— І мені давно пора було обладнати робоче місце. Бібліотека, книжок багато, а хочу ще більше. Ми тут із сином удвох отаборилися. Старшим. Японець він у мене.
— Японець? — Подив був щирим. — Е-е... справжній?
Не знаючи, як точніше висловити думку, Платон розтягнув пучками краї очей, роблячи їх вузькими.
— Що... та ні! — Кругляк реготнув і відмахнувся. — Сашко в мене дивак, чи не один на всю Полтаву. Вище беріть — на цілу губернію. Марія Климівна досі не змириться, але я переконав. Хай, не найгірше захоплення для юнака у двадцять років. Більше скажу: якщо у двадцять не перевісився, уже назавжди. Ходіть!
Коротун кивком запросив Чечеля до дверей кімнати з протилежного боку недовгого коридору. Вони були не замкнені, господар легенько штовхнув їх, проте затримав Платона на порозі.
— Не треба заходити. Повернеться, побачить — образиться. Ви й так усе зрозумієте.
Розуміти особливо не було чого.
Очам Чечеля відкрилась невелика прямокутна кімната. Простора — тут майже не було меблів. Дальній куток застелили плетеною очеретяною циновкою розміром з людський зріст. У головах лежало гладенько обстругане й акуратно перерубане навпіл поліно. Біля дверей стояло кілька пар дерев’яного взуття, що зовні нагадувало малесенькі лавки.
На ногах їх мали утримувати — і напевне утримували — спеціальні міцні шкіряні шнурівки. Стіни прикрашали кілька гобеленів з каліграфічно виписаними чорною фарбою ієрогліфами. Приладдя для письма мешканець кімнати розмістив на невисокому столику. Над ним причепив строкатий шовковий халат-кімоно. Єдиний предмет, що вибивався із загальної картини, — дерев’яна етажерка, заставлена книжками. Як помітив зі свого місця Платон — переважно навчальними.
І окремо — справжній меч у піхвах.
Поруч — кілька металевих круглих зірочок, ввігнаних загнутими гостряками в стіну.
Чечель не витримав. Ступив ближче, обережно торкнувся однієї. Потім витягнув, з подивом відзначивши: треба докласти певних зусиль. Покрутив у руці, спробував гостряк пучкою.
— Саморобка, — пояснив Кругляк. — Один коваль із Подолу[24] зробив. Малюнок Сашко йому сам накреслив. Це називається сюрикен, зброя японских вояків. А ще в хлопця є чорний одяг. Обтягує тіло, мов панчоха. Добре, якщо ходить у ньому ночами нашим садом. Інколи вийде в такій машкарі вночі на вулицю, вчиться скрадатися нечутно. Каже, хоче бути нінзя.
— Усяке бачив. Таке — вперше. Даруйте, якщо не так запитаю, але ваш син... — Платон торкнувся пальцем скроні, глянув запитально.
— Бог милував. — Коротун хитнув головою. — Хоча сам часом думаю над тим, тож нічим не образили, Платоне Яковичу. Знаєте, як воно бува: захопиться чимось людина — і розчиниться в тому.
— Звідки таке захоплення?
— Не повірите — після війни з японцями.
— Чекайте. Це ж коли було...
— Якщо подумати — не так уже й давно. Лише шість років тому[25]. У Маньчжурії тоді повоювало багато наших. Племінник моєї Марії Климівни служив, пішов воювати й потрапив до японців у полон. Далі цікава історія, як в авантюрному романі, — звільнити його допоміг один російський лікар, давно осів у Японії, вивчив мову.
— Емігрант?
— Політичний. Може, чули — Судзіловський[26] його прізвище.
— Політикою не цікавлюся. Тим більше — політичними емігрантами, — відрізав Чечель.
— Не важливо. — Кругляк легко перевів тему. — Головне, що той лікар вербував серед полонених прихильників революції. Тих, хто став на його позиції, витягав завдяки зв’язкам і відправляв додому вже як своїх агентів, розумієте?
— Ваш родич — соціаліст-революціонер? Бачив я таких. Неприємне враження справляють.
— Та ну вас! — пирхнув коротун. — Моєму родичеві на те все начхати! Схрестив пальці, так роблять, коли брешуть. — Задля наочності Кругляк виставив руку, поклав середній палець на вказівний. — Повернувся до Полтави й жив собі далі, поки від якоїсь зарази не помер два роки тому. Казали, у полоні й підхопив, не долікували чужинську болячку. Не в тому річ, Платоне Яковичу. Моєму Сашкові тоді було без трошки чотирнадцять. Коли дядько в нас тут удома про Японію розказував, аж заливався соловейком, хлопчиська вона зацікавила. Особливо оте, про нінзів і самураїв. Звідки родич покійний того понабирався, сидячи в полоні, — хтозна. Зате ясно, хто Сашка заразив. І знаєте, так затявся — за вуха не відтягнеш. Де в нас у Полтаві про Японію почитати? Про мову їхню я вже мовчу. Але ні! Десь у Києві якогось професора знайшов, як сімнадцять стало — до Петербурга подався, там же можливостей більше. Ну, а минулого року взяв благословення матінки — і рушив на Далекій Схід, у Зелений Клин[27]. Чули?
— Ні. На свій сором, мабуть.
— Ой, нема чого соромитися! Досить знати, там нашого цвіту чимало, щось подібне до колонії. Тутешня культурна спільнота з ними листується. У них там і книжки виходять, і журнали, і газети. Звідси щось туди йде, звідти — для нас. Словом, Сашко там не пропав. Повернувся оце нещодавно, самі бачите, справжнім японцем. Літо тут перебуде, назад хоче. А чого, у світлі останніх подій, — Кругляк стишив голос, сторожко озирнувся, ніби хтось тут міг їх підслуховувати, — мати тісні зв’язки з сильними громадами наших не зайве. Раптом туди тікати доведеться.
«Тебе стосується, мосьпане. Навіть не уявляєш, як сильно».
Чечель укотре ледь стримався, застромив зірочку назад.
— Де ж ваш полтавський японець зараз?
— Учиться битися в якогось азіята, — кинув коротун. — Ще тиждень тому поїхав задля того кудись під Юзівку[28], там уже давненько китайці пустили коріння.
— Так Сашко ж ніби японець...
— Б’ються вони однаково. Принаймні він так каже А Сашкові ж краще знати. Забалакав я вас, Платоне Яковичу. Ми ж до мого кабінету йшли.
Тут кругом були книжки.
Чечеля не здивувало, що кімната, де отаборився Кругляк, нагадувала велику книжкову шафу. Радше зацікавило, як господар дає собі лад у такому безладі. Книжки, журнали й газети не лежали і не стояли — були навалені всупереч усяким системам. Принаймні так здавалося на перший погляд. Платон не мав жодного сумніву, що коротун орієнтується в цьому безладі й навіть убачає певну систему. Але не позаздрив би нікому, хто б ризикнув відшукати в цьому паперовому звалищі щось потрібне й цінне для себе.
Запах, яким просяк робочий кабінет Кругляка, нагадав Чечелю чиновницьку канцелярію — місце, де роками, а то й десятиліттями зберігалися чисельні теки з купою паперів і де знайти щось завжди було марно. Простіше написати стос нових паперів, скласти в чергову теку й долучити до безнадійної купи подібних.
Серед бібліотеки, яка більше нагадувала звалище мудростей, виділявся широкий важкий письмовий стіл. На ньому височіла німецька друкарська машинка «Зінгер», з одного боку — безладно розкидані рукописні чернетки, з другого — акуратно покладені чисті аркуші. Тут же розмістилися велика гасова лампа, масивне чорнильне приладдя, прес-пап’є, довгастий глиняний глечик з олівцями. У протилежному кутку під великим годинником із маятником стояв широкий шкіряний тапчан із круглими підголовниками, накритий картатим пледом. Над ним господар почепив репродукцію кавказького пейзажу, Платон упізнав — із Ярошенка[29]. А над столом — величезну карту Полтавської губернії.
— Кажу ж — поки будете моїм гостем, спати можете тут. Кругляк кивнув на тапчан. — Не соромтеся, ми ж усі свої.
Чечель не знав, що на це відповісти. Його мовчання господар вочевидь зрозумів як згоду, діловито кивнув, вважаючи питання вирішеним, знову сторожко озирнувся.
— Платоне Яковичу, вас же насправді сам Бог послав. Навіть не розумієте, наскільки вчасно.
