Розказали.

Так. Але — хто? З якою метою?

У голові макітрилося, і Чечель вирішив записати це в загадки. Утім, чуйка підказувала: крикливиця Шимчиха в цій дивній історії ключова фігура. А знайдені відповіді пояснять, хто заївся на Олесю. Потім прийде розуміння — чому. Поки Пелагія Шимченко лишається головною і єдиною підозрюваною. Має вдачу змушувати слухати себе, веде за собою, робить чорні справи.

Зостається безкарною.

— Ось вам, шановні добродії, ще одне «чому».

Чечель здригнувся, почувши себе й зрозумівши — раптом промовив це вголос.

— Досить уже говорити самому до себе, — буркнув, смикнув віжки, рушив далі.

До Соколівки дістався, коли сонце поволі прощалося. Воно ще не заходило, та все одно о цій порі вже накочувалося відчуття близького вечора. Навіть повітря ставало інакшим, і серед природи Чечель відчував це особливо гостро. Наближенню липневих сутінок передувала тиша, яку, здається, саме у цей час можна відчути на дотик. Вона колисала, і Платон не опирався. Передав бричку Писаренку, вислухав від прикажчика короткий звіт — коваль колесо полагодив, зрозумів це як наполегливу пропозицію забиратися геть, та взнаки не дав. Вдячно пообіцяв розрахуватися, дізнався — панночка далі погано чується й не виходить зі спальні, попросив побажати від себе швидше позбавитися недуг.

По тому подався до флігеля.

Уже знайомий чорний кіт розлігся на порозі біля дверей. Підвівся й вигнув спину, тільки коли Чечель наблизився на три кроки. Махнув хвостом, навіть не зиркнув у його бік — пружно зістрибнув на траву, зник у садку, як уранці.

На ліжко Чечель ліг, як був, в одязі. Скинув лише взуття, потягнувся, не опирався дрімоті — пірнув у неї.

Думав полежати з годинку.

Коли почув гармидер надворі й розплющив очі, за вікном уже сіріло.

Зо три години проспав, не менше. Ось воно, свіже повітря.

Але гармидер — нове для нього. Він порушував уяву про тихе розмірене сільське життя, розбавлене хіба ось такими дивними історіями про навчених відьом, що напускають моровицю на худобу кривдників. Щось відбувалося, і Чечель мусив знати — що.

Звівся на ноги.

Провів долонею по черепу, який за ці кілька днів уже не був таким гладеньким, поволі заростав.

Взувся.

Ступив до дверей, прочинив їх.

Ось що значить — розслабився, не прокинувся остаточно. Мусив вловити рух назовні ще раніше, за трошки до того, як став на порозі флігеля. Бо просто перед ним виросла велетенська постать Сави Писаренка, на обличчі — уже знайомий гнівний вираз. І не бачений раніше домішок не переляку, ні — тривоги й бентеги.

— Чухай звідси! — гаркнув прикажчик. — Геть від гріха!

— Ти чого?

— Геть, кажу! Ти чужий, не хочу потім вигрібати за тебе!

— Що таке? Саво... Гнатовичу, що сталося?

— Прискакав пастушок із Маньківки. Не каже, хто послав. Ледь дихає. Сюди йдуть убивати панночку.

Рештки сну випарувалися.

— Хто? — Відповідь уже знав.

— Сьогодні здохло п’ять волів. Шимчиха зібрала людей. Мужики, баби. Скоро будуть тут.

— Нікуди я не піду!

— Гляди. Твоє діло. — Чи Платонові здалося, чи Писаренків голос трохи потеплішав.

— Стій тут. Я зараз.

Треба взяти револьвер під подушкою.

Вони з’явилися з ранніх сутінків.

Поки в маєтку метушилися, зник нишком хлопчина, який приніс лиху звістку. Чечель зав’язав собі подумки ще один вузлик-запитання, та зараз шукати відповіді зі зрозумілих причин не було коли. Челядь не звертала на нього уваги, і Платон знайшов для себе єдине місце серед цієї бучі.

Піднявся на ґанок і став поруч із Олесею.

Чечель побачив її вперше після ранкового купання. Шкрябнуло всередині — що як відданий Писаренко не стримався, повідав хазяйці про його ганебну поведінку? Але хай навіть так: це нічого не міняло ані для Платона, ані для молодої жінки. Олеся завмерла, ставши прямо, розправивши плечі і схрестивши руки на грудях. Вбрала строгу синю спідницю, парадну сорочку, вишиту білим по білому, червоні чобітки з гострими носами. Косу склала віночком, і виглядало — господиня вирішила вийти до ворогів, озброєна тим, чим наділила природа: дівочою красою, помноженою на шляхетність роду.

Чи Платонові здалося — чи Олеся Соколовська налаштувала себе у такому вигляді зустріти смерть.

Прогнавши лихі думки й труснувши головою, Чечель легенько торкнувся її плеча.

— Усе буде добре.

— Ні. — Олеся говорила, не дивлячись на нього. — Вже не буде. Ніколи.

— Я поруч.

Це вирвалося само собою. Чечель одразу ж пошкодував, адже вона не мала жодної підстави довіряти незнайомцю, якого знала лише добу і з яким розмовляла один раз. Відтак Олеся мерзлякувато повела плечима і ще міцніше сплела руки, мовби обіймаючи себе.

— Сава каже — більшість людей дременули з маєтку. Послав одного робітника в Соколівку по допомогу. Нема ані його, ані підмоги. Можете тут стояти, це вже нічого не змінить.

— Вас зрадили.

— Зраджують тих, кого люблять. Друзі зраджують. Ви, Платоне Яковичу, маєте знати це краще за мене. У мене немає друзів.

— А Сава...

— Хіба що. Та він, радше, відданий сторожовий собака. Здається, вчора казала вам.

— Говорили. Про собачу відданість.

— Хай пробачить мені таке порівняння.

— Нічого образливого.

Олеся нарешті повернула до нього голову, і в очах він побачив порожнечу.

— Пане Чечель, друг — не той, хто віддано дивиться на тебе, готовий лизати руки й крутить хвостом. Писаренки служать нашій родині років сто. Це звичка. Дбаючи про нас, вони дбають про власний добробут.

— Не ображайте Саву Гнатовича. Щось мені підказує — він життя за вас покладе.

— Так пес кидається на злодіїв, що зазіхають на хазяйське майно, — зітхнула вона. — Сава звик тут бути. Соколівка, цей маєток — його життя. Життя його батьків, діда, прадіда. Він виріс тут, вважає маєток частиною себе. До дружби це не має жодного стосунку.

— Цікаво. Що ж тоді, по-вашому, дружба?

Замість відповіді Олеся раптом кивнула перед собою, потім — розплела руки, витягнула правицю.

Аж тепер Чечель побачив передвісників бурі.

Алеєю між рядами акацій сунули вози.

Зі свого місця Платон не міг їх порахувати. Здавалося, за першим рухалася величезна армія. Та щойно провідник ще трохи вирвався вперед, стало видно: за ним слідує ще три. Кожен грізно їжачився вилами, де-не-де виднілися жердини з загостреними краями. Процесія сунула мовчки, і від того видовище ставало ще більш моторошним.

Чечель уже мав сумнівне щастя бачити подібне.

Коли шість років тому вибухнула революція, без стихійних бунтів не обходилося. Того літа, яке пригадалося, він гостював у товариша під Одесою на дачі, яку винайняли його батьки. Якось уночі їх розбудили крики — селяни, підбурені агітаторами, похапали у дворах реманент і погнали палити панське добро. Будинок, у якому гостював Платон, був неподалік, і вони з товаришем устигли познайомитися з мешканцями маєтку. Родина виявилася прогресивною, доволі ліберальною за поглядами, і часом Чечелю хотілося закликати їх висловлюватися про політику й культуру обережніше. Нічого поганого тамтешнім селянам ті люди ніколи не робили. Ба більше: старша дочка влітку виявила добру волю і вирішила навчити всіх охочих читати й писати. Але їх усе одно погромили і спалили маєток — будинок спалахнув, мов сухий сніп соломи, і заграва зробила задушну південну ніч іще світлішою.

Платон коротко й міцно стиснув Олесине плече.

Нічого більше не говорив — слова зайві, усе видно без них.

Збігши з ґанку, Чечель швидко перетнув двір, посеред якого вже височів прикажчик, звично примостивши дуло рушниці на зламі лівої руки. Жінки й дівчата, що служили в маєтку, розбіглися від гріха, хоч у декого цікавість перемогла переляк — із сараю визирало кілька жіночих облич. Чоловіки гуртувалися окремо, намагаючись триматися так, аби за першої ж зручної нагоди дременути. Хоч Писаренко озброїв кого вилами, кого сокирами, армія не виглядала войовниче. Але велетень тримався так, ніби справді міг покластися на своїх воїнів у відповідальний момент.