. Але... як би так сказати... — Він поклацав пальцями, мовби підганяючи думки. — Весь сьогоднішній день, аж до останніх подій, мене не полишає дивне враження.

— Тобто?

— Довкола йде вистава, і я — один із глядачів. Причому потрапив до театру випадково й тепер мушу прийняти правила, плисти за течією і ні в що не втручатися.

— Досі не зрозуміло.

— Повторюся. Усе, що я бачу і чую, — чиста правда. Ви вчора зізналися, що бажали зла Микиті Недільському, своєму кривднику, і справді намагалися опанувати так звану відьомську науку за допомогою місцевої знахарки. Хай її тут називають відьмою, це не має значення. Хоча... — Пальці знову клацнули. — Навпаки, має. Палажка Шимчиха, ненависниця відьом, уже не вперше полює на них, підбурюючи народ.

— Це та, що кричала найбільше?

— Так. Але чомусь не чіпає Прокопихи, котра тут, під боком. Якась непослідовна, згодні?

— Ви мене зовсім заплутали.

— Навпаки, Олесю Степанівно, зараз я близький до того, аби розплутати клубок! І щойно назвав другу правду — Шимчиха, ось, до речі, справжнісінька відьма, діє вибірково. Третя правда: в економії Недільських дохне худоба не знати від чого. А Харитон Чобіт, чоловік Шимчихи й такий самий приблуда в Маньківці, як вона, щоразу заважає ветеринару оглянути котрусь із мертвих тварин, аби встановити причину. Ось вам четверта правда. П’ята правда — чарів не існує в природі. Злих, добрих, жодних. Тож ви не могли наслати моровицю на корів та волів, тим більше — з сусіднього села, навіть якби дуже захотіли. Місток між мором худоби Недільських і вами — перша й поки що єдина брехня в цій історії. Яка комусь дуже потрібна. Щойно ви відкрили шосту правду.

— Невже шосту?

— Поки не певен, та схиляюся до такої думки. Вчора пропускав повз вуха ваші слова про наміри різних людей купити цей маєток і, так розумію, землю довкола. Зараз беру це до відома. Адже метою всієї вистави може бути спроба змусити вас плюнути на все. Ухвалити рішення, продати майно за скільки дадуть. Забратися геть задля власної безпеки.

— Надто складно, вам не здається?

— Інших причин чіпляти на вас моровицю не бачу. Як і влаштовувати її.

— Отже, худобу навмисне труять?

— Я в цьому більш ніж певен, Олесю Степанівно. А за вами — пильно стежать.

— Хто? — Брови стрибнули вгору.

— Знати б, — розвів руками Платон. — Але хтось із тутешніх, з вашого оточення. Не конче близького. Може бути котрийсь із челяді.

— Чому так вирішили?

Перш ніж пояснити, Чечель ковтнув варенухи.

— Була якась історія з чорним котом, — сказав він.

— У кого?

— У вас. І кота я бачив тут, у маєтку.

— То кицька, — мовила Олеся. — Кличу Трефою, чорна хрестова масть на картах.

— Знаю, що таке трефа. Її ще називають жиром. — Платон згадав нещодавню пригоду.

— Ви б назвали так кицьку?

— Ой, як нарекли, так і є. Давно вона тут бігає?

— Може, рік. Може, трохи більше. — Олеся знизала плечима, тугіше затягнула пас халата. — Якось випадково побачила одного дядька з Соколівки, здається, Ярий Сидір. Ішов до річки, за ним двоє дівчаток біжать, доньки. Ридають ридма. Їхня кицька народила котенят, одне лишив, інших топити ніс. Малі скиглять, просять пожаліти. Я звеліла Саві Гнатовичу забрати мішок. Сама роздала по хатах, одне, чорненьке, лишила собі. Чомусь ніхто брати не хотів. — І одразу, без переходу: — А вам що до моєї Трефи?

— Шимчиха розносить по селу, що якось кинула каменюкою в чорного кота. Ніби забіг у її двір, аж у Маньківку. Влучила в голову. Того ж дня до вас приїздив земський лікар. Нібито ви голову розбили. Було?

Олеся торкнулася скроні, відвела пасмо волосся набік.

— Гляньте, як хочете. Поточилася, впала. У голові зашуміло. Нічого страшного, ґуля хіба й шрамик, майже невидимий. Ну, розбила до крові, з ким не буває. Подорожник прикласти — загоїться, народна медицина тут у честі. Та ви ж уже знаєте Саву Гнатовича. Як побачив кров, миттю погнав по лікаря. Дивні фантазії в тієї Шимчихи...