— Чув, Кузю? Він, такий-сякий, навіть не почуває своєї провини. — Ольга Костянтинівна зміряла Зубавіна з ніг до голови зневажливим поглядом. — Хто не показувався на очі третій тиждень? За п'ять кварталів обминає наш будинок! Дівчатка тебе вже зовсім забули…

— Мамо, хто прийшов?

Ольга Костянтинівна стурбовано подивилась на двері дитячої кімнатки, звідки долинув голос старшої, п'ятнадцятирічної Майки.

— Це тато.

— Який же це тато, якщо в нього голос Євгена Миколайовича?

— Тобі здалося. Спи!

— Та хіба ми глухі, мамо! — запротестувала менша, Світлана.

— Припиніть розмови! — Ольга Костянтинівна щільно причинила двері дитячої кімнати, двічі повернула ключ і кивнула Зубавіну, щоб той проходив до кімнат.

— Ось, чув! — сказала вона, заходячи вслід за ним до їдальні. — Його ждуть не діждуться, а він…

— Не було коли, Ольго Костянтинівно. Такі в нас зараз справи… А взагалі, вибачте, винуватий.

Ольга Костянтинівна засміялась:

— Лагідний чоловік в Ірини. Навіть заздрісно. За двадцять років не було ще такого випадку, щоб мій чоловік сказав: «Я винен, Олю». Все дружина винна: дівчатка одержали по трійці — мама не догляділа, у дівчаток апетиту нема — мама не вміє годувати; дівчатка вчащають у кіно — мама їх розпустила; дівчатка пізно лягають спати — мама потурає; дівчатка захворіли — мама не вберегла. Словом, завжди винувата.

На порозі їдальні з'явився Громада, з вогким волоссям, з натертим до червоності обличчям.

— Об'єктивна дійсність, нічого не поробиш, — усміхаючись очима, сказав він.

— Я вже казала: праведник, а не чоловік! — Ольга Костянтинівна материнським жестом, наче перед нею стояв не велетень Громада, а хлопчисько, пригладила на його голові волосся, поправила комір сорочки.

— Все життя будеш винна, Олечко: кому багато дано, з того багато і вимагається! — войовниче мружачись, Кузьма Петрович подивився на тарілки з шинкою, маслом, сиром, ковбасою і свіжою редискою. — А де ж коньяк, Олю? От ще одна твоя провина!

Ольга Костянтинівна дістала з буфета пляшку з п'ятьма зірочками.

— Чудово! Хай все це нас почекає. — Громада відчинив двері суміжної кімнати і пропустив Зубавіна вперед.

Вони сіли в крісла один напроти одного.

— Отже, Євгене Миколайовичу, що нового?

Повідомлення Зубавіна не було несподіваним для Громади. За новими даними, одержаними одночасно з двох джерел, незатриманий порушник, як і гадав Громада, причаївся в Яворі. У справі переховування шпигуна обвинувачується майстер залізничного депо Стефан Чеканюк. В минулому, за буржуазного режиму, він був «січовиком», зі зброєю в руках служив «чорному патерові»— Августину Волошину. Громада спитав, хто і як викрив Чеканюка. Зубавін назвав імена місцевих жителів. Один з них, Федір Степняк, слюсар залізничного депо Явір, повертаючись додому з нічного чергування, побачив у кінці своєї тихої, залитої місячним сяйвом вулиці двох перехожих. Вони йшли, тримаючись у тіні черешень, які росли вздовж тротуару. Раптова поява слюсаря злякала перехожих. Вони звернули в найближчий провулок і там зникли. Федір Степняк насторожився. Хто вони? Якщо чесні люди, то навіщо їм ховатися? Якщо чужі, то що їм потрібно на цій вулиці, де немає ні закусочної, ні аптеки, ні телефону-автомата? Федір Степняк перебрав у пам'яті всіх, хто жив на правому і ліпому боці Першотравневої і не знайшов жодного чоловіка, який міг би в такий пізній час повертатися додому або йти на роботу.

На запитання, в який будинок, за його припущенням, могли зайти ці підозрілі перехожі, якби їм не перешкодили, Федір Степняк не дав певної відповіді. Очевидно, він не хотів кидати тіні ні на кого з жителів Першотравневої вулиці.

Дані, одержані від шофера вантажної машини Скибана, який жив по сусідству з майстром Чеканюком, немовби продовжували і проясняли розповідь слюсаря Степняка.

Скибан сказав, що минулої ночі йому погано спалося: мучили головний біль і задушливий кашель. Над ранок, накинувши пальто, він вийшов у садок подихати свіжим передсвітанковим повітрям. Незабаром йому стало краще, і він пішов у будинок досипати. Не встиг він зробити і двох кроків, як побачив у кінці свого саду, в малиннику, дві чоловічі постаті. Одна була незнайома. В другій, придивившись, Скибан упізнав довгов'язого майстра Чеканюка.

— Сусіде, ти? — гукнув Скибан.

Люди злякано кинулись до паркана, але одразу ж зупинились. Почувся здавлений сміх майстра.

— Що, Стефане, злякався? Заспокойся, голубе, твої кури та індики в повній цілості.

Скибан теж засміявся і хотів був підійти ближче, але сусід переплигнув через парканчик. Уже з ґанку свого будинку він промовив: — Звиняй, сусіде, що ми з кумом, ідучи навпростець, трошки потоптали твій малинник. Завтра ліквідую шкоду. Бувай здоров.

Вранці майстер Чеканюк зайшов у будинок до Скибана і, частуючи його сигаретою, ще раз попросив вибачення за нічні турботи і по секрету сказав:

— Сам знаєш, сусіде, незабаром Христове воскресіння. Так от на свято дорогий гість завітав, мій стародавній кум. І не з порожніми кишенями — в кожній по літру самогонки. Через те ми й блукали садами. — Чеканюк крекнув, облизав губи: — Первак… Приходь, Стефане, розговлятися. Та дивися, друже, не проговорись кому-небудь про самогон. Бувай здоров.

Усе це разом взяте здалося Скибанові підозрілим, а особливо — прохання не проговоритися…

Прочитавши ці докладні показання, Громада поклав на підлокітник крісла міцно стиснуті кулаки і запитливо подивився на Зубавіна:

— Він шофер, цей Скибан? Працював того дня?

Зубавін кивнув головою:

— Так. Повернувся у Явір пізно ввечері. Але лісоматеріалів він не возив.

— Яких заходів ужито? — спитав Громада.

— Поки що майже ніяких. Порушник, як ми з'ясували, переховується в сараї для сіна. Арештуємо через день-другий, коли остаточно вияснимо його зв'язки.

— А ви впевнені, що це той, четвертий, порушник?

— Аякже, товаришу генерал! Проконтролювали по відбитку, залишеному на кордоні.

У кожній великій прикордонній операції є одна важлива особливість. Розшук починається на величезній площі. В міру того, як у штаб надходять чимраз вірогідніші дані про місце перебування розшукуваного, периметр розшуку скорочується, сили стягуються, ущільнюється кільце навколо ворога.

Дані, викладені Зубавіним, примусили генерала Громаду замислитися: чи не пора почати стягування сил? Велика була спокуса ущільнити кільце, але Громада переміг цю спокусу. Ще не все ясно. Великий досвід боротьби проти ворогів навчив Громаду бути обережним, обачливим, приймати рішення на основі цілком достовірних даних. І тому він твердо сказав собі: «Ще рано».

І, навіть перевіривши дані Зубавіна та переконавшись у їх вірогідності, Громада не змінив свого рішення. Він припинить розшук лише в тому разі, коли стане ясно, що схоплений саме шеф Карела Грончака. Здається, це вже лише питання часу. Ворог приречений. Зубавін, вичікуючи, робить правильно. Сьогодні ще рано підводити риску. Хто знає чи не приховується за одним порушником ціла шпигунська зграя? Не слід поспішати. Але й запізнюватись не можна.

З такими думками Громада й заснув, уперше після кількох безсонних ночей, його розбудив настійливий дзвінок телефону. Громада впізнав голос Зубавіна:

— Є важливі новини, товаришу генерал. Натяк був дуже делікатний, але досить ясний. Зуба він хотів, щоб генерал негайно прибув до нього — в міськвідділ.

Громада викликав машину, одягся і за півгодини був у кабінеті Зубавіна. Коли з'явився генерал, чоловік у формі залізничника, який сидів у кріслі біля стола майора, скочив і винувато заморгав білястими віями.

Зубавін підвівся:

— Познайомтесь, товаришу генерал: майстер Чеканюк Петро Петрович.

— Здрастуйте! — Громада схилив голову, його смугляве обличчя було непроникно спокійним.

Після того, що генерал знав про майстра, це «познайомтесь» прозвучало чудно і викликало в Громади подив. Але він швидко здогадався, що в ставленні Зубавіна до Чеканюка відбулася зміна.