— Ні, дякую. Я чекаю свого чоловіка.

Коли вона побачила Дінні, обличчя її заясніло.

— Містер Квін, — вигукнула вона, — а де ж Морріс?

— Розумієте, мем, — лагідно відповів Дінні, — він зараз у Хеннані — це за тридцять миль звідси.

— О господи! — жалібно скрикнула місіс Гауг, і в очах у неї забриніли сльози. — Що ж мені робити?

Олф закінчив розмову з інженером і підійшов до них.

— Ходімте в готель, побудете з нами, — сказав він весело. — Лора вас кличе до себе.

Місіс Гауг зібрала свої пожитки: два саквояжі, напхані книжками, одягом та різними жіночими дрібничками. Паперовий мішечок з виноградом, який вона так старанно оберігала всю дорогу, розірвався — виноград упав у пісок.

— Виноград розкис, і я теж! —з гіркотою вигукнула вона, силкуючись посміхнутись.

— Нічого, нічого, — Олф підняв гроно й струсив з нього пісок. Він знав, що цей рідкісний гостинець призначався Моррісу. — Та ви не сумуйте. Ми дамо знати Моррі, і він через день-два буде тут, а то й раніше.

— Будьте такі ласкаві! — сказала місіс Гауг, глибоко зітхнувши й тамуючи сльози. Дінні, накульгуючи, пішов до готелю, завдавши собі на плечі її бляшаний сундучок.

Місіс Гауг не така гарненька, як місіс Олф Брайрлі, дійшли єдиної думки чоловіки біля пошти, проводжаючи очима Саллі до готелю Фогарті. Вона їм здалася просто маленькою жіночкою в чорному, чимось дуже засмученою, з карими очима й розкуйовдженим волоссям, що пасмами стирчало в усі боки з-під солом’яного капелюшка, обв’язаного червоно-жовтим шарфом; але в її ході, в тому, як вона ступала ніжкою на пісок та хибкий гравій, було щось таке, що притягало їхню увагу.

Дружина Олфа нагадувала білого метелика, що випадково залетів у табір і невдовзі знову полетить геть. А по Саллі одразу було видно, що вона тут своя. Ця уже скорше була з породи тих коричневих метеликів, що набирають забарвлення деревної кори і в літніх сутінках кружляють над полум’ям свічок та гасових ліхтарів у наметах старателів.

Олф картав себе за те, що, схвильований зустріччю, яку товариші влаштували йому та його дружині, забув про місіс Гауг. Він почував себе відповідальним за приїзд Саллі на приїск, хоча й пробував відрадити її. коли вона вперше сказала йому, що збирається поїхати до Морріса. Але потім і Лорі закортіло поїхати, і він зрадів, що в таборі буде ще одна жінка, з якою його дружина зможе подружити. Лорі буде веселіше! Та коли Марі Робійяр і собі намислила поїхати з ними, його почало турбувати, як же вона й місіс Гауг житимуть тут, коли Роббі й Морріс не зможуть дати їм хоча б того комфорту, яким він сподівався оточити Лору.

Звісно, він привіз Лору лише з тим розрахунком, що вона повернеться в Перт і житиме в друзів, а він поїде в Кулгарді. Коли вони з Лорою, чекаючи дощів, жили в місіс Гауг, вони побачили, що Саллі дуже нудьгує за Моррісом і непокоїться за нього. Вона вже багато місяців нічого про нього не знала. Щоправда, Джек Баламут та поштар запевняли її, що Морріс живий і здоровий; але місіс Гауг все ж таки зважилась після дощів провідати свого чоловіка. Олф порадив їй написати містеру Гаугу і попередити про свій приїзд, побоюючись, що, не бачивши Морріса майже два роки, вона просто злякається його вигляду, коли той не встигне підготуватися до зустрічі.

В Південному Хресті обидві жінки швидко здружилися і стали звати одна одну Саллі та Лора. Олф дізнався від Лори багато такого з життя Саллі та Морріса, про що досі навіть і гадки не мав. Він надто звик до того, що місіс Гауг — це всього-на-всього весела щебетушка, така собі маленька жіночка, яка з ранку до ночі працює мов проклята в своєму пансіоні, — йому й на думку не спадало бачити в ній істоту, подібну до його Лори.

Він дуже жалів місіс Гауг, вважаючи, що Морріс зовсім не | дбає про неї. А вона ж йому така стійка, віддана подруга! Ніхто не чув від неї жодної скарги.

Лора ніяк не могла зрозуміти містера Фітц-Морріса Гауга. Що це за чоловік? — обурювалась вона. Хіба можна кидати жінку саму в такій дірі, як оцей Південний Хрест? Вона цілісінький день не розгинає спини, працює мов віл, а ночами проливає ріки сліз через те, що він їй не пише!

— Якщо ти знову підеш шукати золото, то чи я можу бути певна, що й зі мною такого не буде? — вигукнула вона, виказуючи свій таємний страх. — Ти також захворів на золоту гарячку, Олфе. Я бачу по твоїх очах. Але я не дозволю тобі кинути мене саму. Я не залишусь без тебе, щоб мучитись місяцями, чекаючи від тебе листів!

— Такого не буде, люба, — відповідав щасливий Олф. — Ти для мене дорожча за все золото світу.

Зараз, супроводжуючи Саллі до Фогарті, він пригадав цю розмову з Лорою і в думці лаяв Морріса за те, що той поставив свою дружину в таке незручне становище. Місіс Гауг була молодша за Лору і, коли хотіла, ставала просто чарівною. По дорозі сюди вона була весела, мов пташка, вечорами сиділа біля багаття, пов’язавши голову строкатим шарфом, наче циганка, й співала пісень разом з усіма. Подорож удалася на славу: жінкам подобалось ночувати під зоряним небом, слухати при світлі вогнища розповіді чоловіків про золото, про те, як старателі здобувають багатство в оцій дикій таємничій країні, що розкинулась довкола них.

Кожен вносив свою частку в цей концерт біля вечірнього багаття: співала Лора — дзвінким, добре поставленим сопрано, співала Саллі — весело, з природженим запалом, співала Марі — низьким грудним голосом, дуже зворушливо, хоча ніхто й не розумів, про що вона співає.

Марі була невимовно щаслива, бо вона їхала до свого Жана.

— Два роки — як це довго! — зітхнула вона. — І мені зовсім не хочеться куховарити для чужих чоловіків. А на ніч замикатися на ключ!

Саллі була не зовсім певна, що Моррі схвально поставиться до її приїзду.

— Він скаже: тут дуже важкі умови і приїжджати було не слід, — міркувала вона уголос. —Та все одно він буде радий, що ми знову разом. Я знаю. А я скажу: «Ніякі труднощі мені не страшні, коли ти, любий, зі мною. Тільки коли тебе немає, мені тяжко їх переносити».

Навіть з Олфом місіс Гауг була стримана й сором’язлива, як і з більшістю чоловіків, з якими їй доводилося мати справу. В дорозі це була зовсім інша жінка: життєрадісна, сповнена своєрідної чарівності; але зараз, пригнічена й нещасна, вона ніби втратила всяку привабливість.

Коли Олф познайомив її з Біллом Фогарті, місіс Фогарті, та з друзями, що сиділи круг столу, місіс Гауг вибачилась за свій сумний настрій. Авжеж, це просто нерозумно, призналась вона, побиватись отак через те, що Морріс її не зустрів.

Кожен постарався розрадити й підбадьорити Саллі, висловлюючи різні припущення щодо можливих причин, які затримали її чоловіка. А може, Моррі просто не одержав її листа, казав Білл Фогарті. Або ж не роздобув коня й ніхто не їхав з Хеннана, хто б міг його підвезти. Чи, може, він пішов на розвідку.

— Та ви не хвилюйтеся, місіс, — умовляв її Білл Єгосафат. — Випийте, вам полегшає. Коли нам тут непереливки — нема нічого кращого за пиво, чудово заспокоює.

— Всі п’ють за наше здоров’я, місіс Гауг, — сказав Олф. — Ви теж повинні побажати нам щастя!

Він поставив перед нею масивну склянку й наповнив її. Саллі взяла склянку, усміхнулась йому й Лорі.

— Бажаю багато щастя… й багато золота, — сказала вона, затинаючись.

Всі засміялися й випили.

— І вам того ж самого, місіс Гауг, — відповів Олф і зажадав, щоб усі налили собі ще й випили за її здоров’я, щастя та багатство.

З бару вийшов один з відвідувачів з листом для місіс Гауг. Він сказав, що лист щойно приніс якийсь тубілець, що прибув з Хеннана.

— Це від Морріса! — радісно вигукнула Саллі, розгортаючи клапоть брудного паперу.

Дочитавши, вона підвела голову; в її карих очах була розгубленість.

— Він пише, — повільно промовила вона, — що натрапив щось путнє. В Кулгарді він не може приїхати раніше ніж через кілька днів. І щоб я тут чекала, поки він не приїде по мене.

— Чоловіки всі такі, моя люба, — сказала місіс Фогарті. — Якщо ти помиратимеш, а вони знайдуть золото, вони про те навіть не згадають.