Натомість почув:
— А я вас недооцінив, мосьпане.
— Ви не перший мені таке кажете, Павле Павловичу. І навряд останній. Не думали, що мені вдасться розгадати ваш задум?
— Міг би здогадатися: ви, Платоне Яковичу, звичайнісінький шантажист. Вимагач. Визнаю — не дрібний, потіште самолюбство. Ось як вирішуєте приватні справи заможних клієнтів.
— Зараз у мене клієнта нема. Істину в цій трагічній історії вирішив дізнатися самотужки. Я не люблю, коли ось так убивають беззахисних людей.
— Кого ж я вбив?
— Хіба я сказав — ви когось убили? Пане Граков, я навіть припускаю — відданий вам Лавро убив Олесю без вашої санкції. Уже потім поставив вас до відома. А щодо Кругляка... Ще не готовий сказати, як ви дізналися про його відкриття і як Панасові Пилиповичу це взагалі вдалося. Але ножа в спину Сулима кинув йому вже за вашим наказом.
— Чому я досі вас слухаю?
— Вам цікаво, де помилилися. Чесно визнаю: ніде. Розрахували точно. Знаєте, у котрійсь розмові я сам сказав правдиву фразу, якій тоді не надав належної уваги. Усе, що відбувалося довкола Олесі, — вистава, на яку я потрапив випадково, зайнявши місце в глядацькій залі. І коли мені набридло бути глядачем, ваш ідеальний план дав першу тріщину. Адже саме я знайшов зв’язок між Харитоном Чоботом і Лавром Сулимою. Якби перший не приховав у себе циркову афішу, я не взяв би сліду. Проте я вирахував убивцю, метальника ножів, вашого прикажчика. Через Харитона, зобов’язаного йому життям, Сулима тиснув на розгульного панича Недільського. Якого, між іншим, сам же затягнув у тенета. Говорив вам, що в цирку Мюллера разом із ним служили двоє фокусників, чоловік із дружиною? Обоє звільнилися з трупи після арешту Лавра, та я дізнався: трійця певний час трималася нерозлийвода. У вільний час фокусники, котрі, серед іншого, знали чимало трюків із картами, оббирали до нитки азартних багачів. Жертв їм ніби між іншим, випадково, приводив Лавро. Цим досвідом шахраї скористалися, коли ви почали полювання на маєток Соколівських, шукали до Олесі підходи. А Лаврові лишалося свиснути поплічникам, з якими за ці два роки, що служить у вас, зв’язку не рвав.
— Не люблю я авантюрних романів, — гмикнув Граков. — Та визнаю, як ділова людина: сюжет вигадали захопливий. Маєте бажання чи вміння писати — посприяю. Продасте в газету чи ілюстрований журнал, за публікацію заплатять. Звісно, не так багато, як ви намірилися витрусити з мене. Але не образять, поклопочуся.
Платон нічого не вдавав — справді не чув зараз Гракова.
Його слова не мали й не матимуть значення.
— Без вашої згоди Сулима нічого такого не робив би. А ще — без грошей для Чобота, навряд платив би йому свої. Вирахувавши Лавра, я зрозумів: ви, його хазяїн, якимось чином причетні. Шукав мотив, аж лихоманило. І таки знайшов.
Тепер Чечель показував Гракову фотокартку, зроблену в кабінеті Кругляка.
— Що це таке? — Не грав, подив звучав щиро.
— Панас Пилипович тримав у себе на стіні карту Полтавської губернії. На ній час від часу позначав місця, яких торкається чи скоро торкнеться прогрес. Він уболівав за рідний край. Хотів, аби Полтаву вже не називали провінцією, а Полтавщину — застиглим у розвитку сільським, відсталим краєм. Звідки дізнався про намір прокласти залізничну колію саме поруч із Соколівкою — хтозна. Газетяр, активний, має купу знайомств. Щось десь від когось почув. Незадовго до загибелі так само дізнався — плани міняються, колію переносять в інше місце Тобто, Павле Павловичу, болота довкола Соколівки не сушитимуть. Та й саму місцевість лишать у спокої. Остаточні рішення в подібних справах, ви це знаєте, ухвалює Петербург. Залізниця — діло державної ваги. І, відповідно, туди вливаються державні кошти. Мільйони, пане Граков. На частину яких претендували ви.
— Ого, куди замахнулися. Ну-ну.
— Залізничні прожекти не розголошувалися широко. Проте ви, один із найвідоміших тутешніх підрядників, мали змогу дізнатися про грядуще будівництво. Труднощі — у тому, що пан Булатний так само отримав подібні відомості. Припускаю, ви домовилися між собою більше нікуди новину не випускати, аби не набігло ще конкурентів. І головне — аби молода, недосвідчена й не дуже щаслива власниця соколівського маєтку раптом не дізналася, яких грошей буде коштувати належна їй земля вже за кілька місяців. Купити за порівняні копійки, сто двадцять тисяч. Потім продати державі вже за кілька мільйонів. Про руйнацію маєтку не йдеться. Навіть государ імператор не поставить підпис під прожектом, котрий передбачає викупити майно певного поміщика й знищити його заради залізниці. Але його можна здавати в оренду. Розпорядитися власністю мудро. Наприклад, облаштувати санаторій. Місце поруч із залізничною станцією дуже вигідне. Також — побудувати кілька промислових об’єктів у самій Соколівці. Залізниця, рейки й пара — рушії прогресу. Ну, і згадані вже мільйони. — Платон розвів руками. — Лишалося трошки: переконати Олесю продати маєток і прилеглу до нього ділянку, досить велику. Колія ж лягатиме там. Та дівчина несподівано вперлася. Родинний маєток — єдине, що мала. Там місце сили, там їй затишно. Жоден із вас цього не врахував.
— Досить! — раптом перервав Граков. — Пане Чечель, ви дізналися чимало, ще більше додумали. Визнаю — дійшли правильних висновків. Аби ще дівка вміла мислити так само розумно, жила б собі деінде. Що б вона робила, дізнавшись про залізницю? Як би розпорядилася всім? Хіба дала б раду?
— Чому ви вирішили за неї?
— Бо все, все в цьому житті вирішують і надалі будуть вирішувати люди, здатні правильно вкладати гроші й примножувати капітал! Мала Соколовська заважала й не розуміла того! Простіше вивести її з гри, ще й з вигодою для неї! Ніхто не думав її вбивати! Так сталося, бо набридло в певний момент розбивати об неї лоби й ламати зуби! Старшій сестрі маєток не потрібен! З нею можна було домовитись простіше! Тільки Лизавета теж уперлася!
— Я її намовив. Не знали?
— Підозрював. Ще й грошенят, напевне, пообіцяла.
— Судити по собі — помилка більшості людей, — завважив Платон. — Давайте завершимо розмову, вже недовго лишилося. Отже, коли я дізнався про залізницю, зрозумів наміри будь-що купити землю, і чимшвидше. Адже скоро про будівництво дізнаються широко, торгуватися стане важче. Так виявив ваш мотив. На той момент уже знав: Недільського змусили шантажем зайнятися кривенькою сусідкою й збезчестити її. Припускалося, вона, вразлива натура, не зможе й не захоче більше лишатися в Соколівці. Тут — вдала і вчасна пропозиція продати все, забратися й почати нове життя деінде. Харитон за наказом вашого Лавра, фактично — за вашим, знайшов у маєтку шпигуна, точніше — шпигунку. І тут ви всі дізнаєтеся: розгублена, вибита з колії Олеся повелася ну зовсім незвично. Дівчина пішла до тамтешньої знахарки чи, як таких зазвичай кличуть, відьми й наївно попросила навчити її ремесла. Не важливо вже, кого з вас осяяло використати це проти неї. Навчена відьма — історія дуже вдячна, коли мова про забобонних селян. Ще й з погодою цього літа пощастило, холодна, неврожай. Налаштувати проти панночки СоколовськоІ не кількох людей, а цілу округу — змушений визнати злу геніальність такого єзуїтського плану. Тепер уже аж два села робили життя дівчини неможливим. Ще й Чобіт навчився грамотно труїти худобу. А для його подруги, потім — дружини, яка називала себе Пелагією Шимченко, підбурювати народ проти когось заради своєї вигоди не вперше. Ви захопилися власноруч поставленою виставою, пане Граков. Втратили пильність, буває, як практик кажу. Інакше б не проґавили намірів головного конкурента — Булатного.
Чечель виставив перед собою фотокартку.
— Він зробив простіше, мудріше, геніальніше. Діяв напевне. Не помилюсь, якщо скажу: пошкріб по засіках, нашкріб суму, якої цілком вистачило на хабар. Звичний важіль Російської імперії, погодьтеся. Ви ж так само даєте чималі хабарі, отримуючи підряди. Інакше, ніж за хабар, Булатний не домігся б перенесення колії ось сюди. — Палець тицьнув у потрібне місце. — Діяв за вашою спиною, бо не бажав стояти поруч із убивством. Швиденько домовився в Петербурзі, потім — з власником землі. Викупив, а всюдисущий Кругляк дізнався й про це. Далі — знову царина припущень. Та Панас Пилипович розв’язав нехитру арифметичну задачку. Допетрав, чому колію передумали тягнути повз Соколівку. Кілька запитань — і вже знає про вас як конкурента Булатного. І жарти скінчилися, адже Кругляк — тертий книш. Відчув — пахне продажністю, величезним хабарем. Для людини з його поглядами вивести на чисту воду вірнопідданих, котрі дають хабарі й втручаються тим самим у державні прожекти, — за щастя. Ви ж визнали все, пане Граков. Кажіть уже, як дізналися про відкриття Кругляка і наказали заткнути йому рота.
