Бєлограй не відриваючись дивився у вікно. Він народився в степовій Україні, на березі моря; більшу частину життя прожив у Москві, три тижні лише воював на Закарпатті, і все ж таки як сильно полюбив він цей гірський край, з якою насолодою дихав гірським повітрям!

Гори і все гори здіймалися зліва і справа, спереду і позаду. Піднебесні. В сивих кучерях лісів. З голими камінними головами. Лобаті. Одна підпирала іншу. Гори-брати. Гори-сім'ї. Одинаки. Куди б не поглянув Іван Бєлограй, всюди він бачив знайомі, рідні гори.

Верховино, світку ти наш…

Якщо ти не пролив свою кров серед цих гір, якщо ти їх не любиш, то, зрозуміло, вони для тебе всі на один лад, ти не відрізниш Горган від Високих Бескидів, Говерли від Попа Івана, а Маковиці від Петроса.

— Як називаються ці гори, Стефане Яновичу? — спитав Бєлограй і лукаво примружився.

— А хто ж його знає, — Дзюба байдужим поглядом сковзнув по засніжених вершинах. — У нас їх стільки, як мурашок, не запам'ятаєш кожну.

— От тобі й чоловік закарпатської національності! — посміхнувся Бєлограй. — Це Горгани. Запам'ятайте!

Горганські хребти, основа Східних Карпат, — вузькі, крутопохилі, піднебесні скелі, розрізнені долинами. В Горганах майже не зустрічаються плоскі вершини гір. Вони у гігантських півнячих гребнях, скелясті, голі, відкриті для всіх вітрів. Недаремно їх верховинці і прозвали «Горганами». Від Яблонецького перевалу до Торунського, трохи не протягом ста кілометрів, немає жодної сідловини, через яку можна було б пробратися машиною або підводою. Малопомітні в'ючні стежки доступні не кожному. На півтори тисячі метрів і вище піднімаються гірські масиви. Непроглядні темні ліси заливають їхні схили до самих вершин. Ні села, ні хутора тут не знайдеш. Подекуди, на кордоні Полонин, трапляється пастушача колиба, в якій давно ніхто не живе. Проте в Горганах багато звірів: ведмедів, сарн, оленів.

Там, на вершинах Горган, поховані двоє друзів Бєлограя. Там у жовтні 1944 року на схилі Петроса і він пролив свою кров, поранений в руку.

За крутим поворотом дороги, на тлі засніжених зарослів чагарника і молодої порослі ялинок, показався кам'яний, гранчастий, із зрізаною вершиною і масивною чотирикутною основою стовп — самотній свідок неіснуючого тепер державного кордону між Польщею і Чехословаччиною.

— Ну от ми й на Верецькому перевалі! — крізь зуби, низьким хриплуватим голосом промовив шофер.

Це були його перші слова, які почув Бєлограй.

Механік загальмував машину і запитливо подивився на Дзюбу. Той блиснув очима з-під окулярів і коротко кинув:

— Рано ще.

— Що? — спитав Бєлограй.

— Рано, кажу.

— Що рано?

— Грітися! — Дзюба засміявся.

— Правильно, поїхали далі, — безтурботно відгукнувся Іван Бєлограй.

Брезентовий верх кабіни безвідказного, невтомного мерседеса був зсунутий гармошкою до кузова, і Бєлограю добре було видно високе небо, густо вкрите великими, яскравими зірками. Все їхнє веселе святкове світло, здавалося йому, було спрямоване на Верецький перевал.

— Ви пам'ятаєте першу подорож Фучіка до Радянського Союзу? — спитав Бєлограй.

— А хіба він був у Росії? Він нікуди не виїжджав з Явора. Весь час збивав крони.

— Фучік? Та ви знаєте, хто він такий?

Дзюба дуже добре знав, хто такий Юліус Фучік, він здогадувався, яке місце займає в серці Бєлограя цей чеський герой, але він вирішив поглузувати з палкого хлопця.

— Фучіка я давно знаю! — жваво озвався Дзюба, — тобто знав. Він жив у Яворі, на вулиці Масарика, держав першокласну кондитерську. Я любив ласувати тістечками Фучіка.

— Та не той це Фучік, не той! — На обличчі Бєлограя з'явився страдницький вираз. — Я кажу про Юліуса Фучіка, комуніста, героя Чехословаччини.

— А!..

— Двадцять років тому, не злякавшись тюрми, ІОліус Фучік разом з товаришами вирішив таємно перебратися до Радянського Союзу. Він пішки проходив ось саме цими місцями, де ми з вами їдемо. Я вам зараз прочитаю, що він написав про цю свою мандрівку.

Бєлограй витяг з-під своїх ніг чемоданчик, дістав з нього книжку в темно-червоній оправі.

— Включи світло, механіку. Слухайте: «Гей ви, квітневе сонце і прикордонні горби, ви радуєте нас! П'ять туристів крокують по весняних стежках, захоплюються, як і належить, красотами природи, а самі думають про те, що лежить за тисячі кілометрів попереду… А ось і річ, найбільш варта уваги — прикордонний кам'яний стовп! Цей замшілий камінь множиться в нашій уяві, сотні їх виростають у могутню стіну, вона височить над нами, вона вища за дерева. Як ми переліземо через неї?»

Читав Іван Бєлограй швидко, легко, наче власноручно написані вірші.

Механік і Дзюба терпляче слухали його. Єдине, що вони дозволяли собі, — це непомітно перезиратися один з одним і посміхатися очима.

Спуск з північного пасма хребтів був крутий, обрамований ребристими скелями, які нависли над поворотами дороги. Але з кожним новим кілометром ставало все менше зигзагів, далі відступали голі стрімчаки, помітно знижувались гори. Гори, нарешті, розбіглися далеко обабіч від дороги. Власне це була вже не дорога, а справжня долина з річкою, заплавою, луками. Гори вже не дикі, а з м'якими обрисами. Пологі їх схили від підніжжя до вершин покриті чорною ріллею. Здається, вона навіть тепер, уночі, випромінює увібране протягом дня тепло.

Долина переходить у долину, одна за одну ширша, привільніша. Частішими і більшими стають населені пункти. Струмки і річечки зменшували свій біг і текли вздовж їхнього підніжжя.

Це найблагодатніша земля, улюблена верховинськими хліборобами.

Не раз проходив, і проїжджав Іван Бєлограй квітучими долинами цієї смуги, захованої в найгустішому місці карпатських хребтів. Тягнеться вона більш ніж на гриста кілометрів з південного сходу на північний захід, від румунського до польського кордону і далі.

Машина вискочила на міст, перекинутий через провалля, що розділяло підніжжя двох гір.

— Пам'ятаєш, товаришу Бєлограй, це містечко? — спитав колишній гвардії старшина і сам собі відповів — Як же не пам'ятати! Он там, на самій Верховині, в чабанській колибі, ми днювали. Увечері спустилися в цю ущелину. Вночі пробиралися по дну Латориці до мосту, і… на всі Карпати прогримів наш гвардійський грім… Стоп, механіку! — Машина плавно зупинилась. — Чуєш?

Бєлограй завмер з усмішкою на устах, слухаючи дишу. Десь далеко в горах стогнав самотній голос пастушачої дудки. А може, це й не дудка, а струмінь вітру, розщеплений буковою гілкою або голим ребром скелі?

— Чуєш? — повторив Бєлограй. — Ще й досі перегукується в Карпатах той весняний грім… Поїхали, механіку.

Спуск закінчився. Долини лишилися позаду. Гори виростали. Знову дорога запетляла на крутих, підйомах. Починалося друге, стрижньове пасмо хребтів, могутня вісь українських Карпат — Полонини. Високо знялися Полонини і далеко — на сто вісімдесят кілометрів завдовжки, від річки Уж до Тиси, і на десятки кілометрів завширшки. Мало не половину всієї Закарпатської гірської області вони заповнили собою. На південному сході Полонини замикаються знаменитою горою Говерла, а на північному заході — дикими прямовисними пісковиками Лаутинська Голиця. Поміж ними тягнуться великі, масивні хребти з плоскими, куполоподібними, безлісими вершинами, на луках яких можна розмістити незліченні стада. Прорізують хмари своїми гострими пірамідами та шпилями тільки гірські гнізда Свидовець, Котел-Вєлькі, Ближніце, Петрос — спорудження льодовикової епохи. По схилах цих гір лежать блакитні, прозорі до дна озера, названі верховинцями «морське око». На вершинах Свидовця тисячі років працював великий майстер чудесних справ — природа. Льодяними різцями, копіткою роботою води і променями сонця створені там глибокі, з прямовисно падаючими стінами чаші — гірськольодовикові цирки. Кам'яні днища їх покриті шаром землі, густою соковитою травою, кущами ялівцю і квітами. Це найкращі в Закарпатті пасовища — літні храми гірських чабанів.

… Повільно падали снігові пушинки. Крізь їх тихий рій виднілося прозоре, крихке, як перший лід на гірських озерах, небо. Ясний круглий місяць невпинно, не знаходячи опори своїм обкатаним бокам, мчав по слизькій опуклості і от-от, здавалося, ладен був зірватися, упасти на шпилі гір. Який би тоді сумний дзвін розлігся по долинах та ущелинах, як би одразу темно і пустельно стало в Карпатах!