Навряд полтавські будинки розпусти жили інакше за київські чи загалом усі борделі світу.

Платон світу ще не бачив. Його світ — світ вигнанця, неприкаяного, приреченого на постійні мандри з місця на місце, — обмежувався українськими губерніями. Але не треба бути подорожнім, що об’їхав земну кулю за вісімдесят днів, як герої Жуля Верна, аби знати: лупанари[42] є всюди — у великих і навіть малих містах, де живуть люди й заробляються гроші. Так само не варто бути мудрагелем, аби розуміти — активне життя в усіх без винятку борделях починається з наближенням сутінків.

Тож вилазку Чечель запланував на вечір.

До того часу все ж освоївся на місцевості. «Даймлер» завбачливо лишив у дворі Кругляка — на радість хлопчикам, які дістали дозвіл гратися в автомобілі й навіть крутити «бублика», аби тільки не відірвали. Зловивши візника, Чечель прокатався в місто. Керуючись порадами Панаса Пилиповича, звелів зупинити ближче до вулиці Котляревського й далі прогулявся пішки.

Потрібний провулок з’єднував її з Олександрівською, де по обіді, коли Платон дістався сюди, уже де-не-де поважно гуляли містяни. Чоловіки в білих чи світло-синіх піджачних парах, капелюхах-канотьє й легких парусинових туфлях, дами — у сукнях різних фасонів, але так само — світлих кольорів. Майже кожна мала парасольку від сонця, хоч тримала нерозкритою — липень цьогоріч таки видався не типовим, не яскраво-сонячним та спекотним. Чечель не дуже любив світле, тим більше тепер, коли весь час перебував у дорозі й збирав бруд та порохи. Але чудово розумів, чому полтавці, гуляючи в проходку, не бояться забруднитися. Головна вулиця була однією з небагатьох брукованих, тож звичних для прилеглих кварталів, тим більше — передмість, пилу й грязюки тут не зустрінеш.

Ну, хіба коняка візницький наробить...

Карпівський провулок забудували майже однаковими двоповерховими будинками, що тулилися один до одного. Складалося враження: їм, як і мешканцям, тісно тут, і для розширення життєвого простору використовували кожен метр. Тут ніщо не кричало про розпусне життя. Навпаки, Платон уздрів не лише шевські й кравецькі майстерні, а й друкарню з пишною вивіскою, що водночас працювала як магазин, де охочі могли купити книжку, газету чи листівку.

Потрібна будівля, як описував Кругляк, виявилась ніби трохи втиснутою в бік провулку, сором’язливо ховаючись, не випинаючись, не привертаючи до себе зайвої уваги. Навпроти Чечель побачив крихітну кондитерську й примостився випити кави з тістечком. Обслужив його сам господар, люб’язний добродій у білій сорочці, чорному жилеті та ярмулці. Він дуже хотів, аби Платонові все сподобалося, потім почав гру, суть якої — вдавати, що не задля гешефту працює тут, тож не знає, скільки шановному панові треба заплатити. Далі господар запропонував дати стільки, скільки гість вважає за потрібне. Нарешті назвав свою ціну таким тоном, ніби вимовив щось безсоромне, ладне образити почуття порядної людини.

Метушня господаря дещо заважала Чечелю стежити за будинком навпроти. Але, тим не менше, поза увагою не лишалися добродії, котрі швиденько, не озираючись, проходили двором, заходили збоку будівлі та зникали в бічних дверях. Більшість лишалися всередині недовго, виринали назад і ще швидше, так, ніби десь нагидили й квапилися втекти, проскакували повз.

Так Платон зрозумів: сюди вело щонайменше чотири шляхи. Розплатившись, він обережно, намагаючись не привертати тепер увагу кондитера, обстежив кожен. Дворами тут можна було вислизнути на всі чотири сторони, опинившись на довколишніх великих вулицях та одразу змішавшись із перехожими.

Той, хто облаштував лупанар, добре подбав про можливості відступу.

Аби не примелькатися тут, Чечель залишив провулок, знічев’я погулявши містом і відверто вбиваючи час. Нарешті стало сутеніти, і Платон, про всяк випадок знявши револьвер із запобіжника, подався на лови.

Стукати не треба.

Усе одно в напівтемному коридорі зустрічав цербер, вусань при повному параді, який запитав, чи є в гостя візитівка. На щастя, Платон мав картки при собі й поклав одну на бляшану тацю, яку стискало в передніх лапах опудало ведмедя. Діставши дозвіл, Чечель пройшов далі, на звук рояля. Грали польку, фальш різала вуха, та, здається, присутні в паркетній залі, куди вів коридор, на те не зважали.

Рояль примостився в дальньому кутку. За ним сидів худорлявий тапер з цигаркою в зубах, тонкі пальці бігали по клавішах. На одні, більше розбиті, він натикав сильніше, від чого інструмент звучав різко й неприємно.

Залу освітлювала електрика. Вікна, здається, навічно затулили важкими оксамитовими завісами, які зібрали весь пил. Курив не тільки тапер. Сизий цигарковий дим закривав стелю густою пеленою, ним просякло повітря. З незвички Платон закашлявся, адже давно не навідував подібних закладів. Поруч миттю виринула не стара ще пані в сукні з глибоким викотом, який не приховував, навпаки — виставляв напоказ велику родимку у формі квасолини, що прикрашала праву грудь. Мадам піднесла вузенький келих, у якому грали пухирці шампанського, нещиро всміхнулася наквецяними губами.

— Ласкаво просимо поважного гостя. Ось, пригощайтеся.

Дешеві парфуми, якими мадам себе рясно полила, все одно не перебивали запаху поту.

— Дякую, — мовив Чечель, взявши келих двома пальцями.

Підніс до вуст, на мить затримавши — накотило відчуття огиди. Та він уже почав гру, тож зробив ковток. Шампанське не з дорогих, але й не найгірше. Принаймні, клієнтів тут не труять. Допивши, Платон повернув порожню посудину, усміхнувся у відповідь.

— Умієте приймати гостей.

— Уперше в нас, молодий чоловіче? Шукаєте милу компанію? Знайдете самі чи підказати? Є новенькі, свіженькі. Та якщо ви в нас раніше не бували, для вас нові враження приготувала кожна. Прошу, проходьте.

Дівчата, майже всі — у максимально відкритих сукнях, з-під яких визирала білизна, сиділи на стільцях уздовж стін, мов ластівки на дротах. Усі помітно нудилися, і єдиною розвагою для них були або вже докурені, або щойно припалені дешеві цигарки. Ще далі, у глибині зали, розташувався шинквас, біля якого товклися сіренькі мужчини-клієнти та обрані ними — або, радше, ті, кого підхопили, — любаски. Звідти линули смішки, чувся дзенькіт келихів.

— Не соромтеся, молодий чоловіче, — муркотіла мадам. — Ви прийшли додому. Тут вас люблять. І все, що тут станеться, у наших стінах лишиться.

Повз них від шинквасу далі до наступного коридору дівка тягнула за руку сивуватого підстаркуватого пана. Той реготав, вдаючи, що не хоче та впирається. Минаючи Платона, дівка підморгнула йому й показала кінчик рожевого язика.

— У нас такі бешкетниці, — хіхікнула мадам, жартома насваривши дівку пальцем.

Парочка розчинилася в надрах будинку.

— Як ви стидаєтесь, дозвольте вас із кимось познайомити. — Мадам перейшла в атаку. — Наприклад...

— Не треба, — зупинив її Чечель. — Маю справу до вас, саме до вас.

Вона зробила круглі очі, грайливо поправила декольте, без особливого успіху намагаючись прикрити родимку.

— Ох, ви мене бентежите, юначе. Я вже вся палаю від бентеги. Звісно, я ще не зовсім стара й багато чого вмію. Маю більше досвіду, ніж мої підопічні лялечки. Тож досвід мусить відповідно коштувати, мосьпане. Га? — Мадам пустила бісики. — Якщо, звісно, ви не передумали й не жартуєте зараз.

— Які жарти.

Платон вивудив портмоне. Звідти — темно-синій кредитний білет у п’ять карбованців. Затиснув між указівним та середнім пальцями. Але тримав недовго: мадам миттю висмикнула папірець, він зник у декольте.

— Зазвичай я беру більше, коханий...

— Матимеш таку саму. — Тепер із нею говорив поліцейський. — Сюди вчащає одна особа, і не здумай казати, що ні. Якщо проведеш мене тихо, без гармидеру, дістанеш навіть два рази по стільки.

Усмішка сповзла з напудреного обличчя. Губи витягнулися в пряму лінію.