У Полтаві мешкало чимало тих, кому в місті ставало тісно й нудно, — при тому, що культурне й, відповідно, світське життя останніми роками було бурхливим. Проте для Микити Недільського саме Полтава стала тим великим світом, до якого він прагнув потрапити. Навчався абияк, та щедрий татусь заповзявся будь-що змусити сина здобути бодай якийсь документ, котрий дозволить згодом прилаштувати його на вигідну службу в залізничному відомстві. Чечель ще під час розмови з Левком Дмитровичем вловив те, чого той не міг сказати вголос навіть собі самому: Микита — шалапут, і родина з цим змирилася. Надію покладали тільки на власні фінансові можливості й на майбутні родинні зв’язки.

Але з захопленням нащадка картярством Недільський навряд чи змирився б.

Одне діло — видавати синові грошове утримання, аби ні в чому собі не відмовляв у міському житті. Магазини, мода, розваги, ресторани тощо. І зовсім інше — жбурляти чималі суми на вітер програшів у «залізку», «гвинт» та інші картярські ігри. Микита ж виявив у себе неабиякий азарт, запросто просаджував сотні, та, до власної честі, міг зупинитися на певній межі. Але одного разу втрапив у капкан, яких розставляються десятки не лише в Полтаві, і тут нічого нового Чечель не довідався.

Для себе.

Микита Недільський заліз у таку халепу вперше. Нічого підозрілого не побачив, коли поруч опинилася зваблива дівуля. Вона ж під’юджувала грати й грати — без упину. Аж поки панич-студент не прокинувся рано біля неї з важкою головою і борговими розписками на три тисячі рублів.

Трапилося це в квітні.

А загуляв з радощів — саме тоді вдалося позбавитися сороміцької хвороби, і від публічних дівчат відвернуло. Нова ж знайома здавалася дамою з пристойного товариства. Не повія, просто авантюристка, шукала пригод, гострих відчуттів та веселих компаній. Ще й наречену вкотре повезли на води до Європи, нема потреби навідувати з ввічливими візитами...

— Я не знав, де взяти такі гроші, — каявся Микита, замовляючи собі ще кухоль пива. — Та моя красуня говорила вже інакше. Наче інша людина сиділа поруч. Вимагала, аби повернув усе, одразу, в короткий термін. Інакше розписки понесуть не татові — матусі. Батько б ще витримав. Матінка не переживе.

— Ти запізно про них думаєш, — дорікнув Платон.

— Виховувати мене не треба, — буркнув панич. — Сам усе знаю... тепер. Насилу відбився, виторгував три дні, більше не давали. Подався додому, ламав голову, шукав, як викрутитися, з якого боку до тата підійти. Аж тут до мене самого підійшли. Я навіть не повірив спершу, що він може бути якось із тими людьми пов’язаний.

— Хто?

— У нас в економії служить. На бійні. Чобіт його прізвище.

Настала черга Чечеля не вірити власним вухам.

— Чекай. Харитон Чобіт? Вояка відставний?

— Та мені начхати, вояка чи наймит! Чесно кажу: не думав, що такого до мене підішлють.

— Я теж. — Платон повірив, бо відтепер картина потроху складалася правильно. — Далі.

— Говорили недовго. Чобіт знайшов спосіб відкликати мене вбік. Переказав: мені пробачать борг і повернуть розписки, якщо закручу з сусідською панночкою. Кривенькою.

Чечель навіть за час служби в поліції багато про що не чув, та не міг уявити певних речей.

— Тобі звеліли спокусити Олесю Соколовську в рахунок картярського боргу?

— Це мало тривати не більше від місяця. Потім я мусив кинути її й намагатися менше бувати в Маньківці.

Платон замислено погладив долонею жорсткий йоржик на черепі.

— Пояснили, для чого?

— Хто, Чобіт? Він більше до мене не підходив. Як бачив — тримався далі.

— Гаразд. — Чечель побарабанив пальцями по столу, розвіз маленьку пивну плямку. — Дівиця, яка тебе втягнула. Твої партнери. Де вони?

— Хотів знайти. Декого питав. Почув: ще в травні зникли з Полтави.

— Так. — Платон ковтком спорожнив кухоль, витер губи тилом долоні, повторив: — Так. Розписки?

— Приніс посильний. Звичайний собі хлопчисько. З пошти.

— І більше нічого?

— Ось тобі на! — Микита незграбно перехрестився. — Не думав, що Олеся так на мене заїсться. Звична ж справа, з ким не буває...

— Натовкти б тобі рило! Ти бач, з ким не буває... Чом не подумав, що вона — жива людина? Ти ж їй в душу наплював, і це ще м’яко сказано!

— Я її щасливою зробив! Хто б і коли ще! Вона ж...

Чечель подався вперед, схопив панича за барки, сильно смикнув. Той ударився головою об стіл, дивом не скинувши кухоль. На них не звертали увагу. В подібних закладах ще й не таке трапляється. Платонів лікоть сильно притиснув Микитину голову до поверхні.

— Не зли мене, падлюко. Досить, що я з тобою ще балакаю. І піди в церкву, свічку постав. Подякуй Господу Богу, бо я тобі вірю. Не вбивав ти сердешну. Знав би, хто це зробив — зараз би розвалився мені тут до задниці. Але більше, мерзото, слимаче річковий, я тебе бачити й чути не хочу. Все мені сказав?

— Усе, — прохрипів Микита. — Пусти...

Чечель забрав лікоть.

— Знову тобі вірю. І хочу повірити — після всього хоч трохи за розум візьмешся. Дурість твоя тобі ж боком вийшла. До повій не потикайся більше, вдруге лікуватися важче. Чисть пір’я, готуйся до весілля, батьків потіш. А я, Микитко, очей з тебе не спускатиму. Де б мене не носило. І тут тобі доведеться повірити мені. Як?

Панич Недільський підвівся, обтрусив піджак, підтягнув штани.

— З тебе станеться. Тільки ж я нікого не вбивав.

— Не радій, папуго. Допоміг убити.

— Це вже слова. Ти почув, що хотів. Усе?

— Чухай звідси.

Платон не взяв собі клопоту провести Микиту поглядом. Уже витратив на нього чимало часу. Молодий Недільський втомив його, як ніхто раніше.

Але користь від нього все ж була.

Вимальовувався стрункий, хай поки без притомного, логічного пояснення зв’язок між активністю крикливої Шимчихи, наказами її дивного чоловіка Харитона, моровицею — і дивним гармидером довкола Олесі.

Не всіх клаптиків у картині вистачало, деякі були не звідти.

Та нарешті Чечелю вдалося відкинути зайве.

З Полтави — до маєтку Соколовських

Кругляк згорав від цікавості, так хотів знати новини.

Зарано — цим обмежився Платон, але коротун вчепився кліщем, тож іншого виходу не було. На вечерю Чечель не лишився, хоча згадав той сніданок й збирався, знаючи, що неодмінно запросять. Відбитися від настирного Панаса Пилиповича не мав ані сил, ані бажання. Одкровення Микити штовхали в спину, вимагали чимшвидше вертатися й діяти. Двічі дав Круглякові слово дуже скоро в усе втаємничити, запевнив — він знатиме все одним із перших, пообіцяв — буде таки першим, осідлав «даймлер».

Рушив.

Водієм Платон вважав себе непоганим, мав на те підстави. Але саме досвід застерігав від їзди поночі незнайомими дорогами. Вечір уже встиг перетекти в ніч, тиху й зоряну. Автомобіль їхав не в повній темряві, Чечель бачив, куди прямує. Та все одно не міг розігнатися на ту швидкість, яку вдень дозволяв битий шлях. Через те повернення з Полтави до Соколівки забрало більше часу, ніж нині зрання.

Кермуючи, Платон намагався гнати від себе все, що заважало зосередитись на процесі. Обмізкувати справи збирався

у спокійній обстановці, тоді ж вирішив скласти план дій. Щойно попереду замаячили знайомі акації, видихнув полегшено, розслабився, втратив пильність. Розплата не забарилася: ліве переднє колесо влетіло в рівчачок, котрий хтозна-де взявся, і Чечель мало не перелетів через капот уперед головою. Дивом втримавшись і придавивши гальма, він вибрався з салону, перевів подих, присів, вдивився в колесо — і роздратовано сплюнув. Навіть зоряне сяйво дозволяло побачити вигин на колесі, яке ще й налетіло на іржавий залізний костиль.

— Мать же ж твою нехай!

Чечель знову цикнув слиною під ноги, взяв костиль, підкинув на долоні. Жбурнув убік. Але потім випростався, знайшов його, замахнувся дужче й, вилаявшись, різко кинув чимдалі. Копнув пробите колесо, ніби автомобіль у всьому завинив. Зітхнув, посунув далі пішки.