— Ось всі ваші документи. Можете оформлятися на роботу.

Вивчивши документи, майстерно підроблені на ім'я Ступака Миколи Григоровича, шофера першого класу, уродженця Київської області, «Учитель» оформився на роботу. Все обійшлося добре, бо оформляв його той же самий господар таємної квартири. Ступак був зарахований на посаду шофера, одержав «під особисту відповідальність» потужний лісовоз, командировочні гроші, посвідчення, путівку, запасся пальним, продуктами, поклав у кабіну свій старенький чемоданчик і вирушив у далекий рейс — на Закарпаття, в Явірський район, де львівські залізничники самостійно, своїми силами, розробляли відведену їм лісоділянку. Переваливши через Карпати, «Учитель» серед білого дня покотив по землі, яку тиждень тому пройшов і проїхав таємно, в темну ніч.

У Яворі він заїхав до магазина книготоргу і купив, про людське око, путівник по Закарпаттю. Одночасно, як зобов'язувала його інструкція «Бізона», він встиг повідомити «Хреста» зашифрованою мовою про те: «Я «Учитель», агент розвідцентра, як бачите, цілим і неушкодженим прорвався через кордон, легалізувався і вже виконую свою частку плану «Гірської весни».

Криж, з свого боку, відповів «Учителю» умовним сигналом, який означав: «Я все зрозумів, ваш керівник «Чорногорець» теж благополучно прорвався у Явір, вітає вас і наказує: дійте так, як домовились. Якщо будуть перешкоди, приходьте сюди, і ви одержите від мене інструкції «Чорногорця».

Ступак залишив магазин і поїхав далі.

Лісоділянка, куди був відряджений Ступак для вивезення до залізниці заготовленого дерева, містилася у високогірній ущелині Чорний потік. Начальник ділянки і його контора розташувалися значно нижче, на дальніх підступах до Явора, в колишньому мисливському будинку якогось угорського графа.

Ступак з'явився до начальника ділянки інженера Борисенка, доповів про своє прибуття. Той дуже зрадів і довгожданому поповненню невеликого машинного парку, і бравому вигляду шофера.

— Чудово! Прекрасно! їли? Пили? Втомилися з дороги?

— Ви про мене не турбуйтесь, товаришу начальник. Я двожильний і не таке можу витерпіти. Колишній фронтовик, одне слово.

— Фронтовик — теж людина. Ви самі, без сім'ї приїхали?

— У нежонатого не буває сім'ї. Які будуть накази, товаришу начальник? — рішуче відхиляючи всі турботи інженера Борисенка, запитав шофер Ступак.

— Наказую перш за все мати дах над головою. Де вас влаштувати? Ближче до піднебесної Верховини чи на берегах Тиси?

— Де-небудь ближче від міста, товаришу начальник. Я хочу вечорами вчитися. — Ступак пошкріб нігтем мозолясту долоню. — Поставив я собі велику мету, товаришу начальник: хочу підготуватися в технікум. Прошу влаштувати якнайближче до міста.

— Поблизу міста всі квартири зайняті. Спізнився, товаришу Ступак. Але нічого, нічого, ми зараз що-небудь придумаємо.

— Шофери кажуть, що в будинку шляхового обхідника Дударя ще вільно, — підказав Ступак.

— Вірно, я й забув! — зрадів інженер. — Пошлемо тебе до Дударів. Хороші люди. Іди до них і скажи, що я послав на тимчасовий постій. Господарі знають, в чому справа, у нас є з ними попередня домовленість.

Ступак категорично крутнув головою:

— Не піду. Як же так, товаришу начальник, «іди»? Все-таки люди побачать мене вперше. Напишіть Дударям записку.

Інженер Борисенко засміявся.

— О, та ти, виявляється, хоч і шофер, але з бюрократичними нахилами! Гаразд, напишу. І на прикордонну заставу відносно перепустки напишу. Залиште ваші документи.

Начальник лісоділянки Борисенко, людина добра і широкої натури, сів за стіл і накидав коротеньку записку, в якій дуже щиро, тепло просив Івана Васильовича Дударя і його дочку Олену Іванівну прийняти до себе тимчасово, на місяць-півтора, вкрай потрібного йому шофера Миколу Григоровича Ступака.

Покинувши машину на подвір'ї контори лісоділянки, взявши чемоданчик і записку інженера Борисенка, «Учитель» пішов до Дударя. Він був спокійний і не підозрівав, що йде назустріч своїй загибелі.

Хата Дударя стояла біля залізниці, в заповідному лісі, на невеличкій галявині, обгороджена сріблястими від часу, сонця і дощів смерековими воринами.

В кутку подвір'я, біля самої залізниці, відгороджена штахетами, була невеличка метеостанція — господарство Олени, дочки Івана Васильовича і дружини старшини Смолярчука.

Олена, з блокнотом і олівцем в руках, переходила від приладу до приладу і записувала покази термометра, гідрографа, барографа. З лісової хащі, швидко наростаючи, долинув веселий свист і голосне тупотіння важких чобіт по твердій землі. «Михайло!» зраділа Олена. Підбігши до штахетника; вона поклала на його зубці долоні і, посміхаючись, чекала появи чоловіка. З-за дерев вийшов не кремезний, трохи повільний і солідний Смолярчук, а високий, довгошиїй, швидконогий, одягнутий в коричньовий суконний піджак чоловік. В руках у нього був маленький чемоданчик. Олена розчаровано зітхнула, перестала посміхатися, відійшла від огорожі і взялася за перервану справу.

Чоловік у коричньовому піджаку зупинився перед парканом метеостанції, поставив чемоданчик на землю.

— Здрастуйте! — промовив незнайомець, знімаючи приношену, поруділу від сонця кепку і проводячи долонею по темному, трохи кучерявому волоссю.

Олена на мить відірвалася від приладу, скупо відповіла на привітання.

Проте незнайомий чоловік продовжував стояти. Він мовчки дивився на дівчину і посміхався так, наче давним-давно і дуже добре знав її. Це здивувало і збентежило Олену.

— Скажіть, будь ласка, яка завтра буде погода? — продовжуючи посміхатися, спитав перехожий. Незважаючи на своє збентеження, Олена відповіла сміливо і насмішкувато:

— Грім. Блискавка. Дощ.

— «Люблю грозу в начале мая», — продекламував співуче перехожий. — Дозвольте зайти, Олено Іванівно? — Не чекаючи відповіді, він узяв чемоданчик, штовхнув хвіртку і зайшов на подвір'я. — Не дивуйтесь, молода господине, що я вас знаю, а ви мене — ні. Мені про нас розповів наш начальник, інженер Борисенко. Він прислав вам листа. Ось!

Олена вийняла з конверта записку, прочитала її.

— Ну, Олено Іванівно, який буде ваш вирок?

Олена зійшла на дерев'яний різьблений ґанок, навстіж розчинила двері:

— Заходьте, будь ласка, і почувайте себе як вдома.

Ступак зайшов у простору горницю, залиту травневим сонцем. Стіни, складені з добірної гірської смереки, виблискували медовою жовтизною. Стеля і підлога зроблені з широких плах вікової, в два обхвати, сосни. На дереві немає жодної краплини фарби, і все благородно сяє, все чисте і відшліфоване, від усього пихне ароматом свіжості, нев'янучої новизни, хоча будинок стоїть, напевно, не менше п'ятдесяти років. Здається, ніби люди тут тільки те й роблять, що з ранку до ночі шкребуть, миють і натирають дерево.

Ступак скинув свій коричньовий піджак, повісив у куток, на дерев'яний кілочок.

— Куди я потрапив?! — здивувався він, озираючись навкруги. — Та це ж бджолиний вулик, а не людське житло! Оце-то так! Ну й краса!

Олені було приємно, що гість помітив і належно оцінив працю її батька, дерев'яних справ майстра, і працю хазяйки, її вмілі руки, що не шкодували мила, лугу і часу.

— Всі у пас так живуть на Верховині, — сказала вона.

— Не всі, Олено Іванівно. Я воював під час Вітчизняної на Верховині, бачив зимарки, курені і хати, де топлять по-чорному.

Мирну сердечну розмову хазяйки і гостя несподівано порушило войовниче рокотання трембіти. Воно долинуло звідкись згори, через стелю і пролунало так невчасно і так грізно, що навіть завжди і до всього готовий Дубашевич злякався й не зумів належно приховати цього. Олена поспішила виручити його.

— Це батько. Не хвилюйтесь, товаришу…

— Ступак, Микола Григорович… Що це таке? — спитав він, дивлячись на стелю.

— Нову трембіту батько пробує. Трембіта — це довга пастуша труба.

— Ага!.. Він що — трембітний майстер?

— Еге ж. Його кожний верховинський пастух знає! — з гордістю промовила Олена. — Він усі свої трембіти робить лише з громовиці.