— Чекайте. — Чечель труснув головою. — Виглядає так, наче мене без мене женили. З чого ви взяли, що мене зацікавить ваш знайомий? У мене може бути купа власних справ. Крім того, коли вже в нас від самого початку відверта розмова, ви напевне зрозумієте, чому не можу довше лишатися у вашому гостинному місті.

— Хто сказав — лишатися в місті? — Помітно підпилий Кругляк грайливо моргнув. — Платоне Яковичу, дорогий ви мій, місце, де на вас нетерпляче чекають, — за тридцять верст від Полтави. З влади там тільки урядник, якому не лише до вашої персони — ні до чого нема діла.

— Чекайте-чекайте. — Платон міцно заплющив очі, одразу ж розплющив, труснув головою. — Ви поводитеся так, мосьпане, ніби я вже на щось погодився. Ви ж мене штурмом берете, наче фортецю.

— Ви погодитеся. — Кругляк правив упевнено. — Зараз не до того, не пасує. Завтра зранку запрошую вас до себе на сніданок. Не відмовляйтеся, дружина вже чекає.

— Так не робиться. — Чечель боронився з останніх сил.

— Робиться саме так, Платоне Яковичу. Коли хочеш досягнути мети. Ми домовилися. І давайте до столу, зараз подадуть морозиво й лікери.

Круглякова рука заклично піднесла чарку.

Полтава, Дальні Павленки [22]

Загуляли.

Сонячний ранок не тішив Платона. Підвівся з ліжка, почовгав до запнутого шторами вікна, відсунув їх, аби стало світліше. Теплі промені так ударили в очі, що голова, без того важка після вчорашнього, відгукнулася на світло гострим болем. Знову відгородившись від сонця, Чечель накинув халат, запхав босі ноги в капці й прогулявся до вітру. Як повернувся, попросив покоївку принести холодної, криничної води, бо та, що була в тазу для вмивання, встигла нагрітися. Дівчина в накрохмаленому фартуху зрозуміла стан пожильця швидко, сама набилася допомогти: полила з глечика.

Коли Платон пирхнув, занурюючи лице в повну жменю води, — хіхікнула.

— Смішно їй, — буркнув Чечель. — Скажи краще, хай кави зроблять.

— Можу квасу кислого принести. Журавлиного. З льоху.

— Ну, волочи квас.

Він знову пирхнув, мотнув головою, бризкаючи врізнобіч.

— Чула, Платоне Яковичу, Ідете від нас, — цвірінькнула покоївка.

— Та засидівся.

— А можна... — Вона не договорила, прикусила язичка.

— Що — можна?

Замість відповіді дівчина простягнула чистий рушник. Чечель витер лице, недбало кинув рушника на плече. Боліло трохи менше, тиснуло в скронях. Щоб якось полегшити, Платон примружив очі. Від цього брови теж насупились, і виглядало — він розгнівався. Покоївка тихенько зойкнула, ступила два кроки назад.

— Вибачте, якщо я...

— Та гаразд усе, — заспокоїв Чечель, вимучивши усмішку. — Кажи, чого хотіла.

— Якщо ваша ласка... — Дівчина старанно добирала слова. — У мене є родич. Він фотограф, служить при ательє пана Фрідеталя. Учень його, словом...

— Та сміливіше вже, сміливіше, — підбадьорив Чечель.

— У нас тут у Полтаві теж є ці... Ну, хто на самохідних каретах їздить. Таких, як у вас.

— Це називається автомобіль.

— Знаю, — кивнула дівчина, червоніючи. — У газеті прописали: полтавці хочуть влаштувати від Полтави до Харкова ці... перегони. На автомобілях. Збираються виписати їх аж із Парижа. Є благодійник, який взявся помагати. А тут ви приїхали. У нас у Полтаві мало хто отак на власних самохідках катається.

— Дуже цікаво. Тільки ще коротше говори.

— Вибачте! — Щоки дівчини запашіли ще дужче, очі кліпнули. — Пане Чечель, можна мій родич ваш автомобіль сфотографує? І чоловіків із того клубу поруч із ним. Вони потім із тією фотографією відрядять когось у Париж. Аби знати, який треба вибрати.

Платон усміхнувся у вуса, цього разу — щиро, не натягнуто.

— Так би й одразу. Ну, біжи, гукай свого родича. Тільки хай ваші любителі авто не чухаються. Мені вже їхати треба, чекають.

— Куди вам?

— Пояснили — це якісь Павленки. Хоч місто невелике, та все одно не знаю, де вони і як довго туди діставатися.

— Ой! — Покоївка махнула рукою. — То зовсім близько! Ви на своїх колесах скоро там будете. А я... — Знову пауза. — Якщо хочете... Відпрошуся в хазяїна, скажу — пана Чечеля провести треба. Для вас він мені дозволить, шанований же гість...

Нічого твій хазяїн не знає про свого гостя.

— Покататися хочеш, — не запитав, сказав упевнено.

— Угу. — Покоївка опустила очі.

— Звати тебе як? Бо, каюсь, не знаю.

— Наталка, — писнула дівчина.

— Наталка Полтавка, як же інакше. — Чечель легенько торкнувся її плеча. — Так уже й буде. Біжи, просися в хазяїна. І з іншим не барися.

Покоївка дзиґою крутнулася на п’ятці, чкурнула, залишивши Платона самого.

А він раптом відчув: болю як не було.

Чувся все одно пожмаканим, ніби сполоснули й дуже сильно викрутили. Та все ж можна нарешті розсунути штори.

Набридло в півтемряві.

Фотографування таки забрало без малого дві години.

Спершу чекали людину з апаратом, пелехатого парубійка в круглих окулярах. Потім — трьох чоловіків із новоствореного автоклубу. Далі кожен по черзі позував біля «даймлера», ще робили спільне фото. Наостанок вмовили Чечеля стати до гурту. Вигляд Платон мав на їхньому фоні досить кумедний: штани від костюма заправив у чоботи, шкіряний шолом на голому черепі, краги на руках, іще й окуляри-«консерви». Міг би перевдягнутися, як водиться, у вбрання для мандрів. Але ж збирався на званий сніданок, ще й запізнювався. Не сідати ж за стіл опудалом. Тому змирився й підгадав так, аби в гостях лиш перевдягнути чоботи на щось легше.

А ще й Наталка зовсім освоїлася, вмовила витратити на неї фотопластину. Спершу примостилася біля автомобіля. Та передумала, попросилася сісти за кермо. Ось і матиме дівка пам’ять, якої в подружок напевне не буде.

Ох і меткою ж виявилася!

Не знати коли висвистіла купу дівчат. Гамірна зграйка зійшлася на вулицю перед виходом із готелю. А коли Наталка урочисто, навмисне повільно сідала поруч із Чечелем у «даймлер», юні полтавчанки завмерли, ніби вздріли диво. Щасливиця не стрималася, зробила подружкам, а заразом іншим перехожим жест ручкою. Хтось у невеличкому натовпі зойкнув, коли Платон запустив мотор. Щойно рушив, кілька хлопчаків, котрі товклися неподалік і старанно вдавали байдужий вигляд, помчали навздогін, намагаючись потрапити в сірий клуб пилу, збитого колесами. На першому ж перехресті відчепилися, помітивши городового. Далі їхали вже без ескорту.

Керуючись вказівками супутниці, Чечель рухався Олександрівською вулицею[23], проминув площу й поїхав уздовж тополь. Саме облітав білий пух, вітерець кинув кілька легеньких жмутиків у обличчя. Та скоро тополі лишилися позаду, а незабаром з-під коліс зникла й брукована дорога. Довелося скинути швидкість, «даймлер» застрибав по ямах, пасажирка вчепилася за край дверцят і раз по раз зойкала. Та все одно не забувала керувати, і незабаром місто перетекло в типовий сільський ландшафт. Перед автомобілем розбігалися кури, зустрівся на шляху сердитий індик, котрий провів чужинців обуреним ґелґотінням. А ззаду прилаштувалися місцеві собаки, дружно гавкаючи на чотириколісного ворога.

Відчепився гамірний супровід за найближчим, як з’ясувалося — останнім, поворотом. Далі Чечель впізнав потрібний будинок за детальним описом Кругляка: єдина двоповерхова садиба в кінці вулиці, яка потопала в зелені вишневих дерев. Напевне почувши шум мотору, господар уже метушився біля воріт. Платон загальмував, і коротун, чи то з нагоди гостя, чи у звичному домашньому вбранні — сорочці з вишивкою під світлу парусинову піджачну пару, — одразу ж кинувся йому назустріч, мало не висмикуючи з салону.

— Нарешті, нарешті, дорогий мій Платоне Яковичу! — заквоктав він, схопивши Чечелеву правицю двома пухкими руками й струснувши кілька разів.