Безсмертники біліли під деревами, мов сніг; крихітні рожеві квіточки рясніли поміж скель і віночками оточували грузькі западинки навколо них. Високі розложисті кущі були обсипані жовтим цвітом, що видихав найтонший аромат, а дикий горошок, яскраво-червоний і чорний серед волохатого сірого листя, заплів усю лощовинку біля колодязя кочівників. Безтурботні, немов школярки, три молоді заміжні жінки збирали квіти й ділилися своїми сердечними тайнами, що поклало початок їхній багатолітній дружбі.
Їх не лякали темношкірі, яких вони раз по раз зустрічали. Це були нещасні, нужденні створіння, одягнуті в лахміття, викинуте білими на смітник. Жінки та діти здебільшого були зовсім голі. Йдучи до міста чи повертаючись додому, тубільці іноді просили хліба або тютюну. Зате Саллі намагалась уникати верблюжих стежок — вона боялася гострих і зацікавлених поглядів афганських погоничів та їхніх образливих жартів. А верблюди просто нагонили на неї жах. Колись за Саллі погнався кульгавий верблюд, і тепер, як тільки жінки натрапляли на якогось верблюда, що пасся поміж кущів, вони чимдуж тікали геть.
Якось, проходячи повз великий рудник, копри якого високо вп’ялися в небесну блакить, вони зупинились поглянути на розробки. Сам містер Сильвестр Браун показав їм шматок багатої руди, добутої з нової штольні. Він провів їх також на те місце, де в Кулгарді було знайдено перший золотоносний пласт, і на згадку про рудник Бейлі подарував кожній по маленькому шматочку кварцу з золотими прожилками.
Марі часто розповідала про Жанових батьків, які жили в Лондоні. Вона стала для них дочкою, коли її батько та мати померли. Марі жила з ними поблизу Тотенхем-Корт-род й навчалася шитва в однієї кравчині. Свою рідну матір Марі ледь пам’ятала. Мадам Робійяр розповідала їй про ті утиски, яких після придушення Паризької комуни зазнавали її учасники, і як батько Марі загинув у бою на барикадах. Так само наклав головою і Жанів дід. Він був ювелір і, як патріот, віддав усе, аж до власного життя, за справу народу.
Один англійський друг допоміг їхній родині втекти з Франції, і мадам Робійяр пощастило забрати з собою Марі та її матір. Та невдовзі після цього мати Марі померла від горя й страждань, що випали на її долю, казала мадам Робійяр. Марі з дитинства любила Жана, але вони жили, як брат з сестрою, під одним дахом, і вона страшенно боялась, що, коли Жан виросте, він зустріне вродливішу дівчину й закохається в неї. Жан навчався в університеті, потім поїхав викладачем у якусь велику школу. Та коли він повернувся, вони заручились, і мама, й тато Робійяр казали, що іншого вони ніколи й не бажали. Всі четверо були дуже щасливі, але дуже бідні, а жити в лондонських трущобах було дуже й дуже тяжко.
Жан мріяв дати батькам притулок, щоб вони могли доживати віку спокійно і в людських умовах. Заради цього він вирішив податися в Австралію, і Марі поїхала з ним. Спочатку вони набралися немало горя й зазнали багатьох розчарувань у цій країні. Після перших пологів Марі тяжко захворіла, і лікар сказав, що, мабуть, вона вже не матиме більше дітей. Та Марі не хотіла вірити цьому. Тепер їй здавалось, що всі їхні мрії повинні здійснитися. Тільки б знайти золото! Тільки б поталанило Жану знайти достатню кількість золота, щоб купити ферму й забрати до себе батька та матір!
Лора висловила рішуче бажання, щоб їй з Олфом ніколи не довелося жити разом з батьками. Вони з Олфом покохалися ще в школі, й було само собою зрозуміло, що настане день, коли вони поберуться. Олфів батько вважався багатим чоловіком, та зненацька вибухнув страшний скандал. Казали, він втратив багато грошей під час земельного краху, а потім розтратив гроші тресту. Олф ще вчився в університеті на інженера, коли до нього прийшов батько, дав йому п’ять фунтів і сказав, щоб віднині він дбав за себе сам.
Незабаром у всіх газетах з’явилось повідомлення про арешт містера Брайрлі та про суд над ним. Лорин батько, відомий політичний діяч, заборонив дочці зустрічатися з Олфом; та перед тим, як Олф мав їхати на Захід, вони побачились таємно, і вона пообіцяла вийти за нього заміж, як тільки він знайде собі заробіток, а вона досягне повноліття.
— І, звичайно, — закінчила Лора з щасливою посмішкою, — коли Олф знайшов золото, моїм батькам не лишалось нічого, як примиритись. Вони справили нам пишне весілля — і ось ми тут.
Коли Саллі почала оповідати історію свого кохання, серед низькорослих сіролистих дерев задзвенів веселий жіночий сміх. І не те, щоб у цій історії було щось дуже смішне, просто Саллі розповідала дуже забавно.
— Мій тато страшенно пишався тим, що був одним з перших піонерів на Південному Заході, — почала вона. — А мама, звісно, ні на мить не дозволяла нам забувати, що вона уроджена Рассел з Расселтона, хоч і поїхала з татом в ці дикі краї, працювала мов віл і викохала велику сімейку. Нас було в неї аж шестеро — п’ятеро дівчаток і один хлопець. Брат — найменьшенький, молодший за мене. Ми всі страшенно схвилювались, коли від губернатора сера Уїльяма Робінсона прийшов лист, в якому він просив дозволу в тата прислати до нас із Англії сина свого давнього друга, щоб юнак познайомився з життям у колоніях.
«Високородний Морріс Фітц-Морріс Гауг, — писав губернатор, — має намір купити тут землю і хоче подивитись, як ми господарюємо на тваринницькій фермі». Ну, тато запросив його до нас у гості, в Воррінап, і Морріс приїхав.
Мама сказала, що він типовий молодий англієць, «такий ввічливий і просто чарівний». І як же ми сміялись, особливо Боб та я, коли Морріс постав перед нами у замшевих бриджах, височенних начинених чоботях з острогами, шовковій сорочці та великому фетровому капелюсі, щоб їхати на відбір худоби. Боюсь, що скрутно йому довелось, коли ми першого ж дня помчали крізь чагарі. Капелюха свого він загубив, шовкову сорочку подер на шмаття, та ще до всього й упав з коня, що несподівано спіткнувся на березі струмка. Морріс перелетів через його голову і шубовснув у воду. Але Морріс сприйняв цю невдачу дуже добродушно, і їздець він був справді чудовий. Через те ми охоче все йому показували, вчили, як заганяти худобу і як поводитись з тубільними робітниками.
Тато називав мене своїм старшим пастухом. Я з шістнадцяти літ повсюди з ним їздила. Тоді на Південому Заході важко було з пастухами, і я дуже пишалась, що вмію їздити верхи і заганяти худобу не гірше за будь-якого мужчину. Мама не заперечувала, бо ж треба було, щоб хтось допомагав татові. А Боб був ще підлітком, і в нас працювало тільки два тубільних пастухи. Мама ніколи не думала, що Морріс зверне на мене увагу. Я була така незграбна, засмагла, аж чорна, ну справжнє гидке каченя, як казала на мене мама…
— Та що ви кажете, Саллі! — вигукнула Марі. — Не може бути!
— Отож мама й плекала надію, що Морріс закохається в Сесілі або Грейс, — продовжувала Саллі. — Вони були русяві, гарненькі. Та й дві інші мої сестри, Фанні та Філліс, також були як картинки. Але Грейс і Сесілі провели ціле літо в Перті, побували там на балу й на прийомі в губернаторському домі. Вони мали кращі убрання, ніж ми, бо мама вважала, що їм треба першими вийти заміж. Звичайно, вони підсобляли Фанні та Філліс на фермі й виконували деяку хатню роботу, але мама більше піклувалася про Сесілі та Грейс, ніж про всіх нас. Вона примушувала їх мастити кремом руки і на ніч одягати рукавички, вмивати обличчя сколотинами й годинами розчісувати волосся. Бідна мама, перед приїздом Морріса вона цілими днями гибіла над їхніми сукнями, підновляючи їх. З мого боку це було дуже негарно, що я зруйнувала її плани.
— Ой Саллі, — засміялася Лора, — та як же ви це зробили?
— Сама не знаю, — й собі засміялася Саллі. — Я зовсім цього не хотіла. Коли Морріс поцілував мене і сказав: «Я обожнюю вас, Саллі!» — мені відняло мову. Але це було чудово: адже він був як справжній прекрасний принц із казки, і я не могла зрозуміти, чому він закохався саме в мене. Мабуть, подумала я, його просто зачарувало моє вміння управлятися з кіньми, заганяти й таврувати худобу. Але Морріс і слухати про це не хотів.
