Усе ж таки Недільські — особи більш зацікавлені та напевне налаштовані категорично проти Соколовських. А обставини вимагали від Платона спершу вислухати вже відому історію з вуст супротивної, ворожої сторони. Що скажуть у Маньківці — ясно. Цікаво, як до всього ставляться в Соколівці.

Чи глибоко занурився в думки по дорозі, чи виснажили вчорашній бенкет, сьогоднішній сніданок і пекуча дорога, чи поклався на звичку пильнувати, куди іде, і вчасно оминати небезпечні ділянки... Яка різниця, у чому причина, коли раптом яма наче сама з’явилася під правим переднім колесом. Чечелю вдалося в останній момент дивом вивернути кермо, вирівняти «даймлер» та вдарити по гальмах. Та щойно зупинився, спершу відчув, а вже потім побачив: автомобіль просів на правий бік.

— Чорти б тебе взяли, — процідив Платон.

Стягнув обважнілі окуляри й шолом. Вибрався назовні, обійшов автівку, присів біля колеса, торкнувся, роздратовано сплюнув. Задля певності зазирнув у яму, аби переконатися: камінець, який розпоров гуму на шині, справді лежить на дні гостряком догори. Ще й саме колесо трохи погнулося.

— От же ж! — Чечель сплюнув під ноги, копнув машину в бік, наче це вона була винна.

Тим часом сонце ховалося за верхівками дерев. Дав про себе знати легкий теплий вітерець. Не знати точно звідки відчутно тягнуло вогким, болота десь недалеко. Покрутивши головою, Платон замислено потер голений череп, відігнавши при цьому величезного ґедзя. Вдихнув глибоко, примружився, почухав маківку, машинально смикнув себе за мочку вуха.

Людей треба шукати десь недалеко.

До інших, уже звичних природних пахощів додався ледь відчутний запах диму.

Топили пічку, спіла вечеря.

Пошкоджений «даймлер» Чечель без страху залишив посеред дороги без нагляду. Ніхто з автівкою тут нічого не зробить, навіть якби колесо було не пробите. Прихопив маленький револьвер, трохи подумавши, витягнув із саквояжа й поклав до кишені піджака великий. Якщо хтось раптом наскочить на машину і вирішить понишпорити, від зброї навряд відмовиться. Портмоне теж взяв, бо без грошей тут розмови не буде.

Посунув через поле по траві.

На край села вийшов хвилин за сорок, вивела стежка через невеличку лісосмугу. Постукав до першої ж хати. Щойно почав викладати прохання, господар спохмурнів, втратив інтерес до розмови, коротко порадив, до кого йти краще. Через чотири хати, куди Чечеля спрямували, теж не надто охоче погодилися допомогти. Не тому, що грошей мало, — до панського маєтку в сутінках не дуже кортіло вибиратися. Острах Платон відчував у кожному слові, кожному жесті й зрозумів: дурна слава про молоду панночку — не аж така вигадка. Тим не менше дуже наполягав, і його направили ще далі.

На рубль із полтиною спокусилися тільки в п’ятій господі.

Мовчазний дядько, назвавшись Орестом, вивів зі стайні коня з кобилою, прихопив упряж і пішов за Чечелем. Спроб завести розмову дорогою селянин старанно уникав, і те, що двічі перехрестився при згадці про бариню Олесю, стало для Платона красномовнішим за будь-які слова. Трішки пожвавився Орест, наблизившись до «даймлера», навіть розв’язав язика, розпитуючи, що тут до чого і як воно їздить. Причому, аби не справити враження зовсім уже дрімучого, обмовився: бачив уже кілька разів такі штуки, зять покійної хазяйки навідувався. І тут-таки не стримався, ляпнув:

— Чого б їм сюди не перебратися? Хіба ж у нас не ловко...

— А що, молода панночка не впорається? — миттю скористався Платон нагодою. — Я чув, прикажчик помагає.

— Що панночка, — одразу дав заднього Орест, хотів ще щось сказати — та замість слів утретє перехрестився.

Від Платона селянинові користі було небагато. Усе ж Чечель допоміг, як умів, запрягти коня з кобилою, і вони поволі зрушили «даймлер» із місця, потягнули вперед. Їхній хазяїн широко крокував поруч, підганяючи, але не аж так, усе ж таки жалів робочих тварин. Платонові нічого не лишалося, як дибати позаду.

Дерева зовсім затулили сонце, коли перед ними відкрився маєток Соколовських.

До білого будинку, що мав модерновий вигляд, вела широка брукована алея, обабіч якої стриміли молоді пахкі акації. Одразу за будівлею стояла лісова стіна, і скидалося, ніби господарі навмисне розмістили родовий маєток у такій собі великій глибокій кишені між лісом, полем і болотами. Згадавши ранкові казочки під чарку, Платон відчув себе трохи незатишно, покрутив головою, ніби чекаючи появи чогось потойбічного, що підтвердило б сумну репутацію цього місця та його мешканки. Та засоромився таких думок, навіть сплюнув спересердя. Орест звернув на те увагу й зрозумів по-своєму: знову перехрестився і так само плюнув, але через плече, тричі.

Немов у відповідь Чечель раптом вловив рух праворуч у сутінках.

Мимоволі потягнувся до зброї.

Та на алею перед ними вишмигнув лише чорний кіт.

Орест укляк, зупинивши коня. Той смикнув головою, пирхнув і ніби сам намірився повернути назад. Але кіт, здавалося, не звертав на прибулих уваги. Глипнувши в їхній бік, задріботів прямо, неначе вказуючи дорогу, закликаючи йти за ним. Чечель мовчки кивнув Орестові, селянин позадкував, знову поклав хреста. Платон тупнув ногою, а коли не подіяло — вилаявся брудно, та все ж показав чоловікові великого револьвера. Не знаючи, чого слід більше боятися, Орест слухняно повів коня далі. Поки Чечель приборкував непокірного, чорний кіт зник із очей.

Сутінки, змішані з вогким туманом, зімкнулися за ним, мов невидима брама.

Невеличка процесія наблизилася до зачинених воріт. Назустріч із двору вже сунула постать, і Чечель уздрів казкового богатиря. Високий, на голову вищий від будь-кого чолов’яга, стрижений «до закаблука»[33], із закрученими догори вусами. Поверх підперезаної тонким пояском сорочки з вишитим коміром велетень надягнув темний піджак, штани заправив у халяви юхтових чобіт. Навіть якби не тримав у правиці мисливську рушницю, вигляд усе одно мав би загрозливий — додавали того густі, смоляні брови.

Басаврюк[34], та й годі.

Прикажчик Писаренко, не інакше.

Ну, знайомі будемо.

— Дідько тебе приніс, Оресте. — Голос велетня нагадував звук духового інструмента.

— Вечір добрий, Саво Гнатовичу, — похапливо вклонився селянин. — Гостя до вас веду.

— Хто тобі сказав, що ми на гостей чекаємо?

Рука гралася рушницею, і Чечелю вартувало зусиль, аби не стежити за її рухами.

— Ось же пан до вас їхали. Кажуть, треба.

— А я кажу — не треба. — Писаренко перемкнув увагу на Платона. — Ми тут чужим не раді.

— Бачу. — Чечель кивнув на рушницю. — Тільки я, пане управителю, маю до Олесі Степанівни особливе доручення. Збирався прибути ще вдень. Заблукав, іще й халепа, — показав на пошкоджений «даймлер». — Не женіть, виявіть християнське милосердя.

— Давайте. — Писаренко ступив упритул до воріт, простягнув руку.

— Що саме?

— Доручення давайте. І мандруйте далі з Богом. Олеся Степанівна сама вирішить, прийняти вас чи ні. Якщо прийме — скаже коли.

— Ви не зрозуміли. Доручення не письмове. На словах.

— Кажіть.

— Лише пані Соколовської стосується.

Ліва рука прикажчика зігнулася в лікті.

Права легко поклала дуло рушниці на згин.

— Вас гнати, як ворон від поля? Наче шляхетна людина, а слів не розумієте.

Орест перелякано позадкував, хрестячись уже без упину.

Форкнув кінь, теж відчувши близьку небезпеку.

— Для чого так?

Жіночий голос почувся з-за спини велетня так несподівано, що змусив Платона здригнутися.

А потім з’явилася й сама.

Якщо врода — відьомська ознака, то Чечель готовий був повірити в ранкові застільні оповідки. Подаровану природою красу сутінки приховати не могли. Найкращий художник напевне губився, маючи намір написати з Олесі Соколовської портрет. Зазвичай пензель та олівець натуру прикрашають. Тут інша річ, бо молода поміщиця цілком відповідала приказці «гарна, як намальована». Правильні риси обличчя, ледь примружені очі, тонкі нитки брів, прямий ніс, густі брови. Голову обрамляло старанно складене волосся, шию — намиста. Вишита сорочка, натягнута на грудях, перетікала в пряму чорну спідницю. І голос від грудей, чуттєвий.