— Трохи спізнився. Справи, знаєте...

— То нічого! — Кругляк зиркнув на дівчину в автівці. — Ваша супутниця...

— Місцева дівчина люб’язно не дозволила заблукати.

— Я вас прошу, де тут, у Полтаві, блукати! І я її знаю, — мовив коротун. — Якась родичка одного місцевого фотографа. Мода така, знаєте, на світлопис. Апарат — не автомобіль, тепер вони доступні. Полтавці наші останні роки на фотографуванні трохи схибнулися. Знаєте чому?

— Ні, — відповів Платон чесно.

— За знімок гроші платять! — Кругляк розправив плечі й випнув черевце, ніби в тому була його особиста заслуга. — Тут у нас уже років десять, як бум на фотографів. Може, чули про таких братів Скитських?

— Я тоді ще вчився в університеті. Але як майбутній правник за такими процесами стежив. Вони вбили священика, якщо не помиляюся.

— Секретаря духовної консисторії, — уточнив Кругляк. — Коли душогубів зловили, тут уся губернія гула. Як проводили слідчий експеримент, від людей з апаратами тісно було. А редактори раді старатися, платили за кожен такий знімок грубі гроші. Відтоді й пішло. Та ну його, кримінал! У нас же в місті стільки визначних персон! Кожен хоче мати свій фотографічний портрет. Ще аби увічнили за творенням чергового шедевру! Ні, пане Чечель, якщо маєте хист до фотографічної справи — у Полтаві голодним не будете!

Коротун замовк, знову кинув погляд на Наталку.

— То ваша супутниця...

— Я вже йду! — Дівчина спритно зістрибнула на землю, обсмикнула сукню. — Дякую дуже, Платоне Яковичу, що покатали!

Вона швидко задріботіла назад, скоро зникла за рогом.

— Аби розуміли, це дівчисько віршиками бавиться, — мовив Кругляк. — Цікава молода особа. Родина бідна, а дівка сама навчилася грамоти. Ясно, далі вчитися гроші треба. Тому засукала рукави, служить оце в готелі. Та жодного поетичного читання не пропускає. Кажу вам авторитетно, пишу ж про таке в газеті нашій.

— Наївна якась вона.

— Поезії такі самі. Про верби, річку, таке різне. Але й вас обдурила, — підморгнув коротун. — Не така проста, якою хоче здаватися. Тут у нас подібних осіб чимало. Легше прикинутися, ніж бути собою. Часи диктують. — Він завершив на філософській ноті. — І не стійте, прошу-прошу, проходьте до нашої господи!

Накрили в садку.

У тіні вишневих дерев стояла альтанка. Там розташувався широкий стіл, обабіч — міцно збиті лавки. Біля столу вже поралася господиня, поруч із якою Кругляк мав вигляд іще кумедніший. Марія Климівна, як відрекомендував свою половину господар, була вищою від чоловіка на голову й виглядала худенькою як на жінку, котра народила п’ятьох дітей. Мала сукню з оборками, судячи з усього — парадну, але не для виходу, для домашніх прийомів. Старанно укладене каштанове волосся, де-не-де з нитками сивини, прикривала широка мереживна стрічка.

Двоє з нащадків крутилися поряд — хлопчики-близнюки років дванадцяти в однакових матросках, темних, трохи нижче колін, штанцях і сандалях на босу ногу. Вони чемно привіталися, Платон дізнався, що звуть їх Панас і Пилип, й обоє обступили тата, смикаючи за одяг із обох боків та щось шепочучи. Кругляк спершу відмахнувся, мов від настирливих комах. Та потім скуйовдив кожному волосся й спитав у Чечеля дозволу для синів погратися біля автомобіля. Платон не заперечував, хоч з награною суворістю попередив: нічого не ламати. Але дав добро, щоб покрутили кермо, тільки обережно, не відкрутили зовсім.

Тим часом з будинку вийшла дівчина у світлій кісейній сукенці. Каштанове волосся вона старанно вклала, заплівши в зачіску строгу білу стрічку. Статурою більше схожа на батька, зате лицем — на матінку. Кругляк назвав її Марією, на честь дружини, і пояснив: вона друга дитина, старша донька перший рік учителює, вчить сільських дітей грамоти. Зараз удома, бо влітку занять нема. Та ходить у сиротинець, вчить тамтешніх дітей безкоштовно, з благодійною метою. Поки говорив і вислуховував гарні слова у відповідь, Марія примостила на стіл, де вже стояв глек узвару, запотілу, з льоду, карафку горілки, розставила чотири чарки.

— Чекаємо ще на одного гостя, — пояснив Кругляк, коли донька залишила їх. — Заради нього я вас і покликав, Платоне Яковичу.

— Скажіть краще — заманили, — буркнув Чечель у відповідь. — Не проти я випити з вами, Панасе Пилиповичу. Тільки ж обставини вимагають залишити Полтаву ще до вечора. Як я після вашої чарки сяду за кермо?

— Знаю я ваші обставини. Бачив, говорили вчора з поліцмейстером.

«Аби ти ще знав, що він про тебе сказав».

Платон боровся з собою. Його так і підмивало повідати Круглякові, що за ним таємно наглядають і треба шануватися, озиратися частіше й взагалі стримувати себе. Тричі мало не злетіло з язика, і щоразу він себе стримував. Адже поліцмейстер навряд кидав слова на вітер і свою погрозу здійснив би. А що довше Чечель спілкувався з Кругляком, то більше переконувався: коротун неодмінно викаже себе. І тоді до справ візьмуться поліція та жандармерія. Родинному затишку в безпечному вишневому садку настане кінець.

Спритно Додін підчепив усіх на гачок.

— Агов, Платоне Яковичу, ви де?

— Вибачте, задумався.

— Кажу: не треба журитися. У мене для вас у разі чого знайдеться кімната. Чекайте, Марія Климівна принесе борщику, якого ви поїсте в Полтаві тільки тут. Ще галушок зі шкварками. А я проведу до кабінету. Ночувати можете там.

— Ви ж розумієте, у чому річ. Я, Панасе Пилиповичу, не дуже безпечний гість. А у вас служба, дружина, діти...

— Не морочте мене! — Коротун тупнув ногою. — Ходіть, ходіть, покажу вам дім.

Передпокій виявився затісним — місце займали масивні шафи для одягу. Коли в будинку мешкає стільки народу, це зрозуміло. Але тут ще й було темнувато, і після сонячного дня Платон налетів на меблі, щойно ступив два кроки. Забивши лоба, не стримався — видав коротку матюкливу тираду. Одразу ж вибачився, у відповідь господар реготнув і сам перепросив:

— Нічого, у нас тут кожен та й наб’є ґулю. Навіть малеча навчилася лаятися.

— Недобре.

— Не Богу ж дякувати щоразу, коли причастишся об тверде!

З надр будинку раптом почулося різке й обурене нявкання. Наступної миті повз них проскочив товстий, віддалено схожий на хазяїна кіт. За ним із вереском, що явно наслідував котячу мову, зграбно котилася дівчинка років чотирьох, у простенькому рожевому платтячку, боса і розплетена. Захопившись переслідуванням, дитина не звернула ні на кого уваги й зникла в тому самому напрямку, куди тікала жертва.

— Маріє Климівно! — розпачливо вигукнув Кругляк, б’ючи себе по боках, мов півень крилами в курятнику. — Чи Маріє Панасівно! Дівчата, хто-небудь! Ну скільки ж можна!

На крик поспішила старша донька, та втрутилася не одразу — спершу дорікнула:

— Тату, ми з мамою не гуляємо! Ти сам гостей покликав! І Докію на сьогодні відпустив!

— А як Докії нема, хіба за сестрою не треба глядіти?! — Коротун розпалював себе не на жарт. — Котяра ж Олесі очі видере!

— Це ще хто кому видере! — парирувала Марія. — Тату, кіт уже не знає, куди від нашої Леськи ховатися! Мене, між іншим, дряпнув, коли погладити хотіла! Малій — хоч би що!

— То в них гра така!

— Коли гра — чого розоряєшся?!

Тут на сцені з’явилася господиня, і до Платона дійшло: подібні сцени тут — буденна річ.

— Чого б я ото гарикалася! Маріє, доцю, вклади сестру спати. Панасе, займи гостя. У мене без вас справ не бракує. Все!

Жінка лунко ляснула в долоні, наче в гонг, що зупиняв двобій. Старша донька прийняла сигнал, слухняно подалася рятувати кота від меншої сестри. Кругляк же не дав Чечелю змоги роздивитися, що тут і як, — сіпнув за рукав, потягнув на горішній поверх.

Тут усе виглядало інакше, явно відрізнялося за стилем від першого поверху. Ніби прочитавши думки, господар сказав:

— Так-так, Платоне Яковичу. Другий поверх добудували зовсім недавно. — Він увібрав носом повітря. — Чуєте? Свіжою дошкою ще пахне.

— Тісно вам усім, — погодився Чечель.