У тиші щось хлюпнуло — може, риби чи жаби колобродили в ставі.

Вітерець шелестів вербовими гілками.

— Ви при своєму розумі, пане Чечель?

— Я завжди при своєму розумі, — відрізав Платон. — Не мав жодного сумніву, ви не вірите мені. Та маю докази. Певен, вони вас переконають.

— Сулима — моя довірена особа. Ви встигли переконатися, Лаврові можна доручити будь-яку небезпечну місію. Він не так давно виручив вас, зіграв важливу роль, допоміг розв’язати складну задачку. І зараз ви називаєте його вбивцею Олесі Соколовської. Абсурд.

— Більше скажу, — мовив Чечель. — На совісті вашого Лавра також смерть Панаса Кругляка. І щонайменше ще однієї особи. Ви знали про його гріхи, коли брали до себе на службу. Хіба ні?

— Розмову завершено. — Граков повернувся з наміром іти геть.

— Невже вам не цікаво, звідки я все взяв?

Підрядник зупинився, повернувся назад.

— А знаєте що? Послухаю вас справді — з цікавості.

— Хай так і буде. Почну від самого початку.

Чечель витягнув із внутрішньої кишені піджака складений у кілька разів цупкий аркуш. Розгорнув, повернув до Гракова. Місячна ніч дозволяла роздивитися зображення.

— Пізнаєте? Не фотографічний портрет. Малюнок. До того ж тут на ньому — бутафорська чалма, вуса, борідка клинцем. Смертельний номер. Метальник ножів, єдиний учень індійського факіра. Але це він, Лавро Сулима. Як повернувся з японської війни, вирішив попроситися до цирку. Де він навчився вправно кидати ножі, ще й із зав’язаними очима, — хтозна. Популярний був атракціон. Молода жінка стоїть спиною до широкої дошки, розведені руки прив’язані міцно, як розіп’яті. Факір кидає один за одним десять ножів. По п’ять із кожного боку асистентки. Два останні — уже наосліп. Зазвичай кажуть: є дар від Бога. — Платон звів очі догори. — Так Лавро кочував із цирком шапіто Ганса Мюллера, аж поки два роки тому тут, у Полтаві, не сталося лихо. Він убив свою асистентку, мадемуазель Жанну. Рука здригнулася, лезо вдарило точно в серце. Померла на місці, був великий скандал. Хтозна, чому ви втрутилися. Кажуть, викупили факіра з тюрми. Тим більше — нещасний випадок, буває.

— Ви забагато знаєте.

— Цирк Мюллера далі гастролює в цих краях. З року в рік щоліта. Легко дізнатися, де він тепер. У Ромнах, якщо вам цікаво. Сів на автомобіль, прокатався, зустрівся з цирковими. Історію пам’ятають. І невдоволені. Лавра мали б покарати. Адже випадок — не такий уже нещасний. Узагалі — зовсім не випадок. Сулима любився з Жанною, а потім вона зрадила його з клоуном Бобом. Хай би з силачем, борцем чи акробатом. Добре, фокусником. Але — клоун Боб, пане Граков! Ти воюєш, ризикуєш життям, тебе поранили, тобі майже нічого не виплатили, відпустили з війська лише з солдатськими онучами, весь скарб. А тебе ще й зраджують із клоуном! — Платон перевів подих, далі заговорив спокійніше: — Доказів ні в кого немає. Циркові не готові виносити сміття за ворота. Проте Лавро навмисне вбив мадемуазель Жанну, я в це вірю.

— Так, Сулима працював у цирку і я витягнув його з халепи, — мовив Граков. — Не вдавався в подробиці. Хоча підозрюю: циркові людці — ще той гадючник. Ви почули від них плітки, повірили в них. Дати ходу не вийде. Чи збираєтесь?

— Клоун Боб поволі спивається. Бачив його два дні тому, на власні очі. Більше тією цирковою трагедією вже ніхто не переймається. Йдеться про вбивство Олесі Соколовської. Конкретніше — про спосіб, яким її вбили. Ніж у спину, Павле Павловичу. І довкола на піску — жодного сліду. Поліцейське слідство, тим більше — у провінції, не взяло того до уваги. Коли принесли на тарілочці прийнятного кандидата, який нічого не скаже, бо втопився в болоті, узагалі забули. А мені це муляло. Аж поки не знайшов оцю афішку. — Чечель акуратно склав її, повернув на місце, у кишеню. — Тут важливо розуміти, де знайшов.

— Можна без фальшивих ефектів з любительського театру?

— Навіть треба. Афішу дбайливо приховав у своїх речах Харитон Чобіт. Для чого вона йому? І раптом я згадав ваші, Павле Павловичу, слова. Рекомендуючи свого прикажчика, ви обмовилися: надійна людина, безстрашна, воювала. Яка найближча війна була? З японцями, шість років тому. На скільки старший від мене ваш Лавро? Років на два, невелика різниця, інакше б мною не прикидався. Родич покійного Кругляка, племінник його дружини, воював там, у складі Полтавської дивізії. Харитон Чобіт теж був на тій війні. Тепер — дуже уважно слухайте: один ветеран для чогось береже циркову афішку з портретом іншого ветерана. Ну не можу знайти іншого пояснення, для чого Чоботу здирати її зі стовпа! Солдат упізнав однополчанина. Тинявся, вигнаний з дому зрадливою дружиною. Наймався по людях на різну роботу. Два роки тому ноги завели до Полтави. Там випадково побачив афішку. Подався до цирку. Я зараз лише припускаю, пане Граков, ніхто мені цього не розкаже. Але все логічно, збігається в часі. Ага, ще одне.

Чечель поліз до іншої кишені, видобув поштовий конверт.

— Тут лист. Захочете — прочитаю. Ні — переповім коротко, по суті. Я впізнав Лавра на афіші. Як знайшов час, дізнався його циркову історію, відшукати в губернії шапіто не складно. Набагато важче довідатися щось про армійські справи Сулими. Через те написав у Київ, одному товаришу. Так само колишньому сищику, тільки зі значно більшим досвідом і можливостями. Відповідь прийшла вчора. До кого мій товариш постукав, які слова знайшов — не знаю. Зате маю результат. Харитон Чобіт і Лавро Сулима справді служили в одному полку. І Лавро заслужив хреста за геройський вчинок — витягнув Чобота з-під японських куль. Майже добу пер його, пораненого, на собі, бо вскочили в оточення через дурість командирів. Від чоти їх двоє й лишилося. Ось чому Лаврові вдалося вийти сухим із історії з мадемуазель Жанною. Герой війни, не фунт ізюму. — Платон багатозначно клацнув язиком. — Ну, а Харитон зобов’язаний молодшому товаришу. Життя врятував, дорого коштує. Тому й наклав на себе руки. Тепер він товариша рятував.

Помахавши конвертом, Чечель заховав і його.

— Рятував, кажете, — протягнув Граков. — Не знав, не знав. А від чого?

— Забули, про що мова? Сулима убив панночку Олесю, хазяйку маєтку в Соколівці. Влучно кинув ніж у спину. Перед тим закинув камінь у прочинене вікно спальні. Циркове минуле навчило приборкувати тварин, тому собаки на нього й не гавкали. Записку не читав, та бачив її, спалену в каміні. Найімовірніше, Лавро виманив Олесю на побачення. Міг написати від імені Микити Недільського. Почерк? Дурня. Сьогодні навіть дитина може підробити, пишучи друкованими літерами. Події, що закрутилися довкола Олесі, не лишали вибору. Вона змушена була піти на таємне побачення. Припускаю — записка обіцяла все пояснити й припинити безумство. Але дівчина знайшла на березі річки смерть. — Платон знову передихнув. — Ось звідси, Павле Павловичу, починається найцікавіше.

— Справді? Не думав, що можна ще цікавіше.

— Усе ви думали.

Ураз тон Чечеля змінився, як і сам Платон. Перед Граковим у місячному сяйві стояв чоловік, котрий насилу стримував гнів.

— Без вашого відома Лавро не чхне. Тієї фатальної для Олесі ночі він був у Соколівці. Потай від усіх, крім відданого йому Харитона. Дочекався, чим завершиться розіграна Палажкою Шимченко вистава зі спробою погрому. Він справді припускав — дівчина, виснажена кількома місяцями скандалів і боротьби, запанікує остаточно. Мета, заради якої все починалося, буде досягнута. Та все пішло не так. Олеся кинула виклик, вона опиралася, відчайдушно, ні на кого не озираючись. Стояла за себе, як могла, вміла, відчувала. І тоді Лавро вирішив прискорити події. Тільки мені одне досі не ясно: ви дозволили йому вбити Олесю, самі віддали такий наказ — чи довірена особа діяла самостійно, на власний страх та ризик?

— Не розумію.

— Неправда. Розумієте. Ви все придумали, пане Граков.

Тріщали цикади, з ними перегукувалися цвіркуни.

Чомусь лиш зараз Платон Чечель відчув, як гарно пахне ця світла липнева ніч. Сильно, до внутрішнього болю, закортіло кинути все, забути, зачинитися в мушлі маленької кімнати. А ще краще — сісти ось тут, поруч із тихим ставом, на лавку, заплющити очі й слухати, слухати, слухати дивні звуки.