Дудар вийняв з кишені своєї форменої тужурки пластмасовий, тютюнового кольору ґудзик. Так, він був точнісінько такий самий, як і ті, що пришиті до піджака квартиранта. На цьому навіть залишились жовті фабричні нитки, такі ж самі, якими капітально пришиті сім інших ґудзиків. Дудар знайшов його в лісі, що впритул підходив до залізниці. В тому самому лісі, де Іван Васильович був як удома. Він точно знав, на якому дереві зламана гілка, на якому стовбурі обідрана кора, як стелиться мох і опале листя, прим'яті вони звіром чи мисливцем. Усі лісові стежки він знав, як борозни на власній долоні. Нова зламана гілка з'явиться на стежці, обгорілий сірник, недокурок сигарети чи клапоть папірця — все побачить Іван Васильович і не заспокоїться доти, поки не з'ясує, хто проходив по його володіннях і чого. Недаремно Дударя називали позаштатним прикордонником. У лісі, недалеко від своєї хати, на можливій дорозі порушників кордону, він влаштував різноманітні найпростіші пастки.

Порушник, відірвавшись від кордону, звичайно йде я меншою обережністю, ніж у прикордонній зоні, не чекає якихось прикордонних сюрпризів. Дудар добре знав цю вдачу лазутчиків. Він так обачно розмістив свої пастки, що порушник ніяк не міг обминути їх. Вони були дуже простими, але все-таки дійовими. Був випадок, коли бувалий лазутчик, перейшовши кордон, в нічній темряві зачепився ногою за тонкий дріт, протягнутий від дерева до дерева, впоперек відкритого яру, який з'єднував дві частини лісу. До кінця дроту був прикріплений дзвоник, звичайний дзвоник, який вішають у Закарпатті корові на шию. Прилаштований в головах постелі Дударя, він серед ночі просигналив йому про те, що в лісі з'явилася чужа людина. Триста днів цей сигнальний дріт мовчав, а на триста перший заговорив. Іншого разу до ями, викопаної Дударем на важливій стежці і прихованої хмизом та мохом, потрапив злочинець, який намагався втекти за кордон.

Хату Івана Васильовича Дударя прикордонники називали другою своєю заставою, а самого Дударя — головним вартовим другого кордону, що охороняється місцевим населенням.

Природно, що слідопит, прикордонник Дудар не міг не побачити ґудзика, загубленого кимсь на узліссі, не міг не стривожитись, звідки він узявся.

В горницю увійшла Олена. Іван Васильович накинув на плечі дочки піджак квартиранта:

— Віднеси постояльцеві його добро, а я… піду до Михайла.

— Що трапилось, тату?

— Потім узнаєш. Дивись тут! — прошепотів він і вийшов.

Через півгодини він був перед ворітьми застави, викликав через вартового старшину Смолярчука, розповів йому про свого гостя і про ґудзика. Смолярчук одразу ж повів лісника до капітана Шапошникова.

Так було розірвано першу ланку в ланцюгу хитромудрої комбінації «Бізона».

Зубавін і Шатров одностайно вирішили зачекати з арештом порушника кордону, який притаївся під машкарою шофера Ступака. Це завжди можна зробити. Необхідно з'ясувати, з ким він зв'язаний і хто він такий: рядовий виконавець операції «Гірська весна» чи її отаман, резидент?

На другий день шофер Ступак прокинувся рано. Вмився, одягнувся і, напівголосно наспівуючи й одночасно прислухаючись, чи не долине звідки-небудь голос Олени, не поспішаючи спустився вниз, вийшов на сонячний ґанок. Густа прохолодна тінь лісу вкривала майже все подвір'я. Трава блищала росою. З усіх боків чути пташиний вранішній гомін.

— Краса! — розкинувши руки, голосно промовив Ступак, сподіваючись, що його почує Олена.

Та Олени не було ні видно, ні чутно. Ступак постояв ще трохи, потім зійшов з ґанку і вийшов з двору.

Під дощаним навісом, біля самого полотна залізниці, він побачив шляхового обхідника. Дудар лаштував на робочий хід зняту з колії ручну дрезину. За допомогою сталевого важеля він поставив дрезину на колію, поклав на її площадку інструмент і поїхав у напрямі тунелю. Він був так захоплений своїм ділом, що не помітив квартиранта.

— Доброго ранку,Іване Васильовичу!

— Шляховий обхідник підвів голову, загальмував дрезину.

Ворожа настороженість до Ступака сповнювала душу Дударя, але вона не проявилася ні в його погляді, ні у виразі обличчя, ні в голосі. Добрий мисливець і слідопит, він знав, що до небезпечного звіра треба підбиратися тихо, спритно, заставати його зненацька.

— Доброго ранку, Миколо Григоровичу! — ласкаво привітав він квартиранта. — Ти куди? До графського замка? На роботу?

— Вгадали!

Ступак сів на край площадки дрезини, відштовхнувся ногою від щебенового баласту. Дрезина легко покотила по нахилу вниз, до тунелю.

В зубах старого була чорна обвуглена люлька.

— Іване Васильовичу, чого ж це ви свою стареньку люльку смокчете? А де мій подарунок?

— У скриню поклав.

— Чому?

— Гріх кидати таку люльку. Вона в мене давня, з того самого дня, коли Олена народилася. Вибач, брате. З цією люлькою, з ровесницею своєї доньки, я й на спочинок піду.

— Зрозуміло. Охоче вибачаю.

Дрезина впритул підійшла до темного входу в тунель. Ступак вийняв портсигар, клацнув і, закуривши, зіскочив на землю, повернув праворуч, на вузеньку стежку, що вела в колишній графський замок, де була контора лісоділянки.

— До вечора, Іване Васильовичу! — помахав він рукою шляховому обхідникові.

— Куди ж ти, Миколо Григоровичу? Поїдемо далі, через тунель, навпростець.

Шофер Ступак не встиг відповісти. Недалечко, в будинку Дударя, грізно зарокотала трембіта. Дубашевич уже знав таємницю цього звуку, але все одно злякано насторожився.

— Громовиця, — схаменувся він. — Хто ж це грає? Олена?

— А то ж хто. Кожного ранку випробовує силу своїх легенів. Сідай, Миколо Григоровичу, поїдемо через тунель, — повторив Дудар.

— Через тунель? А набагато коротше через тунель?

— Набагато.

— Гаразд, поїдемо, — Ступак кинув цигарку і скочив на площадку дрезини.

Дрезина увійшла в прохолодну глибину тунелю. Після яскравого денного світла тут було темно, хоч в око стрель. А коли очі трохи звикли до мороку підземелля, далеко попереду заголубіла арка протилежного входу в тунель.

— Ну й темно тут, як в могилі, — сказав Ступак — Скільки метрів землі над нашими головами?

— Не землі, а скелі. Де двісті сімдесят метрів, де двісті, де сто вісімдесят.

— Ого! Чому ж такий тунель не охороняється?

Це було запитання, якого Дудар чекав.

— Як не охороняється? — усміхнувся Іван Васильович. — А я?

— Мало.

— Більше не треба. У нас тут тихо і мирно.

Промінь ліхтарика шляхового обхідника освітлював залізобетонне, чорне від диму склепіння і кам'яні стіни тунелю.

Ступак потай озирався довкола, все запам'ятовував і гарячково підраховував, скільки треба буде вибухівки, щоб висадити в повітря тунель і тим самим вивести з ладу магістраль, яка з'єднувала Радянський Союз з Чехословаччиною і Угорщиною.

Подібного роду диверсії, яку збирався зробити Дубашевич, іноземна розвідка передбачала здійснити напередодні нової війни, за декілька днів до її оголошення, і на особливо важливих напрямках. Те, що «Бізон» вирішив вдатися до цього крайнього засобу тепер, у мирний час, мало важливу причину, йому стало відомо, що незабаром з Радянського Союзу повинні піти состави з зерном, призначеним для Чехословаччини, де минулі роки були посушливі, неврожайні. Десятки тисяч тонн не перевезеш в одному поїзді. Їх треба буде дуже багато. І от, якщо тунель завалиться у самому розпалі хлібних перевозок, або на початку їх, то відгомін вибуху в Закарпатті дійде і до Праги, і до Москви, і до Нью-Йорка, і до Парижа. Так, у цьому «Бізон» був упевнений. Удався б тільки вибух, а мобілізація світової громадської думки — справа другорядна. Сотні, тисячі газет в усіх куточках «вільного світу» по єдиному сигналу затрублять про те, що Закарпаття чинить опір режиму Рад, про те, що селяни Чехословаччини не засівають свої поля російським зерном, про те, що від Праги до Братіслави, по стародавній землі Яна Гуса почав розгулювати голод. Диверсію з тунелем повинен був здійснити один Дубашевич. Обов'язково — один! Операція була гранично простою. Одного разу вночі спеціальний літак, що прилетить з Південної Німеччини, скине в умовному місці, в квадраті «17–23», ящики з вибухівкою. Вантаж на парашуті спуститься в глухому лісі і лежатиме там до певного часу. Шофер Ступак, попереджений радіограмою розвідцентра через «Хреста», сідає в свою машину і їде в квадрат «17–23». Навантаживши в кузов вибухівку, запаковану в безневинні на вигляд пакунки, схожі на паперові мішки для цементу, він повертається назад, додому, і під приводом пізнього часу залишає машину на подвір'ї шляхового обхідника, а сам іде спати. Вночі він тихо виходить надвір, ставить на колію дрезину, прикріплює на її площадці вибухівку, яка має страшну руйнівну силу, прилаштовує до неї спеціальний пристрій, схожий на антену, і пускає до тунелю, а сам залишається на відстані, спостерігає. Як тільки дрезина увійде в тунель, антена, що виходить за його габарити, зачепить за гранітне облицювання і тим самим приведе в дію ударний механізм, що й викличе вибух.