Заглиблений у ці похмурі роздуми, Морріс не робив спроб відновити розмову. І так вони сиділи поруч, немов чужі, мовчки дивлячись перед себе через спини коней, які повільно трюхали вибоїстим путівцем, що крутився поміж чагарів.

На околицях міста були розкидані поодинокі намети, виднілась покопирсана земля, купи червоно-жовтого гравію і високі копри над шахтами. Кілька старателів, що поверталися з півночі, куди вони ходили на розвідку, окликнули Морріса: їм хотілось почути новини про похід на Лондондеррі. А Морріс розпитав, де вони провадили розвідку, чи знайшли щось варте уваги. Ні, нічого, відповідали ті, марно тільки згаяли час та втратили товариша, якого закололи темношкірі. Вони вчинили напад на табір і забрали усе їстівне. Потому старателі пішли далі в напрямі Кулгарді, а Морріс та Саллі поїхали своєю дорогою — на Хеннан.

Трохи далі вони наздогнали караван верблюдів з погоничами-афганцями, що повільно брели узбіччям дороги.

Спливали години й милі — години й милі пересохлої рудої землі, всіяної уламками чорного залізняку, серед якого росли чахлі, покарлючені деревця з темним, наставленим ребром до сонця листям, що зливалося вдалині в суцільне сіре море. Години й милі блідої одноманітності неба, під яким, мов комаха, спроквола повзла повозка, запряжена парою шкапин.

Раптом Саллі тихенько скрикнула, і Морріс подивився на неї, чекаючи, що вона заговорить. Але Саллі нічого не сказала. Гордо випроставши спину, вона сиділа поруч нього, й обличчя її здавалося юним і неприступним. Зараз Саллі, мабуть, двадцять два, розмірковував Морріс. Авжеж, коли вони одружились, їй було вісімнадцять, а відтоді минуло чотири роки. Про що вона думає, вдивляючись в обрій посуворілим поглядом, міцно стуливши неусміхнені губи? Яке вона скорчила серйозне личко!

Що з нею? Здавалось, вона думає іншою мовою, про яку Морріс має тільки невиразне уявлення. Морріс ніколи не забував, що він — англієць, а Саллі народилася в колонії, та ще й пишається тим, що вона дочка й онука піонерів, ніби це робило з неї якусь принцесу. Отут їхні погляди різко розходились, і це його дуже дратувало.

Звісно, треба зважати на звичаї країни, на умови життя в новому, чужому для нього оточенні; але в душі Морріс зберігав вірність деяким традиціям, яких Саллі зовсім не поважала. Вона, наприклад, ніяк не хотіла погодитись, що місіс Морріс Фітц-Морріс Гауг не личить працювати простою служницею в якомусь трактирі на золотих приїсках. Моррісу було б ще зрозуміло, коли б ця робота викликала в неї обурення й огиду; але те, що вона віддала перевагу лакейській роботі, коли Олф пропонував їй свою допомогу, цього Морріс вже ніяк не міг зрозуміти.

Так само Саллі ставилась до всього, в чому Морріс вбачав привілеї аристократії. Вона вважала безглуздям претендувати на такі привілеї в країні, де ще стільки треба докласти праці. І, певне, вона має рацію, думав Морріс. Він відчув це на собі, коли спробував господарювати на фермі. І тут, на золотих приїсках, людина мусить показати своє вміння працювати, притому на рівних умовах з усіма іншими. Морріс уже позбувся багатьох застарілих уявлень про взаємовідносини між хазяїном та робітником, але деяка упередженість ще жила в ньому.

Він досі не міг сприйняти потягу колоністів до демократичного устрою життя і вважав це хворобою, з якою доводиться миритись, раз її неможливо вилікувати. Але Саллі мала дивні плебейські нахили, що його спантеличували. Як видно, вона почувала себе в своїй стихії і таке життя здавалось їй цілком закономірним.

Може, це пояснюється тим, що вона виросла в колонії? Бо ж недарма говорять, що піонерство розвиває в людині самовпевненість і незалежність, і, звичайно, допомагаючи батькові на його фермі, вона звикла покладатись на себе й робити все по-своєму. Але Джордж Уорд залишався твердолобим старим консерватором. Сім’я мала добрі зв’язки, і Морріс не міг собі уявити, щоб місіс Уорд схвалила поведінку будь-якої з своїх дочок, коли б тій заманулось виявляти самостійність та опиратись авторитетові чоловіка, як це робила Саллі.

Звичайно, в тому, що сталося, він і сам немало завинив, Морріс не міг ні виправдати себе до кінця, ні пояснити, чому він так зволікав з приїздом. Тепер йому було соромно за той розпач та апатію, що охопили його, за те, що він так довго не писав їй і не піклувався про неї. Але він сподівався повернутись до неї переможцем, з великим багатством у кишені, винагороджений за роки тяжкої праці; випадає ж таке щастя на долю багатьох людей! А вони, безголові, тільки й знають розкидати сотні фунтів на п’яну гульню та повій.

Морріс переконував себе, що лише тиждень тому він сподівався вигідно продати ділянку, яку вони розробляли з Фріско, і зустріти Саллі хорошими новинами: довести їй, що він не такий уже й невдаха, що навіть у важкому ділі золотошукача він показав себе молодцем. Та, якщо не кривити душею, тільки тоді, як до нього дійшли чутки, що Фогарті мають нову офіціантку, і він збагнув, чим там зайнята Саллі, в ньому прокинувся інстинкт власника і погнав його в Кулгарді, щоб забрати дружину в Хеннан.

І його прикро вразило, коли він побачив, що Саллі не дуже поривається їхати з ним. Та ще більше його розчарувало відкриття, що Саллі вже не та любляча й покірна дружина, якою він її залишав. Зустрічаючись з нею поглядом, він більше не бачив у її очах глибокої ніжності, його вже не кликали до себе її губи, завжди готові до поцілунку. Все це зникло без сліду. Риси обличчя посуворішали. Хоч, по правді, це зовсім їй не пасувало.

Саллі робилась гарненькою, тільки коли сміялась і була збуджена, їй, з її смішним кирпатеньким носиком, ніяк не личив суворий чи трагічний вираз; але вона явно намагалася підкреслити, що сказане нею — не жарт, що це серйозно. Чи ймовірно, щоб Саллі перестала його кохати? Невже вона здатна покинути його? Морріс просто не допускав такої думки. Його дивувало й ображало, що Саллі розмовляє з ним так, ніби готова в будь-яку мить зректися своїх обов’язків дружини перед ним.

Та він був би ще дужче здивований і ображений, якби знав, про що думає Саллі, сидячи поруч нього. А в її пам’яті спливали уривки тих балачок про Морріса, які їй доводилось чути в Кулгарді.

«І як йому не сором тягти цю маленьку жіночку в Хеннан! Там жах що робиться. Те, що Морріс називає пансіоном, — просто нічліг з повітками з гілля!» — казав Білл Фогарті. А місіс Фогарті додала від себе:

«І на біса вона там йому здалася? Чому він не може залишити її в нас?»

На це Білл відповів:

«А навіщо взагалі чоловікові жінка?»

«Бодай йому очі рогом стали! — обурено вигукнула місіс Фогарті. — Ех, потрапив би він мені до рук, цей містер Фітц-Морріс Гауг, я б йому показала!»

Відповідь Білла потонула в її веселому реготі.

Місіс Фогарті заговорила знову:

«От згадаєш мої слова, матиме він ще халепу з отим ледацюгою Фріско: адже вона єдина гарненька жінка в таборі. Ближче, ніж на Рю-де-Ліндсей, жодної не здибаєш. Хоч, кажуть, Фріско злигався з якимсь тубільним дівчиськом».

Пригадався Саллі й приглушений голос Олфа, коли він розмовляв з Лорою в сусідній кімнаті:

«Ніяк не збагну, що за чоловік цей Гауг: наче і з хорошої сім’ї, і виховання має, і все таке інше. А от в грошових справах — ніякої порядності. Йому й на думку не спадає, що борги треба повертати, і йому зовсім байдуже, хто б не позичив, аби позичив. Звичайно, ми тут дуже легко й самі позичаєм і даємо в борг. Таке вже правило на приїсках: якщо в тебе є готівка або кредит, а інший потрапив у скруту, треба розкошелитись і допомогти йому, сподіваючись, що він цього не забуде, коли йому теж поталанить. Ніколи не знаєш, чи не опинишся й ти в такому становищі, чи не потрібна буде й тобі дружня допомога. Але Моррісу на все це чхати: як тільки в нього заведеться золото, він програє його в покер, а боргів не повертає. Ось Дінні Квін, наприклад, той по натурі джентльмен. Він ніколи такого не зробить. Випити, правда, любить, це є. І все-таки Дінні я б довірив своє життя,.а от Моррісу — ще б подумав».