Іншу публіку здебільшого складали, за Платоновим припущенням, родичі Кругляків, близькі знайомі, сусіди. Менших на кладовище не взяли, та поруч із вдовою і старшою донькою стояв юнак у чорному костюмі, при краватці, із зачесаним догори каштановим волоссям, змащеним для міцності бриліантином. Чечель тримався далі від усіх, маючи всі підстави почуватися зайвим тут. Та навіть зі свого місця міг побачити схожість між ним та покійним. Хіба що батько був невисоким, кругленьким, а син Олександр — на зріст середній. І назвати його можна чи струнким, чи кощавим, залежно хто як оцінює. Хлопець майже весь час тримав матір під лікоть, пускаючи тільки коли треба було підходити до домовини та виконувати інші прощальні ритуали.

Був ще невеличкий гурт, точніше — гурток із чотирьох чоловіків різного віку, вбраних, як звичайні міщани. Вони так само, як Платон, намагалися триматись на відстані, хоч і ловили на собі час від часу косі підозрілі погляди. Говорили про щось дуже тихо, двоє курили, і, коли народ повільно почав розходитися, а копачі — взялися за лопати, четвірка підійшла до могили. Кожен загріб по жмені землі, кинув на кришку труни, після чого компанія дружно, мов за командою, розвернулася й подалася геть.

Чечель з висоти власного досвіду визначив: чоловіки хто завгодно, але не поліцейські агенти. Хоча б тому, що шпигам службова інструкція не дозволяє отак явно триматися купи, ще й окремо від інших, привертаючи небажану увагу. Найімовірніше, вирішив Платон, це представники тутешньої полтавської фронди, до якої числив себе Кругляк. Вочевидь вони вважалися в колі втаємничених тією самою небажаною, шкідливою для репутації, політично небезпечною компанією, від якої небіжчика напевне закликали триматися чимдалі. І особи, що разом із ним потрапили під негласний нагляд поліції, знали вони про те чи ні.

Платон пішов за ними — не для стеження, просто не бачив потреби лишатися на цвинтарі. Четвірка взяла одного з візників, котрі чекали неподалік, і подалася в напрямку, протилежному жалобній процесії. Чечель до останнього вагався, вертатися самітником до готелю, де два дні тому оселився у звичайному, не люксовому номері чи набратися сміливості й рушити за всіма. Вибравши останнє, гукнув візника й звелів їхати за іншими.

Поминки зібрали більше бажаючих, підтягнулися сусіди. За традицією дверей не зачиняли. Тож ніхто не перешкоджав зайти у двір і пройти в садок, де поминальний обід накрили просто неба. Платон ще не знав, як поведеться далі. Поява перед ним удови, скорботної й суворої водночас, не лишила варіантів дії.

— Маріє Климівно, — тихо й швидко заговорив Чечель. — Я глибоко сумую й шокований не менше від вашого. Це велике горе і непоправна втрата. Але ви навряд чи знаєте, що вранці того лиховісного дня Панас Пилипович хотів зустрітися зі мною. Навіть вибрався заради того до Василівки, намірившись їхати далі, до маєтку Соколовських...

— Ви не маєте честі, совісті, зеленого поняття про такт, — різко перервала вдова. — Ввірвалися до нас у такий момент, ще й намагаєтеся морочити своїми дурницями. Вам мало того, що вже накоїли?

— Помилуйте, я нічого не накоїв.

— Справді? — Очі жінки блиснули, і то були не сльози, а гнів. — Вас привели до Полтави якісь свої справи. Зовсім далекі від того, чим переймався мій покійний чоловік. Аж раптом дізнався про вас — і загорівся. Відтоді, як уперше приїхали до нас, тільки й чула від Панаса Пилиповича згадки всує про вашу персону. А бути біля вас небезпечно, він сам казав мені, визнавав, навіть пишався таким знайомством. Ось, маєте, догрався.

— Невже ви справді вважаєте, що Панас Пилипович загинув через мене? Як не помиляюся, поліцейська версія — пограбування. Зник гаманець, невідомо, з якою сумою, золотий годинник. Інший би сказав: за таке не вбивають, просто забирають погрозами. Та всякі нападники трапляються. Раптом жертва кричала, навіть опиралася...

— Ви ще й про таке хочете говорити? — Обличчя Марії Климівни перетворилося на білу маску. — Панас ніколи не ходив у тій місцевості, де його знайшли. Так, зранку він кудись завіявся. Я звикла, він же в нас був perpetuum mobile, вічний двигун. Потім примчав, утаємничений, загадковий. Нічого не пояснив, навіть не пообідав, а це не схоже на нього. Сказав лише: Платон Якович мене оцінить. Знову побіг кудись. І ці слова — останні, почуті від нього. Пане Чечель, — вона повільно посунула на нього, — невже цього не досить? Панас захопився чимось, що може бути цікаво вам. — Палець тицьнув його в груди. — Він поводився не так, як завжди. Часом встрявав у неприємності, але викручувався, все ж мав якісь знайомства, зв’язки, підтримку. Те, що сталося, трапилося через вас. Згодна, не за вашої прямої участі. Але — через вас.

Чечелю перехопило подих, він швидко опанував себе.

— Маріє Климівно, щойно ви підтвердили — я правий. Не вірю у випадковості. Якби ми зустрілися того дня, може, трагедії вдалося б уникнути. Прошу, давайте поговоримо.

— Якщо ви просто зараз підете звідси, вдасться уникнути скандалу на поминках, — твердо мовила вдова. — Без того змусили проти моєї волі наговорити більше, ніж вам належить знати.

— Мамо?

Обоє, не змовляючись, повернулися на голос.

— Що відбувається? — Як підійшов Сашко, жоден із них у запалі суперечки не помітив.

— Я прошу цього добродія піти, — видушила Марія Климівна.

— Дозвольте мені все владнати. — Тембр голосу м’який, та говорив хлопець твердо.

— Не дай йому заморочити себе. З нього станеться.

— Мамо, на вас справді чекають.

Удова озирнулася, кинула погляд на зібрання, зітхнула.

— Сподіваюсь, ви мене почули. І не станете зловживати.

Не змовлялися, залишили поминки, пішли в дім.

— Зла на матінку не тримайте, — заговорив Сашко першим. — Для нас усіх це все досі за межами реального. До всього довелося тягнути з похованням, чекали на мене.

— Ви були десь на Донбасі.

— Так, під Юзівкою.

— Тато казав — брали уроки японської мудрості в китайця.

— Радше, східної мудрості, — поправив хлопець. — Де поговоримо?

Чечель не бачив іншого варіанта.

— Можна в кабінеті? Виглядає, Панасу Пилиповичу найкраще думалося й велося саме там. Я мало знав його. А здається, наче все своє доросле життя.

Олександр пропустив Платона вперед, причинив за собою двері.

Тут нічого не змінилося, але Чечелю одразу здалося — ступив у лунку порожнечу. Побачив усе на своїх місцях, там, де поклав чи поставив Кругляк. Бракувало єдиного: господаря.

— З вашого дозволу. — Сашко вмостився на батьківське місце за столом.

— Коли так, дозвольте й ви мені дещо. Панас Пилипович тримав тут, у секретному місці, потаємну посудину.

Хлопець здивовано скинув брови. Платон, не кажучи більше нічого, нахилився до тумби, сіпнув дверцята. Зачинено, та Олександр умить знайшов ключик.

— На видному місці. А я ламав голову, що відчиняє.

Чечель кивнув, упорався з замком, зазирнув. Солдатська фляга була на місці, усередині бовталося. За Платоновою прикидкою, не менше від половини. Скрутивши кришечку, понюхав, простягнув Сашкові.

— Панас Пилипович напевне образиться, якщо ми не пом’янемо його отак.

— Знаючи тата — згоден. Він хотів би цього. Келишки...

— Царство небесне, земля пухом.

Чечель приклався до алюмінієвого горлечка, ковтнув, обпікши горло. Закашлявся, передав флягу хлопцеві. Той не квапився брати.

— Східна мудрість не дозволяє?

— Чому? Я просто не прихильник. — Сашко повів плечима. — Можу, але задоволення не маю. Несмачно. Хіба трошки японського саке, але виключно як частину культури, не більше. За царство небесне.

Він теж хильнув, поклав флягу біля себе. Чечель тим часом умостився у кріслі навпроти, як минулі рази.

— Ви не повинні ображатися на матінку.

— Господь з вами, Олександре Панасовичу! Чудово її розумію. Прикро, що моя поява засмутила її додатково, їй... вам усім без того непросто зараз.

— Мабуть, — мовив Сашко. — Не те щоб я не сумував. Хоч те, що скажу, може здатися незвичним, навіть черствим, далеким від пристойності. Але японці, та й загалом азійці, до смерті ставляться інакше.