— Анонімно?

— Псевдонімно. — Кругляк підморгнув. — Маю кілька псевд, хай шукають, як треба. Тішуся, що під носом у них працюю.

— Ви не схожі на революціонера.

— Та Боже збав, Платоне Яковичу! Як пише людина під вигаданим прізвищем щось таке про культурне й суспільне життя рідного краю, так одразу й бунтівник. Отож-бо й біда, що навіть з такими простими, невинними речами поки мусимо ховатися в себе на землі.

— Нічого не розумію, — чесно зізнався Чечель. — Ви мені, Панасе Пилиповичу, голову морочите, даруйте за відвертість.

— Ось тому ви мій герой! — знову всміхнувся Кругляк. — Бо все кажете відверто й не боїтеся.

— Мені треба вас боятися?

— Ну, ви ж не злякалися колись князя Урусова...

Платон закусив нижню губу.

— Це ж треба. Знаєте.

— Я, мосьпане, кручуся-верчуся в таких колах, де про всяке говорять, — мовив коротун не без гордості. — Два роки тому ви викрили жорстокого маніяка. Точніше, маніячку. Вбивцю київських повій, єдину доньку особи, наближеної до імператорської фамілії. Не захотіли нічого приховувати, домоглися розголосу. За це вас попросили з розшукової поліції, а ви, Платоне Яковичу, були місцевою знаменитістю. За чутками, вас хотіли незабаром забрати до Петербурга, чого це такі кадри мають сидіти деінде... Потім ту дівицю виправдали, уже після смерті. Її смерті. А вас мало не запроторили в арештантську роту як мазепинця[14]. Тепер ви, не побоюся цього слова, мандрівний лицар.

— Та ну вас...

— Нема чого соромитися, Платоне Яковичу! Я кажу, а ви слухайте: чимало гідних свідомих людей тихо аплодує вам. Ви ж кинули виклик, даєте гучних ляпасів...

Чечель скривився.

— Шановний добродію, я поважаю вашу думку. Проте зовсім не той борець, лицар на білому коні, яким ви й ваше не менш шановне, хай незнайоме мені товариство уявляє мою скромну персону.

— Ви живете у вигнанні, — правив своє Кругляк. — У вас нема свого дому, ви не вільні завести родину. Вас не хоче бачити у своїй вотчині жоден поліцмейстер, бо ви неблагонадійний. Усяка місцева влада, лояльна до вас, дуже скоро наживе неприємностей і відчує на собі гнів Петербурга...

— Перебільшення, — зупинив словесний дощ Чечель. — Вам і вашим однодумцям у непрості часи потрібен герой, і я в глибині душі розумію це. Але, повірте, ви ставите не на ту конячку. Хтозна, раптом мені до вподоби життя, яке веду зараз.

— Нікому не може подобатися бути вигнанцем на своїй землі.

— Мосьпане, — зітхнув Платон, — я не маю наміру вести подібні розмови будь із ким. За останні роки зустрічав кількох людей зі схожими думками щодо мене. Ви помиляєтесь в оцінках і дурите самі себе. Кажу ви, але саме вас, Панасе Пилиповичу, на увазі не маю. Прошу не приписувати мені чужих чеснот, зайвих заслуг і думок, котрих наразі не маю.

— Але ж колись матимете! — видихнув товстун. — Платоне Яковичу, вам лише двадцять вісім років! А мені у вересні п’ятдесят, я багато бачив і ще більше знаю! Ви ж чудово розумієте глибинне коріння того, що з вами трапилося!

— Нічого особливого зі мною не сталося. — Чечелю почав набридати цей настирний газетяр. — Або поміняємо тему, або дайте мені спокій.

Він навмисне грубив. Та, схоже, Кругляк не образився. Навпаки, підморгнув, ще й подавши при цьому голову трохи вперед.

— Ви все мудро робите. Іншої поведінки від вас, мосьпане, я й не чекав. Вважайте, я перевірив ваші вірчі грамоти.

— Які, до дідька, грамоти?

Відповісти товстун не встиг.

Музика стихла, заразом — бджолиний гул голосів.

До зали зайшло троє, двоє чоловіків і жінка. Мужчини, мов змовилися, у новеньких, з голочки, чорних фраках. Жінка не першої молодості, та своїми смаками щодо вибору одягу давала фору не тільки ровесницям, а й молодшим. Вона легко тримала попід руку того, котрий вище, з вигляду й постави — аристократа не в першому поколінні.

— Пан Черненко, Олександр Олександрович, наш міський голова. — Кругляк знову перейшов на шепіт. — Із дружиною.

— Це я вже зрозумів, — так само тихо відповів Чечель. — Поруч пан Добронравов, мій нинішній благодійник та до певної міри — заступник.

Гості тим часом поквапилися висловити поштивість господарю Полтави, відтіснивши при цьому Добронравова трохи вбік. Поки Черненко тиснув чоловічі руки й цілував жіночі, а чоловіки, своєю чергою, прикладалися до правиці головихи, з’явився ще один гість, у непоказному цивільному вбранні. До краватки чоловік не звик — час від часу крутив головою, поправляючи комір.

— Мирон Ілліч Додін, — сказав товстун. — Поліцмейстер. Сатрап, яких пошукати.

— Ви тут усіх знаєте?

— І всіх, і про всіх, — охоче відповів Кругляк. — Ви, Платоне Яковичу, не соромтеся. Як треба — питайте, дам кожному вичерпну характеристику. Служба така в мене, знаєте. Я їх прославляю в «Полтавських відомостях» за власним підписом і даю чосу в «Рідному краю» під чужим. Як нагода випадає, звісно.

— Ви, шановний, народний месник, не інакше. Чисто Робін Гуд.

— Краще Устим Кармалюк, — мовив товстун без тіні іронії. — Нічого, вони всі в мене ще почухаються.

Поліцмейстер став точно під царським портретом, їв очима Чечеля й не приховував цікавості. Перехопивши погляд, Кругляк розпростав плечі, вирівняв вузол краватки, чемним кивком привітав Додіна. Той зробив стриманий жест навзаєм, заклав руки за спину.

А Чечелю вже махав Добронравов.

—То це ви порушили наш спокій.

Міський голова не питав — стверджував. Чечель коротко потиснув простягнуту руку, відчуваючи: поліцмейстер свердлить очима. Перш ніж відповісти, чемно приклався до затягнутої в білу рукавичку руки пані Черненко. Жінка випромінювала неприховану цікавість до особливого гостя, натомість хазяїн міста дивився насторожено й обережно. Щойно розтиснув руку, ступив на півкроку назад, аби триматися від Платона хай на невеличкій, та все ж — відстані.

— Коли така нагода, прошу вибачити за гармидер, вчинений з моєї вини. — Чечель легенько стукнув підбором об підбір.

— Але погодьтеся: де ще, крім нашої старої Полтави, хай у нас, кажуть, провінція, порушника вітали б найкращі люди міста? — Черненко далі не посміхався жодним м’язом на обличчі, говорив впевнено й серйозно. — Я тут на дозвіллі погортав газети, ото вже було про що писати. Так чи ні, Дмитре Олексійовичу? — Він глянув на редактора.

— Саме так, Олександре Олександровичу, — охоче підтвердив Іваненко. — Найкращі пера постаралися.

— Чисто авантюрний роман вийшов, — вів далі голова. — Це не я, це дружина моя так сказала. Так, Ганно Іванівно?

— Наше тихе болото давно час збурити, — погодилася та. — Хоч Полтава вже кілька років як славиться театральними прем’єрами. Та й найкращі артисти нас уже не оминають. Але все одно, Платоне Яковичу, ви додали нашому миру-спокою трошки перчику.

— Швидше насипав перцю декому на хвіст, — не стримався Кругляк, який не знати коли почав крутитися поруч. — Я тут якось уже казав: пора, пора рідній Полтаві мати своїх героїв.

— Наскільки відомо, пан Чечель не тутешній.

Гурт дружно озирнувся на поліцмейстера — він теж наблизився.

— Але й не з аж таких далеких країв, — парирував Платон. — Ніжин, давнє козацьке місто.

— Та всі ми земляки, — збоку підступив чоловік у круглих окулярах. — Нарешті познайомимося особисто. Граков Павло Павлович, підрядник.

Платон стрепенувся, ставало цікавіше.

— То це ваш помічник зіграв мене тоді, у готелі?

— За моєю порадою. — Потиск Гракова виявився на диво міцним, він закінчив фразу, не відпускаючи правицю Чечеля. — То моя довірена особа. Настільки довірена, мосьпане, що навіть грошей за ризик не взяв. Бо, каже, знудився в крамниці. Але десять рублів я все ж йому виписав.

Скельця окулярів не приховували, навпаки — підкреслювали трохи завузький, азійський розріз його очей.

— Панове, досить уже стояти, прошу до столу. — Міський голова зробив широкий жест.