— Ні, ні, Моррісе, не туди!

Земля між табором та горою була вся перекопана вздовж і впоперек; там було безліч шурфів, ям, котлованів, між яких петляли ледь помітні стежинки. Саллі перелякалась: а раптом Морріс зіб’ється у темряві з дороги або оступиться і впаде в одну з цих страшних пасток з своєю дорогоцінною ношею! Саллі пленталася за ним, задихаючись од вітру та дощу, що шмагали по обличчю, і безпорадно схлипувала. За нею чалапав іще хтось. «Та то ж Калгурла!»

— Нехай Калгурла нас веде, — заблагала Саллі, з останніх сил наздоганяючи Морріса. Вона більше вірила в інстинкт Калгурли, ніж у пам’ять Морріса, який давно не ходив цими стежками.

— Я краще за Калгурлу знаю дорогу, — прокричав Морріс крізь бурю.

Це правда, кому ж краще й знати, заспокоювала себе Саллі, пригадуючи, як Морріс та Фріско день у день ходили цією дорогою на свою ділянку біля підніжжя Марітани.

Морріс, здавалося, справді пам’ятав кожен крок на цьому шляху. Час від часу, коли стежка вужчала, він зупинявся й наказував Саллі триматися ближче до нього, і зрештою вони підійшли до гори й побачили вогні, що блимали їм назустріч із пітьми.

В печері горіли багаття; там зібрався уже цілий натовп. Чоловіки в промоклому до рубця одязі сиділи навколо багать або, позалазивши у глиб печери й простягшись на землі, намагались заснути. Ці перші виробітки, де золото брали майже-з поверхні обушком та лопатою, були, здавалося, єдиним сухим місцем на затопленому водою приїску. Але ніхто не скаржився на потоп, на страшний ураган, що поруйнував їхні убогі житла. Старенький золотошукач-одиночка, який ще раніше обрав цю печеру собі за житло, посадив місіс Гауг на ящик і скип’ятив у котелку чай.

— Це вам гарненько зігріє душу, — усміхаючись, сказав він, простягаючи Саллі велику бляшану кварту з чорним гарячим варивом.

З насолодою висьорбавши чай, Саллі подякувала старому, запевнивши, що душа її справді зігрілась, і, заколисуючи на руках Діка, стала дивитися на сіру дощову запону, що висіла по той бік багаття за червоним земляним склепінням печери. Саллі ще палкіше за інших благословляла грозу, бо вона повернула до життя Морріса.

Морріс присів на землю поруч Саллі і слухав жарти та незлостиву лайку на адресу примхливої стихії: бач, як воно — то смалить-палить,. не доблагаєшся навіть краплини, люди й тварини гинуть від спраги в цій клятій пустелі, а то раптом справжній тобі потоп, тікати від води доводиться!

До урагану, що поваляв халабуди й намети, мов іграшкові хатки, розкидав і попсував їхнє останнє майно, всі ставились як до веселого жарту природи. Цей дощ обіцяв вдосталь води та їжі на найближчі місяці, створював добрі умови для розвідок у глибині країни. Мова одразу зайшла про струмки, що вийдуть з берегів, про фургони, загрузлі на розмитих дорогах, про те, що саме після такого дощу найлегше знайти розсипище.

Поступово і якось непомітно Морріс також втягнувся в розмову. Старателі одразу збагнули, що сталося, і Саллі перехопила не один дружелюбний кивок та схвальне підморгування. Під ранок усі зщулились хто де сидів і задрімали. Калгурла згорнулась клубком, повернувшись спиною до багаття, Морріс також заснув, поклавши голову Саллі на коліна. Дехто вже мирно хріп. Нарешті й Саллі на часинку склепила очі.

Як тільки розвиднілось, люди заворушились. Надворі все ще хлюскотіло, але дехто з чоловіків усе-таки вирішив збігати до селища — поглянути, що там твориться, та роздобути чогось попоїсти. З ними пішов і Морріс. Саллі сказала йому, що треба розшукати козу або, в крайньому разі, взяти Дікові молока в місіс Моллой. Морріс повернувся, тягнучи за собою козу.

В низині біля підніжжя гори не залишилось жодного намету, розповідав Морріс. Між Хеннаном та боулдерськими рудниками за ніч теж поваляло й розкидало майже всі намети і халупи. Лише деякі міцніші будиночки вистояли проти бурі, але й з них позривало покрівлі. Листи гофрованого заліза позаносило вітром за півмилі. Всі вцілілі будинки й готелі ущерть забиті людьми — чоловіками, жінками й дітьми, — які зосталися без притулку.

Саллі думала переждати дощ у місіс Моллой, але Морріс сказав, що вона вже прихистила дві сім’ї. Будиночок Моллой — один з небагатьох, на якому втрималась покрівля. Вцілів ще будинок Олфа Брайрлі. Морріс хотів одвести Саллі туди, та вона не погоджувалась. В цей час до печери зайшов Дінні Квін. Він сказав, що місіс Брайрлі попросила його привести до неї містера і місіс Гауг.

Дінні поміг Моррісу притягти бляшаний сундучок, куди Саллі встигла сховати деякі речі ще до того, як почалася гроза, і всі вони, мов миші, вигнані повінню з нір, в супроводі Калгурли, що пленталася десь позаду, прийшли до гарненького білого котеджу, який Олф Брайрлі поставив на пагорбі, недалеко від рудника Мідас.

Лора зустріла їх дуже привітно, хоч поява Калгурли, здавалось, її покоробила. Олф уже поснідав і пішов на роботу, сказала вона. Але він просив переказати містеру та місіс Гауг, що лихо не без добра і що, певне, вони не відмовляться зробити йому велику приємність: погостюють якийсь тиждень у нього. Потім вона знайшла гостям сухий одяг і почала готувати для них сніданок, висловлюючи без кінця співчуття з приводу того, яких збитків завдала гроза Саллі, й радіючи, що саму її, слава богу, обминуло це лихо.

— Як добре, що Олф збудував оцю хижку, — весело щебетала вона. — Правда, це коштувало йому купу грошей, не знаю навіть, коли ми виліземо з боргів. Та принаймні хоч живеш з деяким комфортом. Олф запне задню веранду парусиною, і ми любо влаштуємо вас там. Гаразд, Саллі, серденько ти моє?! А Калгурла спатиме у пральні. Не так, звичайно, хотілося б мені приймати гостей, але що поробиш, коли така тіснота.

— Нам буде чудово, Лоро, — сказала Саллі стомленим голосом, — і ти дуже, дуже великодушна, що нас прихистила.

В наступні дні Лора доклала всіх зусиль, щоб якнайзручніше розмістити дві сім’ї в своєму маленькому будиночку, де завжди панував зразковий порядок. Та при наявності лише однієї спальні, однієї їдальні і однієї кухні це виявилось такою легкою справою. Особливо коли обидві дитини починали кричати в один голос або одна розбуркувала своїм криком іншу й засмучувала обох матерів. Щастя, хоч Олф цілими днями не бував удома, а Морріс теж ішов спозаранку, вирішивши, що йому час підшукувати собі роботу.

Живучи у Брайрлі, Морріс намагався бути таким гостем, якого, на його думку, приємно мати господарям. Він підстригся, поголив бороду, робив усе можливе, аби його костюм мав більш-менш пристойний вигляд, і з усіма був на диво послужливий та люб’язний. Здавалось, ніби Морріс раптом згадав, що він, як там не є, — високородний Морріс Фітц-Морріс Гауг, а не просто безталанний старатель.

— Господи, Саллі, — вигукнула якось Лора, — я й не гадала, що містер Гауг може бути такий чарівний!

— Він дуже давно не мав практики, — посміхнулася Саллі. — А зараз, певне, вважає за свій обов’язок показати господарям, що вміє поводитись у вишуканому товаристві.

Саллі тривожило, що Морріс ніяк не може знайти собі роботу, — хоч яку-небудь, аби їм перебитися у цей скрутний час. Становище справді було жахливе. Ураган подер намет на шмаття, а погода стояла холодна, вітряна. Вночі та ранками над рівниною завивав пронизливий вітер, і рудокопи, повертаючись з нічної зміни, щулились у своїх благеньких куртках. В таку пору року, казали вони, щонаймиліша справа — бути під землею: вісімдесят градусів спеки, працюєш собі майже голий, а піт з тебе котиться мов горох.

Навіть коли б пощастило роздобути інший намет, Саллі все одно не наважилася б жити в ньому з дитиною в таку негоду. Але разом з тим, проживши близько двох тижнів у Брайрлі, вона зрозуміла, що зловживати їхньою гостинністю далі також не можна. І Саллі сушила собі голову, не знаючи, що ж робити, де знайти притулок.

Можливо, Лорі й хотілося виявити щиру гостинність, але в її затишній господі було тепер таке безладдя і така тіснота, а в їдальні перед каміном завжди сушилася така купа пелюшок, що це починало її дратувати. Саллі прала хазяйці усе дитяче й намагалась, чим могла, допомагати їй; та Лора воліла робити все сама. Вона цілими днями щось варила, чистила, прибирала, зробилася метушливою і далеко не такою привітною, як попервах.