— А чом би й ні? — не вгамовувався Морріс. — Олф тепер багатий чоловік.

— Я волію нікому не бути зобов’язаною, — твердо відповіла Саллі.

— Може, й слід було загодити Білла Фогарті, — відступився Морріс. — Я йому винен кілька фунтів. Але тобі треба більше дбати про свою гідність і пам’ятати, що тут багато англійців, а ми займаємо певне становище в суспільстві.

Очі в Саллі спалахнули.

— Принаймні містер та місіс Фогарті зрозуміють, що я старалась не зловживати їхньою добротою, — вигукнула вона. — Безглуздо патякати про гідність та становище в суспільстві, коли людина зовсім безпорадна!

— Дік Іган, Камальєрі й багато інших хлопців заробили купу грошей в Хеннані, — пригнічено пробурмотів Морріс. — Хеннан буде головним приїском, а не Кулгарді. Ми шукаємо там не розсипне золото, а рудне. Якщо ділянка, яку ми зараз розробляємо з Фріско, дасть нам те, на що ми сподіваємось, ми зможемо розрахуватись з усіма і жити в достатку до кінця наших днів.

— Якщо!… — заперечила Саллі. — А поки що я не хочу, щоб люди казали, що ми позичаємо й не повертаємо боргів.

— Вся біда в тому, — роздратовано вигукнув Морріс, — що тобі слід було сидіти там, де ти сиділа, — в Південному Хресті. Мужчина живе на приісках як прийдеться і забуває про все інше. А жінці тут не місце, тим паче моїй дружині. Та раз ти приїхала, я не збираюсь тебе тут залишати на милість якогось негідника. О так, я знаю, що мені слід було раніше приїхати до тебе. Але я просто не міг ні випросити, ні позичити, ні вкрасти повозки.

Пильний погляд Саллі збентежив його. Він звик до того, що вона виконує всі його забаганки, звик до беззастережної відданості. І тому він просто рота роззявив від подиву, коли Саллі повільно сказала:

— А я б воліла залишитись тут, Моррісе, і працювати у місіс Фогарті.

— Про це не може бути й мови, — відрубав Морріс. — Ми виїдемо в Хеннан завтра вранці.

Проте наступного ранку вони нікуди не поїхали. До обіду все місто вирувало новинами про багатющу знахідку. Останніми днями про неї точилося стільки розмов! Із чагарів повернувся старий золотошукач; торбинки в нього на поясі були натоптані вщерть. Він сказав, що повернувся тільки тому, що захворів, але одразу ж пішов хильнути. Він щедро розкидався своїм золотом і вихвалявся, що знайшов з своїми товаришами справжнє золоте дно.

— А хто вони, твої напарники?

— Де їхній табір?

Було цілком ясно, що старий рано чи пізно вибовкає свою таємницю. Поповзли неймовірні чутки, «аж волосся дибом ставало», як казав Дінні. Старателі лементували біля контори інспектора, вимагаючи подробиць про нову знахідку.

Коли з’ясувалось, що Джек Міллз та його напарники добули вісім тисяч унцій, оцінених у тридцять дві тисячі фунтів стерлінгів, на ділянці під назвою Лондондеррі, місто немов знавісніло. Люди штурмом брали крамниці, закупляючи продовольство. Кожен, хто мав можливість, поспішав дорогою на південь за десять миль.

Морріс Гауг не гаяв марно часу: він миттю запріг своїх конячин, кинувши на задок трохи харчів. Його оточили старателі, вимагаючи, щоб він їх підвіз. Морріс взяв лише Джона Крупинку та Білла Єгосафата; він повантажив їхнє старательське знаряддя, заправив по кілька фунтів за дорогу й поїхав.

Бар і їдальня у Фогарті в той вечір не працювали; але вже опівночі агенти іноземних фінансистів та великих синдикатів повернулися з Лондондеррі; вигляд у них був спантеличений і губи міцно стулені. Вони не могли повірити, що багатющу руду, яку їм показували, було взято з викопаної старателями ями всього в три фути завширшки й чотири фути завглибшки.

Але ніхто не заперечував, що цей виробіток буквально сяяв з усіх боків золотом. Більшість агентів та біржових маклерів сиділи майже до ранку, прикидаючи та сперечаючись про можливу вартість нового рудника. Кур’єр Армстронг помчав на своєму велосипеді з важливими телеграмами, які треба було відіслати з Південного Хреста. Агент одного з фінансових магнатів на верховому верблюді намагався випередити його. Кілька інженерів-гірників засідлали коней і теж поїхали в Південний Хрест, щоб зв’язатися телеграфом з своїми принципалами. Казали, нібито за нову ділянку вже було пропоновано двадцять п’ять тисяч фунтів стерлінгів, але старателі відмовились продати її.

Білл Фогарті був на сьомому небі: похід на Лондондеррі обіцяв старому таборові приплив нових життєвих сил. Він справджував Біллову віру в те, що саме Кулгарді, а не Хеннан був і залишиться центром золотодобувної промисловості, а його готель — центром цього центру.

Лора й Саллі пішли подивитись на виставлені в банку зразки з Лондондеррі. По дорозі вони зустріли Марі, яка теж прямувала туди, і вони втрьох змішалися з натовпом, що вирував навколо зразків. Одна величезна брила брудного кварцу важила понад півтора центнера і на третину складалася з золота. Решта зразків була густо помережана прожилками сяючого металу. Строката юрба старателів, рудокопів, крамарів, акціонерів, фургонників, афганських погоничів верблюдів божевільними очима пожирала ці скарби, щойно вирвані з таємничих надр землі, і збуджено гула:

— Боже всемогутній!

— О аллах!

— Єзус-Марія!

— Та такого не бувало від часів Бейлі!

— Нічого схожого навіть Бейлі не знаходив!

— І це ж вони тільки копнули! Тонни золота, мабуть, заховані там!

— Він поб’є світовий рекорд, цей Лондондеррі!

Коли три подруги поверталися до готелю, їх охопила невиразна тривога, ніби вони вперше відчули грізну й зловісну владу золота — оте безумство, в яке, тільки-но глянувши на нього, мов під дією злих чарів, впадають чоловіки.

— І чому це так важливо — золото? — спитала Саллі.

— От дивачка, — не задумуючись, відповіла їй Лора. — Золото дає багатство, владу. Через те мужчини й ганяються за ним, мов божевільні. Адже, вони можуть мати все, чого забажають, якщо у них достатньо золота.

— Я знаю… — Саллі замислено наморщила чоло. — Тільки чому вони повинні залежати в своїх бажаннях від якогось маленького кавалочка металу, який доводиться видлубувати з брудного каміння? Мідь та залізо значно корисніші.

— Цінність золота — марновірство, — докинула Марі таким тоном, ніби в цьому не могло бути ніяких сумнівів.

— Ради бога, — вигукнула Лора, — тільки не говоріть про це вголос! Тут золото — божество, якому поклоняються всі. Навіть Олф! Іноді я жалкую, що він поїхав у Кулгарді, — хоч, звісно, якби він не знайшов тут золота, хто його зна, коли б ми з ним одружились. Але все-таки він якось змінився. І мені б не хотілось, щоб він сюди повертався…

— «Звабний голос сирени його спокій порушив…— стиха продекламувала Саллі. — Ні пестощі жінки, ні місто, ні праця селянська уже не приваблять збентежену душу».

— Не говоріть так! — вигукнула Лора. — А то мені здається, ніби я вже лежу в землі і хтось ходить по моїй могилі. Іноді, щоб позлити Одфа, я кажу йому, що золото — моя найлютіша суперниця.

— Це слова одного старателя, на прізвисько Суходув, — із сміхом пояснила Саллі. — Днями він пиячив у Фогарті, складав вірші і всім їх читав. Хіба ви забули?

— Ах, так! — Лора посміхнулась, і страх зник з її блакитних очей. — Звичайно, якщо тобі щастить на золото, скаржитись не випадає. Але наступного року я таки ублагаю Олфа виїхати звідси й пожити хоч трохи для себе. Коли подумаєш, що залишишся до кінця своїх днів у цій пилюці й задусі — аж моторошно стає, правда?

Саллі погодилась з нею.

— Mon Dieu, c’est effrayant, un tel sort![13] — вигукнула Марі.

День за днем через місто з ранку до пізньої ночі валом валили старателі з віддалених приїсків — з Хеннана, Білого Пера, Ревучого Бурава, з Кешмена й Курналпі. В місті вони робили перепочинок, мчали до банку й пожадливо дивились на виставлені зразки, потім запасалися харчами, частувалися чарчиною-другою в пивничках, вислуховували останні новини про похід і рушали далі. Це була нескінченна процесія: люди верхи, возами і в ресорних колясках, запряжених кіньми та верблюдами; люди пішки, вкриті пилюкою, патлаті, з вантажем старательського інструменту; вони без упину йшли вперед у підв’язаних мотуззям черевиках або їхали на велосипедах, приторочивши до них свої клунки і табірне спорядження.