— Інакше? Хіба можна якось інакше?

— Не тільки можна. Я б навіть сказав — треба. Ми, слов’яни, надто накручуємо себе. А для того ж японця смерть — лише природний перехід із одного стану в інший. Переродження, як хочете. Відродження в іншій іпостасі.

— Ваш батько помер не своєю смертю, — нагадав Чечель.

— Що це міняє? Його вбили. Вчинив так зовсім не друг. Отже, тато зустрівся сам на сам із ворогом. І загинув у нерівному бою. Я зі своєї дзвіниці, спираючись на власний багаж знань, трактую саме так. Підозрюю, батько загинув із честю. Це не огидно, не ганьба. Сумувати не варто, краще славити полеглого воїна.

— Цікаво, — протягнув Платон. — Чесно, ніколи б не додумався розглядати вбивство пана Кругляка під таким кутом. І знаєте, згоден. Особливо після почутого від Марії Климівни.

— Цікаве щось?

— Олександре Панасовичу. — Хлопець був молодшим за нього менш ніж на десять років, та Чечель усе ж не хотів панібратства. — Я нині проводжав вашого тата в останню путь з переконанням: його вбили навмисне. Не знаю мотиву. Не знаю жодної подробиці. У місцевих газетах деталей слідства не друкували. Місця злочину не оглядав. Тим не менше я поліцейський. Був ним, принаймні.

— Знаю. Платоне Яковичу, ми з татом листувалися. Він мав талант до письма, не забереш. Знайомство з вами одразу описав у всіх фарбах, тільки яскравих. Лист був лише один, більше не встиг. Та, здається, я знаю вас, мов далекого родича. З тих, кого бачиш нечасто. Хіба на похоронах.

— Я тепер теж наче втратив рідню, — з сумом промовив Чечель.

— А ще — вірю вашій чуйці.

— Тобто?

— Готовий прийняти — батька вбили не просто так. Хоч відсутність очевидного, як кажете, мотиву й залишає правдивою думку про випадкового грабіжника-душогуба. Тато опинився не в той час і не в тому місці, кажуть отак.

— Згоден. Але мова не про місце, де знайшли тіло. І не час доби, коли він там опинився. Панас Пилипович, іще вам скажу, хотів того дня зустрітися зі мною. Щось зашкодило, написав дивну записку. Вона при мені, та ви з неї нічого не зрозумієте. А мені ясно одне: є речі, про які небіжчик не хотів писати, бо лист потрапить у треті руки. Тільки особисто, тет-а-тет. Не встиг. Ваша матінка підтвердила його намір донести щось важливе саме до моїх вух.

— Гаразд. Я зможу чимось допомогти?

— Поки не знаю, мосьпане.

— Дайте слово: як виникне потреба, мені скажете першому.

— По руках.

Платон простягнув правицю.

Сашко коротко й міцно стиснув.

Чечель зиркнув на флягу, навіть торкнувся її.

Раптом завмер.

Увесь час перед очима стояла карта Полтавської губернії. Частину Олександр затуляв головою, та стовпом не сидів, іноді відкриваючи той клапоть, що позад нього. Дурня, та Чечелю щоразу муляло.

Око чіпляло щось, чого не бачив у ті рази, коли сидів на цьому самому місці.

Клята — а може, рятівна, корисна звичка помічати дивні деталі, яких не було раніше.

Зараз, коли хлопець подався вперед і відкрив шматок карти за собою, Платон нарешті зміг розгледіти зображення повністю.

Може, це нічого не означає...

Чечель пружно підвівся. Обійшов стіл, наблизився до стіни, нахилився майже впритул. Тицьнув у накреслені олівцем паралельні прямі, заштриховані в одному місці. Далі палець перемістився праворуч.

Такі самі лінії.

Намальовані жирніше, грифель сильніше тиснули.

І три знаки оклику поруч.

— Що це?

— Не знаю. У кабінеті тато хазяйнував, його королівство. Що робив тут, нікому не звітував, не пояснював. Я взагалі давно не був удома.

— Але ж карта не щойно почеплена.

— Раніше була, — погодився Олександр.

— Теж розмальована?

— Не звертав уваги.

Три знаки оклику.

Чечель відступив на кілька кроків назад.

— Хто б подумав. Ви запропонували допомогу — і одразу вона знадобилася. Хочу попросити про послугу. Вона здивує вас. Але дозвольте не пояснювати. Або так, або — ні.

Пелехатий парубійко в окулярах здавався збентеженим.

Це був той самий, хто фотографував біля «даймлера» свою родичку Наталку — покоївку з «Континенталя», де Платон оселився знову. Чечель сам знайшов його в ательє Фріденталя, де той служив асистентом. Показав купюру, найняв, і фотограф спершу радо погодився, адже не за кожен знімок малознайома особа готова платити аж п’ять рублів. Та коли його під вечір привезли в будинок Кругляків, першим бажанням було повернути гроші і стрімголов забиратися геть. Бо відчув — його втягують у якесь дивне, чуже, малоприємне дійство.

Ані фотографу, ані тому, хто його привів, тут не зраділи.

— Сашо, що відбувається? — запитала сестра, заступивши незваним гостям шлях усередину. — Ці люди кажуть — ти покликав, ти дозволив.

— Машо, все гаразд. — Брат поклав їй руку на плече, м’яко відсторонив, даючи прибулим дорогу. — Вони зроблять, що треба, і підуть.

— Ти зовсім тю-тю? — Марія постукала себе зігнутим пальцем по лобі. — Матінці після всього зовсім погано. Її насилу приспали. Краплі не діяли, лікар змушений був зробити укол, а з її серцем... — Вона штовхнула Олександра в груди. — Матінка дала тобі зрозуміти своє... наше ставлення до пана Чечеля.

— Платон Якович не має жодного стосунку до татової загибелі.

— Можливо. Але матінці боляче бачити саме його. Тим більше — в нас удома, де щойно, Сашо, щойно поминали твого батька! — Дівчина піднесла голос. — А пан Чечель, якого просили піти, має нахабство не просто повертатися, ще й притяг із собою невідомо кого! З фотоапаратом!

Олександр приклав палець до губ.

— Тс-с-с. Сама не хочеш матінку розбуркати. Вони зроблять, що треба, і ніколи більше сюди не повернуться.

— Панові Чечелю нічого не треба робити в нашому домі. — Голос стишила, та говорила твердо.

Фотограф крутив головою, явно намірившись дати драла.

— Чекайте. — Платон виступив наперед. — Маріє Панасівно, я жодним чином не хочу образити вас чи вашу родину. Тим більше — у такий сумний, скорботний день. Я попросив вашого брата про послугу. Вона здається дивною й дуже дрібна. Мені хотілося б мати щось на пам’ять про Панаса Пилиповича. Знайомство з ним справило на мене сильне враження, а я, мосьпані, людина цинічна. Як усі поліцейські, навіть колишні. Брати нічого звідси не маю права. Вихід — попросити фото робочого кабінету вашого тата. Ось чому я привів майстра. — Він кивнув на пелехатого.

Марія зиркнула на Чечеля, мов на хворого. Такий самий погляд кинула на Олександра.

— Люди добрі, ви при своєму розумі?

— Машо... — Брат знову поклав їй руку на плече. — Не бачу в тому нічого образливого для татусевої пам’яті. У Платона Яковича склалося своє враження від знайомства й спілкування з ним. Багато часу то не забере.

Дівчина вочевидь хотіла знайти ще якісь обурені слова. Та враз махнула рукою, протягнула втомлено:

— Робіть, що хочете. Тільки швидко. І, Сашо, більше не приводь до нас пана колишнього поліцейського.

Вона пішла у кімнату до менших, щільно причинила за собою двері, відділившись від зовнішнього світу, лишившись із дітьми та горем.

— Дякую. — Чечель потиснув хлопцеві руку.

— Ви обіцяли потім усе пояснити, — нагадав Олександр.

— Я обіцяв вам навіть більше — знатимете першим усе, про що дізнаюсь я.

У кабінеті Платон дав пелехатому вказівку. Якщо той здивувався — не виказав себе нічим. Заховався під чорну шмату, вставив пластину, налаштував апарат, навів фокус на потрібну ділянку карти.

— Пташка вилетить, — сказав невідомо до кого.

Спалахнув магній.

Рука зняла кришку з об’єктива, зробила коло, поставила назад.

— Усе? — перепитав.

— Чудово, — кивнув Платон.

Фотографію отримав за кілька годин.

Могло почекати, все одно вечоріло й до ранку навряд пощастить просунутися далі. Але Чечель затявся, навіть доплатив фотографові за швидкість. Пелехатий уже заспокоївся, навіть запитав, чи не треба панові зняти щось іще. Чечель відповів обтічно, аби не розчаровувати фотографа. Тільки попросив не ляпати язиком, на що той щиро здивувався: тю, а кого така історія зацікавить. Його вже кілька разів просили фотографувати небіжчиків у трунах, для сімейних альбомів, тож забаганка з якоюсь там картою Полтавської губернії навряд здивує чи є оригінальною.