— Відданий слуга. Надійний охоронець.

— Єдиний на весь світ. Забере життя за мене, віддасть своє. Це не кохання, не пристрасть.

— Боже збав. Чув, Писаренки вірно служать Соколовським щонайменше сто останніх років. Вірність успадкована, хоч ніколи раніше такого не бачив.

— Час розповісти, що ще ви чули про нас. Де, від кого.

Розмову знову перервали — забігла маленька сухенька жіночка, поставила на столика великий глек, не глянула в бік хазяйки, вибігла назад. Олеся прокульгала до заскленої шафи, дістала звідти круглий келишок товстого зеленого скла, наповнила сама.

— Частуйтеся. Обережно, там червоний перець доданий. Не всім смакує.

— Мені всяке смакує. Не налякаєте. Ви...

— Не той настрій. Хоча... — Вона знову сходила до шафи, повернулася з таким самим келихом. — Ви праві. Можете подумати, що відьма збирається отруїти. Дивіться, роблю ковток першою.

Наливши собі половину, Олеся відпила.

— Нічого такого я не думав, — ображено мовив Чечель.

— Думали, — гнула своє господиня. — Припиніть уже. Соколівка встигла нажити лихої слави ще до вас. Про відьму говорять відкрито навіть тутешні селяни. Челядь у маєтку — не виняток. Але тут шепочуться, бо Сава Гнатович такого не терпить.

Чечель нарешті випив, аби взяти коротку паузу.

Домашня варенуха, наливка, варена з сухими плодами та медом, мала м’який смак і пахла м’ятою, чебрецем, а ще — тонко чулася гвоздичка. Перець теж відчувався, та горла не обпікало, лиш у голову вдарило. Платон акуратно примостив свій келих на столик, не питаючи, взяв посудину в Олесі, поставив туди ж.

— Коли так, просив би говорити зі мною відверто. Вибачте за порівняння, як на сповіді.

— Ви не піп, — відрізала господиня.

— Я й не святий, — парирував Чечель.

— Соколівський батюшка, отець Антоній, готовий покропити мене святою водою. Не позбавити відьомства — аби я померла.

— Ви перебільшуєте. І я розумію...

— Знову про якесь розуміння... — Олеся враз примружила очі й тепер не говорила, сичала. — То поясніть мені, молодій-дурній, що саме ви розумієте. Прибулець нізвідки, людина, яка в цій окрузі трохи більше години. Тут свої нічого не розуміють, Платоне Яковичу.

— Мабуть, через те попросили чужого.

— Хто просив? Я вже питала.

— Присядьмо.

Гість і хазяйка знову розмістилися, де раніше. Випите трохи розпружило. Чечель поступово освоювався, навіть зручно витягнув ноги.

— Усе доволі просто, Олесю Степанівно, — повів далі. — У повіті неврожай. Те, що вродило, псують дощі, і ви ліпше за мене розумієте тривогу господарів. До всього у ваших сусідів, у Маньківці, зненацька почала мерти худоба — чого теж раніше не було. У негараздах звинувачують вас.

— Поки не чую нічого нового.

— Але напевне новиною для вас, і новиною втішною, буде бажання земського начальства з’ясувати істинні обставини того, що відбувається. Пан Дундукевич здається людиною доволі притомною, не аж такою дрімучою, з часів Середньовіччя. Проте він змушений зважати на чутки, котрі заживають повітові погану славу. Скажу відверто, про вас він дбає в останню чергу. Натомість йому важливо, аби тутешні економії лихої слави не мали. Інакше наїдуть чиновники не з Полтави, навіть не з Києва, а беріть вище. Пан Дундукевич має рацію в своєму бажанні очистити земство від усього, пов’язаного з різною чортівнею. Інакше складеться цілком справедливе враження, що він не на своєму місці. Посаду він обіймає виборну. Тільки повірте мені: усі подібні свободи доволі умовні. І не дай Бог вам переконатися на власні очі в правдивості моїх слів.

Він замовк, чекаючи на відповідь.

Олеся заговорила не одразу.

— Вам не в Соколівку треба, Платоне Яковичу.

— А куди?

— До небесної канцелярії. Там дізнаєтесь, чому нині в липні рясніють дощі.

— Справа не в дощах. Тобто не тільки в поганій погоді.

— Дундукевич ангажував вас з’ясувати обставини, чому в повіті неврожай.

— Чому в економії Недільських моровиця. І чи пов’язане це з вами. Правду мені можете сказати лише ви.

— Правду? Якої саме правди ви чекаєте від мене? Я не труїла худобу Недільських. Повірите?

— Правду про те, що ви навчилися відьомства.

— Так. — Олеся сказала це просто, легко, без жодного виклику, мовби звичайну річ. — Так, Платоне Яковичу. Я навчена відьма.

Він не чекав.

Усього, чого завгодно, — тільки не такого зізнання.

Олеся побачила це, відкинулася на спинку козетки, закинула голову назад і враз зареготала. Жодного зусилля, грудний сміх лився водограєм, луною відбивався від високої стелі, розтікався всією залою, заходив у кожен куточок. Чечелю стало зовсім не по собі, бо так сміються божевільні або ті, у кого душевна хвороба лиш розвивається. Та сидів, прикипівши до крісла, мовчав і чекав. Олеся справді припинила реготати так само раптово, як почала, ніби проковтнувши рештки сміху. Знову сіла рівно, і Платон побачив: очі лишалися серйозними, навіть сумними.

— Налякала.

— Аж ніяк.

— Не переконали. Налякала. Ви ж подумали — втрапили в лігво як не до відьми, то до причинної — напевне. Сидите й міркуєте собі, чого ж від неї, бісової дівки, чекати.

— Мені здається, Олесю Степанівно, вам самій усе, що відбувається, не до вподоби.

— Ах, як точно підмічено! — Вона сплеснула в долоні. — Платоне Яковичу, дорогенький мій таємничий незнайомцю! Мені не до вподоби все, з чим живу від народження! Соколівка, батьківський спадок — усе, що маю й матиму! Сестра Лизавета мене, калічку, жаліє! Прикажчик Сава Писаренко — єдиний, хто любить, і то не як жінку. Він і сестру мою любить, і матінку покійну любив, і навіть батька, — вона кивнула на портрет позаду себе, — який довів маєток до банкрутства, загнав у борги й заледве не пустив нас гуляти світом. Це називається відданість. Сказала б — собача відданість. Справжньої любові, про яку мріє кожна жінка, справжнього щастя в мене не буде ніколи. Не сперечайтеся, не заспокоюйте — не буде. Але я б жила з цим. Мені скоро дев’ятнадцять, лише дев’ятнадцять років! Та цього досить, аби зрозуміти й змиритися. Нехай не буде кохання, не буде чоловіка і діточок. Та я не хотіла ненависті, Платоне Яковичу! Не хотіла ніколи відчувати того, що відчуваю тепер. І не я винна в тому. А той, хто дав надію. Змусив повірити, що дива трапляються й мрії збуваються. Найзаповітніші мрії, пане Чечель!

— Микита Недільський? — обережно запитав він.

— Так, ви знаєте. Бо всі знають. Люди полюють на відьом, та не бачать чортів. Як бачать — спускають їм усе. Він же не ховався, сатана. Зовсім не ховався. Навпаки, намагався робити так, аби нас із ним разом бачили. І я тішилася! Так, Платоне Яковичу! Я тішилася, бо дала цьому вилупкові можливість закрутити собі голову! В мене ніколи не було такого! Я читала про це, слухала, мріяла, мені це снилося! Ось чому кинулася сторчголов у цей вир! Не знаю тепер, на що мала надію. На щось мала. Хай навіть на його розрахунок.

— Розрахунок?

— Ми ж сусіди. — Олеся сумно посміхнулася. — Ось вам сирітка-калічка, у якої занепалий маєток. Ось син власника знаменитої економії. Шлюб із розрахунку розширить володіння. Подібне трапляється віддавна, і я готова була прийняти й терпіти. Микита міг придурюватися, міг грати власну гру. Мені ж від нього треба було тільки одного: не жіночого щастя, не того, справжнього, лиш примарної надії. Я була б йому гарною дружиною. Він би не пошкодував. І так, мені хотілося дітей. Виявляється, сучий син справді грався. Але не для того, аби прибрати все це, — вона обвела залу широким жестом, — до рук. Пане Чечель, він грався зі мною просто так! Від нудьги, задля насмішки й забави! Безумством для мене було повірити й дозволити себе обдурити. Тож бажання навчитися на відьму вважайте продовженням божевільного шляху. Мене — божевільною, як хочете.

— Ви не божевільна, — вичавив Платон.

— А яка? Нещасна? Кажіть-кажіть, коли вже почали. Від прямої відповіді Чечель ухилився.