Платон знав такий тип людей.

Ні на що не сподіваючись, покладаючись лише на себе, вони все ж мали надію заразити всіх довкола власним прикладом.

Ставши біля прикажчика, Чечель витягнув з-за пояса револьвер.

Великим пальцем звів курок.

Писаренко скосував на нього. Мовчки перехопив рушницю напереваги.

Два дула дивилися на зачинені ворота.

Перший віз зупинився по той бік, майже впритул. Інші стали за ним, візники розмістили їх півколом, закриваючи шлях до відступу й розтягуючись по фронту. Нападники не квапилися злазити, явно чекаючи команди. Розділені брамою, всі стояли хвилин п’ять, не більше. Нарешті з головного возу зістрибнув чоловік з коротким тулубом, кривуватими ногами, але довгими, як у орангутанга, і напевне такими ж сильними руками. Посунувши картуза на потилицю й підтягнувши штани, він ступив крок до воріт, взявся обіруч за ґрати, труснув.

— Савку, відчиняй! Все одно вивалимо, сучий сину!

— Хто там гавкає?! Чи не Грицько Кушнірук? — пробасив Писаренко. — Ти, убогий, уже залатав репані штани? Так іди, поклади латку! Я з дрантям не балакаю!

— Люди не до тебе прийшли! Зараз будемо відьму твою навчати розуму!

— А скільки з тобою розумних прибігло, Грицю? Чи ти, може, сам грамоти знаєш?

— Я, Савку, знаю все, що треба знати! Не тягни, відійди від гріха! Тебе нам не треба!

— От же щастя! — гаркнув прикажчик. — Як мене не треба — на біса прийшли? Гайда назад, до баб під спідниці! Не хочете — чорт із вами, чекайте! Зараз із Соколівки сюди народ прийде, з ним говоріть.

— Ніхто сюди не прийде!

Жіночий голос. Дзвінкий, ось-ось зірветься на істерику, мов норовливий кінь з поводу. Як понесе — тікай, рятуйся, хто як може.

Поруч із Грицьком стала худа селянка в очіпку. Навіть похмурі сутінки дозволяли роздивитися її. Хоч глядіти там особливо не було на що. Крикливиця нагадала Платонові дошку: з обох боків пласка, жодної опуклості, а голос — наче звук гострої, зубатої пилки, якою тесля деревину завзято пиляє. Її вочевидь слухалися й водночас стереглися всі, хто приїхав. І, поза сумнівом, це вона накрутила, зібрала гурт, привела сюди за собою.

— Палажко! То ти воду каламутиш! Давно вже в мене руки на тебе сверблять! — гаркнув Сава.

— Так відчиняй ворота! Я тобі все почухаю! — вигукнула Шимчиха.

— Тобі, бачу, жити набридло, коли до моїх рук просишся!

— Ніхто сюди не прийде! — Баламутка не слухала його. — Нас, Савку, отець Антоній на богоугодне діло благословив! А ваш соколівський батюшка вже зібрав вірних у храмі. Чув, може, дзвони били на вечірню? Так він наказав усім сидіти тихцем, не заважати, поки ми виженемо відьму геть із краю.

Чечель не стримався — озирнувся.

Постать Олесі далі клякнула на ґанку. Дівчина поводилася так, ніби все — видовище, забавка, ритуальні ігрища, що її не стосуються.

— Ти проклята будеш, Палажко! — гаркнув велетень. — Ти вже проклята! Тебе Господь наш розуму позбавив, тим і покарав!

— Зате ти на всю округу такий розумний, аж страшно! Відьму борониш, яка село наше прокляла! Аби ж за наші гріхи — так за свої! Шльондра, дівка гуляща!

— Скажи ще хоч одне криве слово...

— Хоч два! Хоч десять! Скажу й покажу! Чого стоїте?! — Шимчиха глянула на своїх. — До біса все! Гуртом навались! Геть ворота! Харитоне!

Від гурту вже відділився Чобіт, без якого тут вода не святилася. Підважив сокиру в руці, перехопив зручно. Пелагія ступила вбік, даючи дорогу. Чобіт примірився до ланцюга, на якому тримався великий висячий замок.

— Не чіпай! Грабки забери!

Відставний солдат замахнувся.

Удар.

Брязкіт.

— Геть звідти, кажу! Стрілятиму, погань!

Ще один удар.

— Не стійте! Хапайте відьму! Навались!

Тілом Чечеля пробігли мурашки. Він раптом відчув на собі справді гіпнотичний, магічний вплив різкого голосу Пелагії Шимченко. Зрозумів, чому її слухають та за нею йдуть. Та найгірше, найстрашніше — йому самому враз захотілося піддатися загальному азарту. Бо на очах, за кілька десятків кроків від нього, закручувалося страшне дійство, фінал якого стане поганим для нього, людини тут випадкової. Але ті, хто все це почав, зовсім не боялися наслідків.

Люди вірили крикливиці.

Їх захищав її голос.

Чечель ураз теж захотів їй повірити.

— А хріна! — процідив, знову озирнувся.

Олесі на ґанку не було.

Втекла, заховалася в дім. Мудро зробила — та налякана челядь, не зважаючи на крики Писаренка, дружно пожбурила свою зброю під ноги й сипонула в різні боки, мов зграйка сполоханих горобців. Хтось плювався, інші хрестилися на ходу, і нікого не хвилювало, що буде в маєтку дуже скоро.

— Назад! — вигукнув Платон і закашлявся.

Ланцюг розлетівся від четвертого удару.

Нападники, штовхаючись, наввипередки кинулися в двір.

Так вода стрімко виходить із берегів під час повені.

— Стріляю! — попередив Писаренко, не сходячи з місця.

Чечель не попереджав: підняв руку з револьвером догори, натиснув спуск.

Гахнуло.

Якщо постріл зупинив накручений, знавіснілий натовп, то хіба на яку хвилину. Шимчиха каркала і шкварчала за чоловічими спинами, до неї додалося ще кілька лютих жіночих голосів, вони справляли ефект батога. Перший ряд нападників націлив вістря на двох — єдиних — захисників маєтку. Сава все ж перестав геройствувати дурно, почав відступ, рухаючись до будинку. Платон задкував за ним, тепер уже пославши кулю над головами нападників. Та вони не спинилися, навпаки — піддалися азарту, бо напевне чекали на опір, навіть хотіли його.

Заскочивши на ґанок, Писаренко скинув рушницю.

Притулив приклад до плеча.

Бахнув з обох стволів, теж над головами, та все ж цілився — мисливський шрот збив картуза з голови мавпоподібного Гриця.

— Далі валю прицільно! — попередив Чечель.

Сава переламав рушницю, викидаючи порожні гільзи й закладаючи нові набої.

Але враз нападники завмерли.

Дружно, немов за командою, вклякнули, приросли до землі.

Хижі гостряки вил та дерев’яних кілків поволі опускалися.

Десятки очей прикипіли до того місця, де стояли, готові тримати останній рубіж, Платон і Сава. Та дивилися не на них. Щось інше привернуло увагу, і Чечель повернувся першим, відчувши когось за спиною.

Олеся.

Вона вийшла з дверей боса, в самій білій полотняній сорочці.

Розплетені коси лежали на плечах, та не складені, не зачесані — сплутані, мов жмуток річкових водоростей.

Очі палали.

— Ну? — тихо запитала, та враз піднесла голос: — Ну? Ви хотіли відьму? Ви по відьму прийшли? До відьми? Я тут! Хто! Хто підійде перший?!

Не ясно, що Платона лякало більше. Збуджений, шалений натовп, готовий розтерзати всякого, хто заважає, — чи Олеся. Прекрасна й водночас небезпечна, з вигляду божевільна, так само здатна багато на що.

— Панночко... — Прикажчик спробував узяти її за лікоть, та вона вдарила по руці.

— Геть від мене! Всі геть! Чи, може, бажаєте пізнати гнів справжньої відьми? По це прийшли! Хто хоче? Ти?

Указівний палець націлився на Гриця.

— Свят-свят-свят! — Він широко перехрестився. — Отче наш, сущий на небесах, хай святиться ім’я Твоє, хай прийде...

— ВІДЬМА! — перервав молитву несамовитий жіночий вереск.

Його миттю підхопили, і натовп, який щойно налякав усіх довкола, сам перетворився на один великий клубок переляку. Задні відступали, передні тиснули на них, намагаючись не дивитися на Олесю. Вона ж, сильно кульгаючи, посунула на селян, виставивши вперед руки. Це прискорило втечу — не змовляючись, незвані гості кинулися назад, до возів. Хтось кидав на ходу зброю, та більшість не випускала, явно намірившись уже не нападати, а захищатися.

Шимчиха не намагалася стримати своє військо.

Вона немов зникла, розчинилася в сірих щільних сутінках.

І щойно вози почали розвертатися, аби кинутись навтікача, Олеся опустила руки.

Поточилася.

Якби Сава не відкинув рушницю й не підхопив вчасно — впала б навзнак.