Агент одного синдикату в штаті Вікторія пропонував за ділянку Дінні та Олфа п’ять тисяч фунтів стерлінгів і на таку ж суму акцій. Дінні хотів одержати більше, хоч ретельне обслідування пласта не справдило його сподівань. Золото капризувало: воно з якихось незбагненних причин то з’являлось на глибині кількох футів, то зовсім зникало, а старателі щодня поверталися з інших місць із зразками й розповідали про багаті знахідки. Олф же був у нестямі від щастя та нетерплячки; йому кортіло чимшвидше продати ділянку, поїхати додому й одружитись. Він телеграфував своїй Лорі, що знайшов купу золота й відпливає першим пароплавом з Фрімантла, аби підготувати все до весілля.

Дінні засмутився, бо гадав, що Олф задумав кинути приїск назавжди.

— Нізащо в світі, — сказав Олф. — Нам треба наглядати за. рудником синдикату. Бо ж ми тепер акціонери.

Він мав намір привезти свою наречену в Перт[10] — нехай живе в місті, а він по кілька місяців на рік працюватиме на приїсках з Дінні.

Агент попросив Олфа домовитись про все остаточно з його хазяями в Мельбурні. Нарешті купчу було підписано, і Олф, примостившись на козлах біля кучера, з першим же диліжансом рушив на Південь. Весь табір вийшов провести його, побажати йому щасливої дороги, й сам Олф, стоячи, також кричав і махав рукою, аж поки хмари куряви, збиті кінськими копитами та колесами диліжанса, не сховали його від товаришів.

Джонс Крупинка, Янкі Набрида і ще дехто з старих приятелів Дінні вважали, що Дінні, поки при ньому був Олф, жив надто скромно й тверезо. Тепер, коли Олф поїхав, Дінні не знаходив собі місця. Він боявся, що багатство й одруження занапастять Олфа, і глибоко переживав втрату доброго товариша. Приятелі повели його в найближчий трактир, щоб він утопив своє горе в шампанському. Бо ж нічого іншого, крім почастунку шампанським, не можна й чекати від старателя, в якого завелося в кишені дві тисячі фунтів. І Дінні гульнув на всю губу, щедро частуючи кожного рудокопа й старателя що траплялись йому на око.

Ця гулянка обійшлася Дінні недешево. Потім йому розповідали, що він просив якусь дівку з Рю-де-Ліндсей вийти за нього заміж. Та погодилась при умові, що він покладе на її ім’я тисячу фунтів. Дінні дав їй чек на тисячу фунтів, і вона, забравши чек, зникла. Коли Дінні, після двотижневого приступу білої гарячки, прийшов до тями й почув розповіді про свої подвиги, він вухам своїм не повірив; але названої суми справді не вистачало на його особистому рахунку в банку — він ще й досі містився в жалюгідній халупі з натягнутого на дерев’яний каркас брезенту, — розтрусилося чимало грошей і поза цією тисячею. По правді кажучи, Дінні лишилось ледь-ледь, щоб дотягти до кінця року.

Тоді він узявся за розум і став готувати свої інструменти для нового походу. Саме в цей час повернувся Педді Кеван з новиною про багаті родовища, знайдені на шляху до Маунт-Юлу.

«Цікаво, чи там Моррі та Фріско», — думав Дінні. Всі, хто міг, спішно пакували своє добро й рушали слідами Хеннана, за тридцять миль на північний схід від Кулгарді.

Дінні також кортіло піти разом з іншими, але тут нагодився Біллі Фрост з своїм напарником Боннером; вони зробили заявку на ділянку в місцевості, що дістала назву «Сибір». Це був пустельний край, казали вони, — чорний залізняк немов лишаями вкриває руду землю, — але золота там достобіса. Одразу ж зібралася партія, і Дінні пристав до неї.

— Це був найжахливіший похід з усіх, де я брав участь, — згадував Дінні, — якщо не вважати походу до Маунт-Блеку, бо той був ще страшніший. Я мав пару коней; на одному коні їхав сам, другого нав’ючив манаттям. Але більшість старателів йшли пішки, тягнучи на собі інструмент та спорядження, або везли все це на тачках..А попереду — сімдесят миль без води. Коли ж ми нарешті добрались туди, золота, окрім ділянки Фроста, виявилось мов кіт наплакав, води так само — за вісім миль якесь болото. В нашій партії — з півсотні людей, отже, марно було й сподіватись, що те болото напоїть усіх. Ніхто не знав, чи повернеться живий.

Я повернувся, але в дорозі набрався лиха. Коні мої поздихали, і в мене теж ледь душа трималася в тілі. Один бог тільки знає, скільки загинуло людей. Був би капець і мені, аби не зустрів я чиновника відділу водопостачання Рену з караваном верблюдів, якими везли воду. Багатьох він врятував під час цього походу. Двох моїх знайомих поховали по дорозі. Скільки померло всіх — досі ніхто не знає, але й через багато років старателі все ще знаходили купи кісток в чагарникових заростях і шанобливо переносили їх у могили.

В Кулгарді на Дінні чекав лист від Олфа. Олф писав, що він одружився і що правління синдикату призначило його головним управляючим «Леді Лори», так вони вирішили назвати рудник. Сам Олф повернеться одразу ж після Нового року разом з місіс Брайрлі. Устаткування вже вислано; з ним їде інженер-гірник. Нехай Дінні допоможе цьому інженерові, в чому буде потреба, і повідомляє Олфові, як ідуть справи на руднику.

Дінні не скоро оговтався від своєї подорожі до «Сибіру». На сонці він почував себе дуже недобре: йому здавалось, що він весь висох, немов тараня, що в голові якась дивна порожнеча, і перед очима йому й досі поставали міражі й хотілося бігти до води, що рівною смужкою мріла на обрії. Знов потяглися нестерпно палючі дні, і Дінні лишалося тільки сидіти й не рипатися, доки не набереться сил.

Він був радий, що в таку спеку у нього немає іншої справи, як тинятися навколо рудника. Старателі, що поверталися з розвідки, розповідали страхітні історії про те, як люди мучаться без води і помирають від спраги серед безкраїх сірих чагарів. Там, де Хеннан знайшов золото, вода коштувала п’ять шилінгів за галон, та й за таку ціну її майже неможливо було дістати.

У грудні пройшла гроза, і всі підбадьорились. До Кулгарді з’їхалось близько двох тисяч старателів з довколишніх таборів: кожен вирішив пишно відсвяткувати різдво. Бучна гульня не припинялася багато днів. Відбулися спортивні ігри, по вулицях з молитвами ходила Армія спасіння, в трактирі Фаахана було влаштовано бал; крамнички, готелі, публічні та ігорні доми загрібали скажені прибутки. З вечора до ранку лунали пісні та вибухи сміху. Дзвін бубна в руках сестри Агнеси і її голос, що закликав: «Чи все ви зробили, браття, в ім’я свого спасіння? Чи омилися ви в крові агнця?». — зливалися з п’яною лайкою гравців у ту-ап. Час від часу хто-небудь гепав на коліна, щоб підтримати комерцію сестри Агнеси, або якийсь п’яниця голосно каявся у своїх гріхах під гучні оплески присутніх.

В буйному веселому розгулі старателі вважали, що з нагоди різдва просто необхідно виявити увагу до сестри Агнеси: вона добра жінка, цілими днями працює в лікарні. Звісне все це затіяв Фріско: пішовши на побачення з міс Вишневою Квіткою, він по дорозі співав псалми разом з сестрою Агнесою, а на свят-вечір придибав на молитовні сходини. Однак переважну більшість грішників чомусь тягло напитись до нестями раніше ніж зійде сонце, і каяття їхнє обмежувалось тим, що вони кидали кілька монет або золотих крупинок їй у бубон і з реготом ішли собі далі.

Перед світом зчинялися бійки, а ввечері в пивничках відбувалось примирення. Пили й гуляли, не знаючи впину, поки в замшевих калитках не лишалося й дрібки золота.

Після Нового року гульня закінчилась, і старателі розбрелися по далеких таборах. Робота на ділянках та рудниках пішла своїм звичаєм. Місто неначе вимерло. Фургон, що прибув з Есперанса[11], запряжений парою ослів, викликав більшу цікавість, ніж обладнання нового підйомника на руднику Бейлі. Всі стовпилися навколо фургона і з сміхом вітали терплячих маленьких тварин, що притягли три тонни вантажу аж ген з узбережжя — за двісті миль від Кулгарді!

В Ревучому Бураві та Білому Пері золото йшло непогано, коли знов стала гостро відчутною нестача води. Старателі посунули назад до старого табору. Але й Кулгарді все ще не міг задовольнити повністю потребу в воді. Урядові колодязі не забезпечували безперебійної роботи опріснювачів, а природні водойми в Нарлбін-Роксі майже виснажились. Старателі домагалися відстрочки на розробку своїх ділянок, і почався зворотний похід до Південного Хреста. Дорогу між Південним Хрестом та Кулгарді було закрито для фургонів, лише диліжанс продовжував ходити раз на тиждень.