Боковим зором Чечель помітив, як укляк на місці його провідник. Зараз або вростатиме в землю, або впаде замертво. Натомість Писаренка мов підмінили. Де й поділися церберські похмурість та невблаганність. Трубний голос раптом зазвучав під сурдинку:
— Зовсім сором згубили, Олесю Степанівно. Уже серед ночі пруться.
— І якщо ми не виявимо традиційну соколівську гостинність, Саво Гнатовичу, своєї мети вони досягнуть, — мовила хазяйка. — Хто до нас проситься проти ночі?
— Ми будемо через паркан говорити? — поцікавився Платон.
— Ви будете...
— Чекай, — жестом зупинила прикажчика Олеся. — Відчини ворота, далі я дам ладу.
Велетень послухався, і за мить Чечель уже ступав у двір.
До маєтку вела дбайливо витоптана доріжка, що зміїлася поміж висаджених обабіч кущів. Олеся зробила гостеві знак іти за собою й закульгала попереду. Тим часом прикажчик звелів Орестові тягнути автомобіль праворуч, кудись углиб маєтку. Платон озирнувся на них, одразу почувши:
— Не хвилюйтеся. Вашому екіпажу нічого не буде.
— Що йому станеться. Без колеса не поїде. Речі мої...
— Ваші речі перенесуть у флігель. Там переночуєте.
— Дякую.
— На здоров’я. Чекали на щось інше?
— Не розумію...
— Якби не розуміли, не їхали б до нас проти ночі. Останнім часом мій маєток, як і вся Соколівка, має в окрузі погану славу. Тож випадкових гостей, іще й на автомобілях, у себе не чекаю. Вас же прислали до мене, чи не так?
Говорячи, вони дісталися парадного входу.
Коли Олеся ступила на першу сходинку, Платон машинально кинувся допомогти їй, простягнув руку. Господиня презирливо гмикнула, ступила вбік, забігла легко, звично, тепер мала змогу дивитися на гостя згори вниз.
— Ви прозорливі, мосьпані.
— Наче відьма, — мовила вона в тон. — Ви ж це хотіли сказати.
— Ні.
Чечель давно не шарівся.
Обличчя запашіло, і він не зрозумів, як молодій жінці вдалося кількома словами за короткий час знезброїти його, досвідченого, тертого книша, бувалого в бувальцях. Кілька років поліцейської служби жодного разу не дали йому приводу пасувати хоч перед сильними світу цього, хоч перед могутніми злодійськими ватажками, хоч перед нахабними повіями, що втратили гальма разом із соромом.
Подумки Платон поставив собі зарубку. Треба на дозвіллі поміркувати й розібратися, що сталося і чому він дуже швидко спасував перед цією особою. Хоч поява її вірного пса-охоронця, навпаки, мобілізувала й зосередила.
— Так, — м’яко заперечила Олеся. — До речі, ви шляхетно виглядаєте, але поведінка невідповідна. Чи думаєте, ми, люди з сільських маєтків, не маємо уявлення про світські звичаї?
— Даруйте. — Він обсмикнув поли піджака. — Маю честь, Чечель Платон Якович. Ось, прошу картку.
Рука вже пірнала за викот, пальці зловили й витягнули з внутрішньої кишені цупкий прямокутник. Аби вручити візитку, Платон піднявся на ґанок. Олеся взяла її, піднесла близько до очей. Лице лишилося незворушним.
— Приватні консультації. Ви правник?
— До певної міри, — кивнув Чечель. — Згоден, поява моя несподівана, вторгнення нахабне, місія дивна. Проте мене має вибачити та обставина, що я тут не з власної волі.
— Отже, ви невільні у своїх вчинках. — Це прозвучало вироком.
— Усе набагато складніше, Олесю Степанівно. Я повинен пояснити.
— Звісно. Прошу до покоїв. — Господиня посміхнулася. — Як кажуть, ласкаво просимо.
Залу освітлювала електрика.
Не здивувало — Платон бачив дорогою стовпи з дротами. Тим більше сусідня економія була багатою, тож провести електрику громада мала змогу. Але й Соколівка занепала відносно недавно. Кидаючи сили на вирощування незвичних для цієї місцевості культур, покійний власник був просто зобов’язаний рухатися в ногу з технічним прогресом. Збентежило інше.
Молитовний столик у кутку.
Ікона Божої матері з немовлям над ним.
Обставини, у яких опинився Чечель, справді виявилися незвичними. Це доводила хоча б його незграбність, певна загальмованість через невміння швидко оцінити ситуацію й виробити відповідні до неї правила поведінки. Звідси — очевидність бентеги, яку сищику варто приховувати.
Розуміючи це, Платон почувався вразливим, і найбільш прикрим було те, що Олеся все бачила. Стан гостя не сховався від її чіпкого, гострого погляду.
— Вас здивувало, — не запитала, підтвердила.
— Що саме? — Чечель укотре відчув себе дурнем.
— У відьомському лігві — православні ікони.
Господиня присіла під портретом статечного чоловіка в парадному мундирі на гаптовану козетку, жестом запросила Платона. Біля круглого віденського столика, на якому примостилася порцелянова пастушка з ягням, він побачив старе, але міцне курульне крісло[35]. Взяв, розташувався навпроти.
— Хоча... Якщо ви хотіли перевдягнутися з дороги... Скинути одяг мандрівника...
— Краще почати розмову одразу.
— Кувати залізо, поки гаряче?
— З вами небезпечно мати справу.
— Так багато хто думає. На жаль. Мені хотілося б, аби було інакше.
— Як саме?
— Просто. Легко. Інакше справ не налагодити й не виправити.
— Тим не менше в цих місцях оселився страх. Принаймні, так подейкують.
— Хто? — спитала, мов стрельнула. — Платоне Яковичу, ви здолали непростий шлях, аби дістатися до моєї скромної садиби проти ночі. Натякнули — не з власної волі. За кілька останніх місяців я пережила забагато як для людини мого становища. Тож дуже прошу, не ходіть колами. Кажіть прямо, я все зрозумію.
Чечель кахикнув у кулак.
— Після такої пропозиції, Олесю Степанівно, кружляти манівцями й жонглювати натяками важко. Точніше, неможливо. Ви вмієте заганяти в глухий кут.
— Я ненавмисне.
— Вірю. Щодо вашого становища...
— Чекайте! — Господиня виставила правицю долонею вперед. — Готова битися об заклад, моє становище вам добре відомо.
— Навпаки. У загальних рисах.
— Тобто ви не побачили, яка я?
— Прекрасна, — вирвалося в Чечеля.
— Еге ж, — легко підхопила Олеся. — Омріяна партія для будь-кого з округи. Чи вище беріть — перша наречена на всю губернію. Власниця багатої економії, чиї справи квітнуть і чудово пахнуть. Особа, неабияк шанована, бажана гостя в усіх без винятку домах. Це ж про мене кажуть: ходить — мов лебідка пливе.
He стримавшись, господиня рвучко підвелася, пройшлася залою, навмисне кульгаючи дужче, ніж зазвичай. Але щось підштовхнуло знизу й Платона. Глибоко всередині відчувши — Олеся на межі істерики, він підхопився, рушив навперейми, спіймав за лікоть, міцно стиснув, розвернув до себе.
Очі в очі.
Його руки на її плечах.
Груди торкаються грудей крізь одяг.
— Ану! — гримнула труба позад них.
Чечель озирнувся, не відпускаючи господиню.
У проймі дверей лиховісно завмер велетень.
— Добре все, Саво. — Голос Олесі звучав рівно, істеричні нотки зникли. — Я мало не впала, Платон Якович люб’язно допоміг.
Чечель послабив хватку. Пустив господиню, мудро ступив три кроки назад.
— Що? — спитала Олеся, невловним рухом поправивши одяг і волосся.
— Речі пана розмістили де слід. — Платон відчував, яких зусиль вартує прикажчику стримувати себе.
— Добре. Розпорядися, хай туди йому зберуть вечерю.
— Слухаюся, Олесю Степанівно. — Велетень і не думав залишати їх.
— Чим ще можемо бути корисні, Платоне Яковичу? — Їхні погляди знову зустрілися.
— Пошкоджено колесо. Шину теж, але я ж подорожній із досвідом. Маю для такого ремонту спеціальний клей для гуми. Полагоджу сам, та колесо не випрямлю. Коваля треба.
— Завтра зранку Сава Гнатович пошле в село по коваля. І ви зможете продовжити вашу подорож. Усе?
— Чарку, як ваша ласка.
— Маємо знану тут соколівську варенуху.
— Залюбки.
— Саво Гнатовичу?
Прикажчик мовчки кивнув, нарешті вийшов. Пальчики Олесі знову пробіглися складками одягу.
— Він може вбити за мене, Платоне Яковичу. І не вважатиме таке вбивство злочином і смертним гріхом.
