— Вони мають стосунок...
— Прямий, Платоне Яковичу! — Земський легенько стукнув по столу. — Шимчиха знана в окрузі тим, що викриває відьом. Затялася на тому. Може, манія в людини, не мені судити. Але раз по раз збирає в себе людей і намовляє ганяти відьом. Як десь знайде чергову, так одразу кляне. Усе б нічого, тільки народ же наш по селах забобонний. То тут, то там погромить хату чи хутір, куди Шимчиха перстом тицьне.
— Чому таке дозволяють?
— Бо управи на неї нема. Не військо ж кликати, аби багнетами боронили якусь там відьму від праведного гніву.
— Так розумію, Шимчиха, вона ж Пелагія Шимченко, вказала на сусідську поміщицю Олесю Соколовську.
— Авжеж, — кивнув Дундукевич. — Коли почалася раптом моровиця, Шимчиха одразу пустила чутку селом: бачила панночку на болотах, у Прокопихи.
— Це ще хто? — Чечель починав плутатися в персонажах, яких виймали перед ним, мов кроликів із капелюха факіра.
— Якраз відьма місцева. Так її люди називають. Але не бояться, поважають навіть. Прокопиха — відьма родима. Тобто вроджена. Вони великої шкоди не роблять. Навпаки, пологи приймають, бо нема повитух, від них кращих. Можуть вилікувати там, де земські лікарі опустять руки. Те, що живуть окремо, — на те й відьми.
— Шимчиха ж усе одно Прокопиху не сприймає?
— Не про неї зараз мова. Інший факт. Шимчиха твердить: Олеся, молода хазяйка Соколівки, не знайшла нічого ліпшого, як навчитися відьомства у Прокопихи.
— Краще родима відьма, ніж навчене стерво, — кинув Кругляк.
— О! — Дундукевич багатозначно підніс вказівного пальця. — Народна мудрість. Чули?
— Я міський, — пояснив Чечель. — У Ніжині народився й виріс, хоч і бував на селі. Тільки ж у нас про відьом ніхто не говорив. Справи з ними, здається, не мали.
— На міських околицях по хатах теж відьми живуть, — буркнув коротун. — Запитайте про полтавських, я вам такого розкажу...
— Чекайте ви з полтавськими! — відмахнувся Дундукевич. — Даю наступний факт, Платоне Яковичу. Цікавився, чи правда, у народі кажуть — так: уроджена відьма має передати знання бодай одній наступниці. Інакше під кінець життя помиратиме в страшних муках. Тож припускаю, що наша потерпіла панночка вирішила навчитися відьомства, аби витончено помститися за кривду. Між іншим, за народним-таки переказом, відьми навчаються, аби робити зло. Потреба в них така. Родима ж відьма може й не чаклувати. А як застосовує знання, то на користь, я ж згадував про це. Від навчених відьом людям тільки горе.
Платон узяв виделку, замислено покрутив, з підкресленою акуратністю поклав назад.
— Якщо відкинути раціо й прийняти все сказане за чисту монету, все одно не клеїться. Олеся Соколовська, власниця Соколівки, могла піддатися хвилі емоцій. Вирішила опанувати відьомську науку, як би це не звучало у двадцятому столітті. Для чого? Аби помститися Микиті, розгульному синові сусіди-поміщика Недільського. Чому ж тоді кривдник живий-здоровий, а силу гніву навчена відьма спрямувала на худобу?
— Пояснюється дуже легко, Платоне Яковичу! — Дундукевич зиркнув на Кругляка, ніби заручаючись його підтримкою. — Микита робив свою підступну справу привселюдно. Ганьбив наївну молоду жінку на людях — і зганьбив. Ніхто з соколівських пальцем об палець не вдарив, аби припинити, запобігти. Скажете, простим селянам до шмиги? Але ж є ще пан економ! Він на синові пустощі закривав очі, бо єдина дитина, пещена. Там непроста історія, ще почуєте. Але, скидається, заплатити за Микитині гріхи має Недільський, а заразом — усе село. Навчена відьма, мосьпане, своєї люті не тримає на контролі. Що більше лиха сіє довкола, то сильнішою стає.
— Нас би хто збоку послухав, — гмикнув Чечель. — Не так багато ніби й випили...
— Не вірите, — зітхнув земський начальник. — Десь у чомусь ми з Панасом Пилиповичем на вашому боці. Але ж ви ще про одне не спитали. Треба, без цього разок з фактів не буде повним.
— То підкажіть. Тим більше відповідь знаєте.
— Вас не цікавить, чому саме Олеся з Соколівки змогла навчитися на відьму? Тобто... — Дундукевич швиденько виправився, уточнив: — Чому люди повірили в це. Так на будь-кого легко подумати. Знаєте, як кажуть: усі жінки — відьми.
— Приказку чув, — кивнув Платон. — Не заходьмо далеко, панове. Справді, чому? Що у власниці Соколівки такого особливого?
— Вона народжена бути відьмою, — урочисто прорік Дундукевич, виставивши гостре підборіддя. — Шимчиха воду каламутить, правда. Але ж її слова легко перевірити. І переконатися: має вона рацію, ох має. Не всяку жінку можна навчити відьомства. Треба мати для того певні якості. І першу Олеся має — кульгавою вродилася.
— Ви серйозно зараз?
— Дуже. Вроджена вада — перша ознака того, що дівчинка може, як захоче, навернутися до відьомства. Далі — ще ближче до реальності. Наприклад, дати і дні тижня, коли народилася дитина, записані в спеціальних книгах. Вони не секретні. Не знаю, як і коли осяяло маньківського старосту ті записи знайти й глянути. Словом, народилася наша Олеся в день, який припав на понеділок. Скажете, збіг?
— Яке це має значення?
— Сам не розумів, Платоне Яковичу. Аж поки не пояснили знаючі люди: дитина, особливо дівчинка, народжена в понеділок, має всі нахили, аби стати відьмою. Додайте до того кривеньку ніжку.
— Все?
— Не все. — Дундукевич тепер свердлив Чечеля поглядом. — Як там кажуть правники, сукупність доказів? Маєте. Олеся Степанівна — так звана межова дитина. Тобто остання в родині. За повір’ями, має здібності до відьомства, її старша сестра Лизавета — теж межова, бо перша. Але не має тих рис, що ними Бог наділив Олесю. Отже, сукупність доказів. Уже третя ознака. Хочете четверту? Тут не перевіриш, проте як почалося — знайшлися ті, хто знав Соколовських добре. Смійтеся, як смішно, але... гм... подейкують: Степанида Іванівна, матінка Олесі, до двох рочків годувала її грудьми. Ще одна прикмета, хай не така явна. І зовсім уже остання: чорний кіт.
— Тьху на вас! — вирвалося в Платона.
— Тим не менше кота не раз бачили в Маньківці, коли худоба зачала здихати чорт знає від чого, — мовив земський. — А селяни з Маньківки, що працюють у маєтку, пошепки кажуть: узявся цей звір у панночки саме на початку літа. Удень кудись забігає, під вечір знову шастає двором.
— Забігає він, треба розуміти, у Соколівку?
— Шимчиха пустила чутку — кидала в кота каменюками, думала забити. Влучила. Того ж дня, казали в Соколівці, до панночки приїздив земський лікар. Голову ніби розбила, впала необережно, в очах потемніло. Але ніхто не бачив, де й коли вона падала.
Чечель знову сплюнув спересердя.
— Для чого годуєте казочками, панове? Мета ваша мені досі не ясна.
— Про негоду забули, — нагадав Кругляк.
— Отож-отож, — стрепенувся Дундукевич. — Навчені відьми, до всього, здатні наслати посуху або дощі. Такого вогкого літа навіть у нашому заболотному краю не знали.
— Давненько, — погодився коротун. — Та не кажіть, що ніколи. Колись же та й було, запитайте старих людей.
— Не хочу, — відмахнувся земський. — Ну, пекло колись, хай років із десять чи більше. Веду до згаданої вже сукупності фактів. Їх уже більше п’яти, Платоне Яковичу. Все! — Дундукевич розвів руками. — Сказати більше нема чого.
Чечель закусив губу, замислено поворушив пальцями.
— У підсумку, панове, ви намагаєтесь довести мені: на село Маньківку за гріхи тамтешніх хазяїв скривджена молода сусідка, не менш шляхетна з роду, наслала пристріт. Для того не знайшла нічого кращого, як за короткий час зробитися навченою відьмою. Для чого мала всі передумови, починаючи від вродженого каліцтва й закінчуючи чорним котом. Забобонний люд на ваших болотах схильний вірити в усе це. Чудова ілюстрація звичаїв нашої української глушини. Страхи живуть поруч із прогресом. Минуле — з майбутнім.
— Говорите, як пишете, — зазначив Кругляк.
— Лишається з’ясувати одну незначну на загальному фоні обставину. До чого тут я, панове? Чому мушу все вислуховувати? Хіба ви вирішили мене трохи розважити.
