Повернувся господар. Він був у чорному костюмі і білосніжній сорочці, пов'язаній свіжим галстуком. Чорне волосся, густо посолене сивиною, пригладжене щіткою. Широкі кущуваті брови теж пригладжені, волосок до волоска. Довгасте обличчя його, старанно протерте одеколоном, сяяло. Привітно і якось урочисто посміхаючись, господар явки підійшов до гостя.

— Ну, от ви і в Яворі. Ну, і як… — Криж зупинився, його глибоко запалі насторожені очі неспокійно забігали в темних орбітах. — Як дійшли, доїхали? — ледве вимовив він.

Файн усміхнувся.

— Любомире, ви хочете спитати, як я пройшов через кордон і чи благополучно добрався сюди? Все обійшлося без будь-яких пригод, отже, можете бути абсолютно спокійним: вашому існуванню ніщо не загрожує.

— Та хіба я…

— Розумію, розумію! — Файн перестав посміхатися. Владно, тоном пана, що віддає розпорядження своєму лакею, сказав: — Приготуйте ванну, Любомире! І вечерю з коньяком.

Криж здригнувся, наче його вдарили по спині бичем. Яким досвідченим не був «Хрест» у мистецтві прикидатися, він зараз не зміг приховати від нічного гостя здивування його панським тоном, від якого давно відвик. Здивування тривало недовго, воно змінилося шанобливістю холуя.

Коли гість заговорив так, значить, це птиця високого льоту. Напевне, довірена особа «Бізона», досвідчений майстер розвідувальних справ.

— Ви що, Любомире, не зрозуміли мене? — холодно спитав Файн.

— Зрозумів, пане… сер. Як накажете себе величати?

— Не пан і не сер, а товариш. Товариш Червонюк. Степан Кирилович. Верховинець з того боку Карпат. Діяч промислової кооперації. Спеціаліст по художніх виробах з благородного дерева. Схожий? — Файн стримано засміявся.

Господар догідливо кивнув.

— Цілком, товаришу Червонюк. Зараз я все приготую — і ванну і вечерю. Роздягайтесь поки що.

Прийнявши ванну, Файн поголився, одягнув свіжу хазяйську піжаму і, опустивши пістолети в кишені, вийшов у їдальню, де вже був накритий стіл. Поки повечеряли, вірніше, поснідали, на дворі зовсім розвиднілося, і в саду защебетали пташки. Файн закурив сигарету.

— Я буду тут жити, Любомире?

— Так. Це найзручніша квартира. В моєму будинку вас ніхто не турбуватиме.

— А хто ж ваша служниця?

— Сестра. Рідна сестра, товаришу Червонюк. Я послав її в Ужгород до тітки… Вистачить вам місяця? — обережно спитав Криж.

— Не знаю. Якщо вдасться виконати намічені плани через місяць — добре, якщо через два — теж непогано.

Файн звів на Крижа очі — насторожені, допитливі. Він чекав, чи не скаже що-небудь резидент. Той спокійно мовчав, з діловитістю домогосподарки перемиваючи тарілки в емальованому тазу.

— Ви, здається, ще щось хотіли спитати, Любомире?

— Я? Ні, вам тільки здалося.

— А може, все-таки спитаєте, з якими планами я прибув сюди?

Криж закінчив мити посуд, сполоснув під краном оголені до ліктів руки і, звівши на гостя начебто невинні очі, шанобливо відповів:

— Сер, я нічого у вас не питатиму. Моя справа — виконувати ваші накази, а не давати запитання.

— Завдання вам поки що тільки одне, — сказав Файн.

— Слухаю, — Криж обережно сів на краєчок стільця, схилив голову, зробив серйозне обличчя — весь увага і шанобливість.

— Ви що-небудь чули про Івана Федоровича Бєлограя, демобілізованого старшину, слюсаря із залізничного депо? Всі груди в орденах. Виграв по облігації двадцять п'ять тисяч і купив «Победу».

— Пробачте, не чув і бачити не доводилось.

— Згадайте! Іван Бєлограй. Високий. Кучерявий. Гвардієць. Служив у Берліні. Приїхав у Явір женитися. А його наречена — виноградарка з колгоспу «Зоря над Тисою». Героїня Соціалістичної Праці Терезія Симак.

— Терезію Симак я знаю, а нареченого… нічого не чув про нього.

— Шкода! Ну, гаразд. Треба негайно з'ясувати, де він, цей Іван Бєлограй, і чи не трапилося з ним якесь лихо. Дійте швидко, але обережно. Іван Бєлограй — наша людина. Чи є у вас можливість, не викликаючи підозри, поговорити з Терезією Симак?

Криж, подумавши, відповів:

— Є. Через «Кармен», мого агента з Циганської слобідки. А ще через… — Криж замовк, не знаючи, як назвати другого свого агента жіночої статі. Він досі не підібрав їй клички.

— Ще через кого? — спитав Файн.

— Через «Венеру», — сказав Криж і усміхнувся, радіючи своїй винахідливості.

— А хто ця «Венера»?

— Марта Стефанівна Лисак, знаменита явірська кравчиха, моя права рука. Я вже одержав від неї дуже цінну інформацію. Хочете послухати плівку?

— Потім. Отже, ви твердо сподіваєтесь з'ясувати долю Івана Бєлограя через ваших помічниць?

— Так.

— Дуже добре. З'ясовуйте негайно. Ні ви, ні я не можемо почувати себе в безпеці доти, поки не з'ясуємо долю нашого… Івана Бєлограя.

— Я розумію… Все зроблю швидко й акуратно. Не хвилюйтесь, товаришу Червонюк.

«Чорногорець» похитав головою:

— З того часу, як я потрапив під дах вашого дому, побачив і послухав вас, я перестав хвилюватись.

— Дякую.

На цей раз Джон Файн говорив правду: він справді перестав боятися за свою шкуру. Любомир Криж йому сподобався. З цією людиною багато чого можна зробити. Власне, «робити» все повинен сам «Хрест», а він, «Чорногорець», буде лише керувати ним, не виходячи з свого тайника ні вдень, ні вночі. Джон Файн давно звик до вигідної ролі «Керівника». Він протягом всієї своєї служби в бізонівській розвідці виїжджав на чиємусь горбі, завжди заробляючи собі гроші, чин і славу з допомогою таких от, як цей «Хрест».

— Ви не розучились працювати на радіопередавачі? — спитав Файн і подивився в куток, де лежав його рюкзак з портативною радіостанцією.

— Ні, не розучився. Хоч зараз можу відстукати будь-яку телеграму.

— Зараз ще рано. Почекаємо днів два-три, поки… поки прибуде підкріплення.

— Підкріплення?

— Так. Бачите, Любомире, як я довіряю вам! Цінуйте!

— Дякую. Я виправдаю ваше довір'я.

— І не тільки довір'я, а й мої серйозні витрати, — Файн вийняв з кишені куртки дві пачки сторублівок, кинув їх на стіл. — Витрачайте на свій розсуд, без усякого звіту. Треба буде ще — одержите негайно. Ну, от і все на сьогодні. — Файн обережно відсунув край занавіски, Подивився на вулицю, позіхнув.

— Не гріх би мені і поспати. Де моя постіль, Любомире?

— Шість днів вона чекає на вас. Тільки попереджаю: ні сонця, ні зірок, ні неба ви не побачите з своєї кімнати. Ходімо, товаришу Червонюк.

Криж помістив гостя в темну, без вікон і дверей комірчину, розташовану в задній частині дому. Потрапити туди можна було лише через потайні дверцята, замасковані великим портретом Тараса Шевченка. В підлозі комірчини, під дерев'яною койкою, був влаштований лаз у підпілля, з якого можна проникнути в сарай, а звідти — в сад і на вулицю.

Все підземелля було заставлене скринями, чемоданами і ящиками, в яких було сховано найцінніше добро Крижа, спадкове і придбане на шпигунському поприщі.

В ті часи, коли будувався дім, Криж не думав і не гадав, що пральня і кладова коли-небудь будуть пристосовані під таємний склад.

Освітлюючи собі шлях кишеньковим ліхтариком, Криж підійшов до тапчана в дальньому кутку тайника, поплескав долонею по м'якій пуховій подушці.

— Відпочивайте, сер. На добраніч.

— Погляньте, Любомире, — Файн спрямував сліпучий промінь свого ліхтарика прямо в обличчя господаря. — Ну, «Хрест», як будемо працювати?

— Як накажете.

— Я наказую працювати чисто, без будь-яких таємних думок.

— Сер, я не розумію… — Криж високо підняв брови.

— Не прикидайтесь. Марно. Знаю вас давно вздовж і впоперек. Отож майте це на увазі, Любомире, коли відчуєте спокусу збрехати мені, схитрувати переді мною або заробити на стороні, — наліво, як кажуть росіяни…

— Сер! — ображено зашипів Криж. Обличчя його налилося кров'ю.

— Я закінчив. Сподіваюсь, свою точку зору я виклав більш ніж ясно. Будемо вважати, що ми твердо домовились по цьому генеральному пункту. На добраніч, Любомире!