Але вся праця, яку вони вкладали в цей клаптик землі, пробиваючи шурфи та копаючи шахту, була майже марною, бо їхні старання винагороджувались надто скупо. Золото, правда, було, але в такій мізерній кількості, що справа не варта була заходу. Його ледве ставало на прожиття — ото й усе. Поки була надія на кращі знахідки, бідну руду ніхто не купував, а під час засухи торгівля взагалі занепала. Дінні розраховував тільки на те, що разом з дощами прийдуть нові партії старателів і ділянку пощастить збути перекупникам: вона ж бо майже прилягала до ділянки Бейлі і могла обіцяти глибші поклади золота.
Олф уперто працював кайлом; на убогому пайку в’ін схуд і висох. Його обличчя набрало кольору дубленої шкіри й заросло бородою. В очах застигли страх і розпач, але він ще знаходив у собі сили сміятися, пускати шпильки на адресу Дінні та Моррі й співати любовні пісеньки та «Джона Брауна», як співав їх по дорозі сюди.
Старателі дражнили його за ці любовні пісеньки й листи, що він їх кожного вечора, на заході сонця, писав своїй коханій, простягнувшись на землі. Всі знали, що її звати Лора і що батько її, багатий політичний діяч у штаті Вікторія, не дозволяє дочці вийти заміж за Олфа Брайрлі, поки той не добере якогось способу заробляти свій хліб.
Олфів батько теж був не з бідних, та, певне, все втратив під час земельного краху. Олф подався на Захід шукати роботи, найнявся у «Фрезерс голд майнінг компані» і був викинутий на вулицю, коли рудники закрились. От він і пнувся із шкіри, аби розбагатіти, повернутись у Вікторію й одружитися з своєю дівчиною. Заради цього він з дня у день гупав кайлом при пекельній спеці, а вечорами, коли до Дінні приходили старателі погомоніти про се, про те, він про це мріяв, лежачи горілиць на землі й дивлячись на зорі або на місячне сяйво, що струмило розплавленим сріблом з гострого темного листя сухорлявих дерев.
Більшість товаришів Дінні, рудокопів з Південного Хреста, прихильно ставились до Олфа. Що там казати — добродушний хлопець, щиросердий і чесний, хоча й має одну химерну ваду: завжди утримує Дінні, щоб той менше пив. Але Олф — добрий товариш, і це, зрештою, було найголовніше в ті дні. Треба віддати належне й Моррі — він також тримався мужньо. Витерпівши перші знегоди, — у нього, як і в усіх новачків, шкіра була попечена сонцем, ноги розтерті до крові, руки в водянках, — він перестав плакатись і поклав собі не піддаватись розпуці. Життя шукача золота давалось йому нелегко. В цього зніженого, крихкотілого й короткозорого панича завжди боліла спина, або живіт, або ще щось; Дінні казав, що ніколи не бачив людини, яка б мала стільки всіляких слабостей. Але з часом Моррі взяв над ними владу, навчився не скаржитись і твердо вирішив довести, що й він має характер. І він довів це, хоч кров йому мало не закипала в жилах від спеки, а випещене сите обличчя набрало кольору сирої шинки і заросло грубою щетиною.
Раніше Морріс ніколи б не вийшов на люди неголеним чи немитим. Його нудило від запаху поту й бруду; але вода була надто великим скарбом, щоб марнувати її на вмивання, гоління та прання. Все, що можна було собі дозволити, — це обтерти обличчя та руки вологою, а то й сухою ганчіркою. Поступово Моррі звик до бруду й до мух, що кружляли роями навіть у шахті, залишаючи в складках його липкої від поту фланелевої сорочки ворушких личинок. Та все це були дрібниці порівняно з тими муками, яких він зазнав, коли на нього напала місцева хвороба «барку». Його спина, руки й ноги вкрились величезними гнійними болячками, губи потріскались, розпухли і кровоточили.
Дінні й Олф присилували його на деякий час облишити роботу. Вони перев’язували його, лікували різними солями та цитриновим соком, коли щастило його роздобути. Моррі вже звик до праці під землею, і тепер страждав від неробства дужче, ніж коли відгрібав породу чи на палючому сонці провіював золотий пісок.
Здавалось, він боявся, що товариші обійдуть його: знайдуть багату жилу і заберуть усе собі. Дінні підсміювався з його страху проґавити здобич, хоч сам не припускав навіть думки, щоб Моррі запідозрив їх у такій підступності.
Старателі на приїсках суворо карали за найменше порушення неписаного закону, що забороняв обманювати свого товариша. Табірний кодекс моралі виконувався свято; найтяжчим злочином вважалось приховати або вкрасти золото у напарника і зрадити спільні інтереси золотошукачів.
Час від часу відбувалися збори всіх рудокопів і старателів приїску, якщо виникала сварка за ділянку чи бійка між напарниками. Щоб скликати всіх до гурту, били в бляшаний таз. І кожен, почувши цей сигнал, вважав за свій обов’язок негайно кинути будь-які справи і прийти на збори.
Починалося з того, що покривджений викладав причини, які спонукали його скликати громаду. Обирався суддя, а решта старателів виконували функції присяжних. Обвинувач говорив, які він має претензії, і наводив докази на свою користь. Підсудного питали, визнає він свою провину чи не визнає і що він може сказати на своє виправдання. Суддя все це підсумовував, як правило, досить уміло й безсторонньо, а вирок виносили загальні збори. Питання про те, винуватий чи не винуватий підсудний і чи треба його покарати за порушення законів табору, вирішувалось звичайним підняттям рук. Кара була в тому, що винуватця виганяли з табору з однодобовим запасом харчів та води. Віднині його цуралися скрізь, куди б він не прийшов.
Дінні годинами міг оповідати про такі зборища громади. На його думку, це був єдиний реальний засіб підтримувати закон і порядок на приїску, куди сходились люди різних національностей, бо громада виходила з загальновизнаного в таборі поняття про справедливість, коли виносила свій присуд. Це була стихійна організація трударів, яку доводилось поважати, і саме завдяки їй Кулгарді прославився з перших днів як єдиний у світі золотий приїск, де люди не вбивали і не калічили одне одного.
Тут жили вкупі французи й німці, що були ворогами під час франко-прусської війни, шведи, датчани, поляки й російські політичні емігранти, англійці й ірландські повстанці, кокні й шотландці, старателі з золотих приїсків Каліфорнії та Мексики, євреї й афганці, хоч основну масу старателів все-таки складали корінні австралійці — батраки, фермери, скотарі, рудокопи, стригалі, клерки, торговці й крамарі.
Національні відмінності стиралися в цьому стовпотворінні рас та релігій. Нерідко людину знали більше за прізвиськом, а не за справжнім її ім’ям. Кожен, наприклад, одразу сказав би, хто такий Джек Баламут, але більшість просто похитали б головою, якби ви спитали про містера Джоана Кракауера, — ні, такого вони не знають. Фред Француз, Джордж Німець-Швед, Томпсон Верблюд, Грін Шибайголова, Гаррі Лобода, Мік Круча, Доу Динаміт, Джонс Крупинка, Янкі Набрида, Білл Єгосафат, Тупе Кайло, Сем Кефальна — все це були люди відомі; та навряд чи хто серед старателів міг назвати їх справжні прізвища й імена.
Пошуки золота й жорстока боротьба за існування в цьому глухому краю, оточеному на сотні миль сухою, майже безводною пустелею, ставили людей в залежність від першооснови людського суспільства — охорони взаємних інтересів. І загальні збори старателів служили цій меті.
Було призначено інспектора, який стежив за додержанням правил, встановлених для золотошукачів. Сходіть хоч увесь світ, а кращого чоловіка, ніж Фіннерті, на цю посаду ви все одно не знайдете, запевняв Дінні. Інспектор Фіннерті цілком відповідав тому духові, що панував у таборі Кулгарді. Він несхибно виконував свої обов’язки та разом з тим співчував старателям і визнавав їх неписаний закон. Багато історій розповідав Дінні про інспектора Фіннерті.
Повноважність загальних зборів ніколи не піддавалася сумніву, їх не скликали без достатніх підстав. А рішення громади незмінно утверджували принципи рівноправності й чесності.
Невдовзі в таборі з’явилася кінна поліція, однак і вона змушена була рахуватися з неписаним законом приїсків. Ходило багато легенд про безладне й розгульне життя старателів Кулгарді, але Дінні запевняв, що в ті ранні часи поліції мало було роботи. Хіба що іноді прикувати на ніч до дерева п’яного забіяку, а ранком одвести його на суд до інспектора під полотняний намет чи податись на розшуки старателів, що десь заблудилися; але протягом майже трьох років серйозних злочинів не було.
