— Припини свої байки, Тарасе! Мені зараз не до них. Смолярчук на заставі?

— Прошу вас, громадянко, добирати вирази. «Тарасе»! Який я вам Тарас, якщо я при виконанні службових обов'язків? — він хвацько клацнув підборами, приклав руку до козирка кашкета. — Дозвольте представитись у всій своїй величі: черговий по заставі рядовий Волошенко!

— Базіка ти, а не черговий!

— Вірно, — несподівано широко посміхнувшись, погодився Волошенко. — Вітаю сувору товариську критику. — І вже іншим, серйозним, діловим тоном додав: — Отже, чоловіком цікавишся? Смолярчук, на твоє щастя, ще тут, на заставі. Покликати?

— Поклич. Швидше!

— Що-небудь трапилось?

— Так. Хіба ти не знаєш? — Олена обернулася обличчям у той бік, де різко знижувалися Карпати і де небо розколювали довгі, звивисті, як гірські річки, блискавки. — Повідь. Тиса вийшла з берегів.

— А!.. Їдеш на рятівні роботи? Мобілізована! Хочеш попрощатися з чоловіком? Зараз, зараз покличу твого Михайла.

Розмахуючи електричним ліхтариком, Волошенко грюкнув хвірткою. По той бік високого паркана пролунало дрібне цокання підборів об кам'яні плити, потім наступила тиша. Так було тихо, що Олена виразно чула, як шуміли в горах незвичайно повноводі потоки, як жалісно стогнали під лютим вітром верхів'я дерев, як дощові струмені барабанили по залізному даху казарми застави, як гуркотіла далека, рівнинна гроза. І раптом усе це: і гірські потоки, і шум лісу, і дощ — безслідно зникло. Нічого більше не чула Олена. Все заглушив новий звук, що долинув з подвір'я застави. Ковані підбори швидко-швидко перераховували кам'яні плити — одну, другу… п'яту… десяту… Олена перестала дихати. Ковані підбори стукотіли все швидше й швидше. Олена вже не могла встояти на місці. Забувши про все на світі і відчуваючи лише наближення Михайла, вона кинулася йому назустріч. Хвіртка розчинилася, і на її порозі виріс Михайло Смолярчук. Він так поспішав до неї, що забув накинути на плечі плащ, а на голову одягти кашкет. Високий, плечистий, з могутніми грудьми, на яких сяяли, відбиваючи блискавки, ордени і медалі, стривожений, він зупинився на порозі хвіртки. Пильно вдивляючись в обличчя дружини, він по його виразу намагався вгадати, що трапилось. Волошенко не сказав йому, чим викликана несподівана, серед ночі, поява Олени на заставі.

Олена, як зачарована, дивилася на чоловіка. Мине рік, десять, тридцять років, усе життя промайне з його великими радощами, і все одно вона ніколи не забуде такого Михайла, яким бачить його зараз…

— Оленко! — він переступив поріг хвіртки, простягнув руки і обхопив дружину за слизькі, мокрі плечі. — Ти чого? Вдома що-небудь?

— Нічого, Михайле. Слово честі, нічого! — палкою скоромовкою сказала вона. Коли його руки перестали стискати її плечі, Олена з усмішкою додала: — А ти, виявляється, з лякливих! От не чекала! Я гадала, прикордонник готовий до будь-якої пригоди.

«Я прикордонник тут, на кордоні, а вдома… вдома я простий смертний», так хотів відповісти Олені Смолярчук. Але тільки спитав:

— Що, скучила? Прийшла провідати?

Олена озирнулася на вартового. Відсторонивши чоловіка, сказала з безжалісною насмішкою:

— Дивись, який наївний чоловік! Не дочекаєшся, щоб я до тебе на заставу в такий дощ даремно бігала! Прийшла зараз через виняткові обставини… попрощатись. — Вона засміялася, стисла його руки, припала до грудей обличчям: не вір, мовляв, не вір моїм словам!

Але він все-таки повірив.

— Попрощатися? — голос його прозвучав тихо, майже злякано.

— Так. Мобілізована райкомом. Їду на рятівні роботи. Повідь на рівнині. Бачиш, ось і машина чекає на мене.

І лише тепер Смолярчук побачив за спиною дружини чорне громаддя грузовика і зрозумів, чого Олена з'явилася сюди в таку пізню годину. Але й зрозумівши, він не одразу примирився з тим, що вона покине його.

— З ким же ти їдеш? — розгублено спитав він.

— Та ось з ними… з моєю бригадою. — Олена повернулася до машини і кивнула на чорний, вкритий брезентом кузов. — Нас чотирнадцять чоловік. Я призначена бригадиром.

— А що ж ти там робитимеш? Де будеш жити? І взагалі, як же це так? Мені нічого не сказали, не попередили…

Олена задерикувато розсміялася:

— Не хвилюйся, Михайлику! Зустрінеш мене в такому самому вигляді, в якому проводжаєш. До побачення!

— Почекай, Оленко!

Він продовжував міцно тримати її руки. Він хотів, відчувала Олена, сказати їй щось дуже важливе. Олена нетерпляче чекала цих слів, а він барився, мовчав. Так і стояли вони під нестихаючою зливою, притулившись одне до одного мокрими від дощу обличчями. Подумати тільки, тиждень чи два їм доведеться не бачитись! Через рік чи через п'ять років розлуки, можливо, будуть частішими і довшими, але всі вони будуть легшими, ніж ця, перша. Важко розлучатися саме тепер, коли до кінця придивилися одне до одного, коли загладили всі задирки і шерехатості характерів.

… Дощ посилювався. Там, далеко на рівнині, де бушувала Тиса, вийшовши з берегів, не стихав грім і спалахували яскраві блискавки. По задубілому брезенту грузовика стікали чорні струмочки. Шофер вмикав і вимикав підфарники, заводив і глушив мотор, а Смолярчук і Олена досі прощалися.

Грюкнула хвіртка, і на її порозі з ліхтарем у руках, у широченній плащ-палатці на плечах з'явився Волошенко:

— А ви все ще ніяк не розійдетесь?!

Олена засміялася, уперлася руками в груди чоловікові, намагаючись одірватися від нього. Він не відпускав її, шепотів:

— То дивися ж!

Волошенко спрямував промінь ліхтаря прямо на старшину:

— Товаришу чоловік, майте великодушність, відпустіть свою жінку на волю, а то, бачите, навіть бездушний грузовик гарчить від нетерплячки і люті.

Олена, нарешті, вирвалася з обіймів Смолярчука, підбігла до машини, розмахуючи дощовиком.

— До побачення, Михайле! — гукнула вона, стрибаючи на підніжку грузовика.

Шофер відпустив педаль зчеплення, дав газ, і машина різко, як застояний кінь, понеслася від застави, розкраюючи темряву двома довгими мечами променів. Смолярчук, Волошенко і вартовий мовчки дивилися вслід сигнальним вогням машини, що віддалялися, і кожний, напевне, думав про те, чого не можна висловити словами.

— Ех! — вигукнув Волошенко.

Він насунув на очі кашкета, пошкріб потилицю, зітхнув і попрямував на заставу. Пішов і Смолярчук.

А вартовий, обійшовши заставу, повернувся до воріт і тут зупинився. Він подивився на те місце, де недавно стояли Смолярчук і Олена, посміхнувся і рушив далі…

Сім днів і ночей боролися люди з Тисою. Злива на восьмий день раптом припинилася. На цей час у горах розтанув увесь сніг. Карпати вже чорніли і зеленіли під весняним сонцем, що світило і гріло так, наче нічого й не трапилось. На ясному небі від зорі до зорі не з'являлося жодної хмаринки. Ввійшли у свої береги і посвітлішали бурі води Тиси. З кожною годиною меншали гірські потоки. На рівнинних місцях виступали з води кам'яні брили, занесені сюди з ущелин Верховини. Прибережні поля, сади, дороги і сільські вулиці були щільно, як градом, вкриті річковою галькою. В сталевих переплетіннях мостів, перекинутих через Тису, стирчали дерева з вимитим до білого корінням: верби, тополі, яблуні, груші, горіхи.

Скільки ще лиха наробила б оскаженіла Тиса, якби люди не перегородили їй шлях!

Як тільки рятівні роботи були закінчені, Олена відкомандирувала бригаду. Через день, відзвітувавши перед головним штабом по боротьбі з повіддю про зроблену роботу, вона й сама вирушила додому. Добиралася на попутній машині.

Незабутні закарпатські дороги тих днів! Колона за колоною, як журавлі весною, тяглися додому, в сусідні області, вантажні машини: на Львівщину і Тернопільщину, в Дрогобич і Станіслав, у Чернівці і Кишинів. Проповзли, блискаючи білими гусеницями, задерши до неба свої стріли з ковшами, добре попрацювавши, екскаватори. Якби не вони, не були б споруджені так швидко на шляху Тиси захисні дамби. Могутні амфібії, керовані солдатами, пронесли по закарпатських шляхах свої величезні, кольору хакі панцери. Скільки людей» вони врятували! Пропливли один за одним китоподібні понтони, навантажені на причепи тягачів. Незліченні потоки людей, машин і худоби перекотилися по цих пружних понтонних тілах. З піснями на устах, з лопатами на плечах залишали притисянську землю батальйони піхотинців і саперів. Які бої вони виграли!