За всіма найтоншими розрахунками Кларка, він повинен був сказати те, що сказав. Хай прикордонники відчують, що він з ними за панібрата, що він абсолютно незалежний.

— Про яке ви щастя говорите? — спитав прикордонник, зводячи очі на Кларка. Він ще раз оглянув його-з ніг до голови, особливу увагу приділив новим, армійського зразка чоботям.

— Та про те саме, про яке в піснях співається. — Бєлограй розкрив бумажник, дістав з нього кольорову журнальну фотографію Терезії, наклеєну на картон із золотим обрізом. — Ось дивіться. Хіба це нещастя?!

Смолярчук нічого йому не відповів і повернув документи.

Бєлограй на прощання простягнув руку прикордонникові й спробував зазирнути йому в душу, дізнатись, чим була викликана його пильна увага до бездоганних документів. Обличчя старшини не виявляло ніякої тривоги. «Все гаразд!» вирішив Кларк.

Він остаточно заспокоївся, коли Смолярчук досить дружелюбно відповів на його потиск руки і навіть посміхнувся.

Кларк спустився з дамби на стежку, що вела в село і за кілька хвилин був на Гоголівській, перед тривіконним будинком номер 92, густо обплетеним зеленню.

Він навмисне забряжчав залізною клямкою хвіртки, сподіваючись, що його почують. Так само шумно вибіг на ґанок, забряжчав чорною клямкою дверей.

— Дозвольте зайти!

У відчиненому вікні з'явилась Терезія — голова у вінку русявих кіс, в одній руці синє шовкове плаття, — в другій — праска. На свіжих щоках дівчини палав яскравий рум'янець, а очі з подивом і цікавістю дивилися на нежданого і негаданого гостя.

— Здрастуй, Терезіє! — Кларк зняв картуз і недбало провів по кучерявому волоссю.

— День добрий, здрастуйте, — зніяковіло відповіла дівчина.

— Не впізнаєш? — Кларк неприховано милувався Терезією.

Вона заперечливо похитала головою.

— Подивись, ще подивись… може, впізнаєш.

Терезія не зводила очей з гостя. Ні, ніколи з ним не зустрічалась. Якби хоч раз де-небудь бачила, неодмінно пригадала б. Такого бравого вояку не скоро забудеш.

Кларк добре розумів, яке враження справив на дівчину, — не менше ніж розраховував. А що буде, коли польються його медові, солов'їні слова!..

У своєму таємничому дослідженні Кларк писав:

«Якщо тобі по ходу справи треба завоювати серце юнака чи дівчини, не розмінюйся на дрібниці. Програє той, хто соромливо і нудно просить зробити ту чи іншу послугу, докладно пояснюючи, для чого це потрібно. Чим більше пояснень, чим більше подробиць, тим менше віри. Поводься з емоціональною непослідовністю. Грай на найсвятішому, чим живе уподобаний тобою об'єкт. Коротко кажучи, випромінюй довірливість, дихай коханням — і тебе чекає перемога».

Така була «відмичка», яку Кларк збирався застосувати в даному випадку до серця Терезії.

— Дозвольте відрекомендуватися, — Кларк підніс руку до козирка і стримано відрапортував. — Демобілізований гвардії старшина Іван Федорович Бєлограй.

Терезія поставила праску на підвіконня, яке зараз же закуріло, кинула плаття і притиснула руки до грудей:

— Іване! Іван Бєлограй? Ти?..

Кларк дбайливо змахнув з підвіконня обвуглену фарбу, поставив гарячу праску на кам'яний східець ґаночка і лише після цього, опустивши очі, тихо сказав:

— Так, він самий, Іван Бєлограй.

Терезія вискочила через вікно на ґаночок, простягнула до нього свої засмаглі руки. Кларк схопив їх, міцно стиснув. Він міг би зараз без усякого риску — в цьому він твердо був переконаний — обійняти і поцілувати Терезію. Стримався. Не слід форсувати події. Хай все йде своїм звичаєм.

Кларк скуйовдив кучері і, оглядаючись навколо, зітхнув на повні груди:

— Гарно тут у вас!..

Кругле червоне сонце високо котилося над Угорською рівниною. Довгі прохолодні тіні гір дотяглися до самої річки. Із ущелини, де білів сніг, віяло ранковою прохолодою. В яблуневих садах тьохкали солов'ї. Над дахами будинків по цей і той бік Тиси виростали прямі світлі цівки диму.

— Як ти сюди потрапив, Іване? — спохватилась Терезія. — Ти ж у Берліні відбуваєш службу?

— Відбув у Берліні, а тепер… — він підвів голову, багатозначно подивився на Терезію. — Тепер сюди приїхав служити. — «Тобі служити», додав його погляд. — Чого ж до хати не запрошуєш, дівчино хороша?

— Ой лишенько! — Вона підбігла до дверей, розчинила їх: — Заходьте, будь ласка.

Він урочисто переступив поріг, тримаючи перед собою у простягнутих руках букет бузку:

— Скільки разів у думках своїх я переступав цей поріг… Мир та щастя дому цьому! — Кларк оглянувся через плече на Терезію. — А може, у вас і свого щастя дівати нікуди, га?

— Не відмовимось і від вашого, — засміялась Терезія. — Значить, демобілізувався?

— Демобілізувався. Солдат, поранений в серце, уже не солдат.

Натяк був досить ясний, але Терезія чистими очима дивилася на Кларка і радісно посміхалась.

— Ти сьогодні їв, пив Іване? Молока хочеш?

«Еге, голубонько, — подумав Кларк, — та ти зовсім простушка!»

— Молока? З твоїх рук? З радістю!

Терезія вибігла і повернулась з темним, рясно запітнілим на теплому повітрі глечиком.

— Виходить, в Угорщину їдеш? — спитав Кларк, кивнувши на розкритий приготовлений в дорогу чемодан. — Читав. І заздрив… Угорщина! Всю її пройшов, від каламутної Тиси до блакитного Дунаю. — Кларк заплющив очі, скорботно стулив губи і зітхнув. — Друга я поховав у Тисаварі. — Він махнув рукою, ніби відганяючи тяжкі спогади. — Виходить, їдеш… — сказав Кларк і смутно подивився на дівчину.

— Скоро повернуся. Через два тижні. — Терезія говорила, паче виправдуючись у чомусь.

Кларк одразу ж помітив це.

Він прилаштував букет бузку на столику перед дзеркалом, прикрашеним чудово розшитим полотняним рушником.

— Ну от, подивився на тебе, а тепер… — помовчав, зажмурився, — тепер можна і їхати.

Кларку були передані не тільки викрадені документи Бєлограя, але й листи Терезії. Він докладно вивчив їх і дійшов до висновку, що дівчина навіть на відстані була недалеко від кохання до Івана Бєлограя.

На перший лист Івана вона відгукнулась скупою листівкою. Але поступово, після багатьох його листів, перестала бути стриманою. Іван писав їй як любимій сестрі або давньому другові. Їй було це приємно, і вона йому відповідала теж — як сестра і друг. Іван Бєлограй: їй сподобався. Людина, що переступила поріг її будинку, була точнісінько такою, якою вона уявляла собі Івана з його листів.

— Навіщо ж вам… тобі так скоро їхати? — з хвилюванням і занепокоєнням спитала Терезія. — Поживи у нас, дочекайся черешень, ягід…

— Та я б не тільки до черешень тут пожив — до винограду. До того часу, поки з жолудя дуб виросте, — говорив Кларк, захоплено дивлячись на дівчину. — Залежить від тебе, Терезіє, чи поїду я звідси через два дні, чи залишуся жити назавжди. — Він замовк, схиливши голову і старанно поправляючи гімнастьорку під новеньким рипучим поясом.

Як поставиться дівчина до його признання, це не турбувало Кларка. Прийме вона його кохання — добре. Не прийме — теж непогано. І в першому і в другому випадку по всій окрузі пошириться чутка, що герой Вітчизняної війни Іван Бєлограй приїхав на Закарпаття і оселився в Яворі заради неї, Терезії. Цього, власне, поки що і добивався Кларк.

Він узяв її за руку.

— Невже ти не розумієш, заради чого я примчав сюди з Берліна? Не розумієш, так? — допитувався Кларк, стискаючи руку дівчини і дивлячись на неї благальними очима.

Вона мовчала, бгаючи поясок плаття.

— Скажи ж бо, залишатись мені тут чи їхати? — губи Кларка тремтіли, голос зривався.

Терезія звільнила руку, відступила до відчиненого вікна, засміялась:

— Що ти вигадуєш, Іване! Подобається жити на нашій землі — залишайся!

— Подобається! — підхопив він. — Дуже подобається!

— Ну й живи собі хоч сто літ. Ходімо, познайомлю з мамою.

Потрібно йому це чи не потрібно, зараз же спитав себе Кларк. Ні, вирішив він, поки що в цьому немає потреби. І потім, хто його зна, якими очима подивиться на нього мати Терезії. Краще почекати.