— Та що ви кажете, Вайолет!

Потім Саллі признавалась, що ледь не розплакалась тоді від образи за дівчину.

— Може, колись ще трапиться нагода почати все заново, — сказала Вайолет, і очі її потемніли від туги. — Але боюся, що буде надто пізно…

Фріско нетерпляче перебив її:

— Дурниці, Ві! Ви ще зможете об’їздити весь світ. Ходімте, а то прогавимо наступний заїзд. Пробачте, місіс Гауг, але ми поставили на Телура. Треба підхльоснути його на прямій.

— Я краще залишуся тут, поговорю з місіс Гауг, якщо ви не заперечуєте, містер де Морфе, — сказала Вайолет холодно. — Зайдіть по мене після верхогонів.

Фріско шпигнув Саллі зухвалим, насмішкуватим поглядом.

— Я, як завжди, безсилий проти вас, мем. Але не позбавляйте мене назовсім товариства моєї чарівної супутниці.

Він повернувся і пішов до скакового поля.

— Містер де Морфе був такий люб’язний, що запросив мене на верхогони, — пояснила Вайолет. — Мені дозволили піти з роботи лише на чотири години, і містер де Морфе обіцяв одвезти мене назад.

— Фріско завжди люб’язний з гарненькими дівчатками, — недбало кинула Саллі. А втім, вона відчувала, що Вайолет і не потрібні застереження. Ця дівчина аж надто звикла до лестощів та упадань чоловіків, щоб надавати їм значення. Видно, вона й зараз дуже невисокої думки про чоловіків і така ж байдужа до їхніх залицянь, як тоді, коли ще працювала офіціанткою в трактирі Джіотті.

— Я вчилася в Мельбурнській консерваторії, — стримуючи хвилювання, розповідала Вайолет. — Це було чудово, місіс Гауг! Вчителька співів була задоволена, мною, бо я дуже старалась і багато працювала. Вона обіцяла дати мені рекомендацію, коли я поїду за кордон. Потім мене взяли хористкою в оперу. Там співали знамениті іноземні артисти. Все було як у казці. Я вже готувалася дублювати Марту у «Фаусті». І тут прийшла телеграма від мами: «Тяжко хвора. Повертайся негайно». Я знала, що вона чекає дитину і що тато, все згайнувавши, подався на розвідку. Ну що мені було робити? Я боялась, що мама помре і діти залишаться без догляду. Про те, щоб дати мені відпустку, в театрі навіть слухати не хотіли. Довелось порушити контракт.

«Тепер вам, люба, немає сюди вороття», — сказав мені режисер. Але я ніколи, не простила б собі, якби померла мама. Вона мучилась усе своє життя, місіс Гауг, та й не жарти це — родити в її віці.

Та коли я повернулась додому, мама вже зовсім одужала. Дитина померла, і мені, власне, нічого було приїжджати, — просто мама почувала себе самотньою і нещасною, і в неї не було грошей. Вона сказала, що моє місце тут, біля неї, що я повинна допомагати їй, а я дбаю тільки за себе, за свої співи і звалила на її плечі всі сімейні турботи. Спочатку я сердилась на маму, а тепер мені вже все одно. Вона, либонь, має рацію: не так живи, як хочеться, а так живи, як доля велить.

— Вайолет, люба, не говоріть цього! — утішала дівчину Саллі. — Ви не повинні втрачати надії. Ви молода ще…

— Але досить стара, щоб починати кар’єру оперної співачки, — з болем промовила Вайолет. — Та й двері Мельбурнської опери для мене закриті назавжди, бо я самовільно пішла звідти. І якби навіть мене й узяли назад, я вже не зможу поїхати: мамі одній справді не впоратися з півдюжиною дітлахів, хоч би вона перервалась. Ні, певне, мені доведеться сидіти тут і розносити пиво, тоді всі будуть щасливі. Така моя доля.

Фріско повернувся, щоб забрати Вайолет. Його кінь прийшов першим, і він страшенно радів.

— Ходімте з нами, місіс Гауг, відсвяткуємо перемогу! — весело вигукнув він. — В барі є шампанське, хоч, звичайно, як завжди, тепле.

Саллі відмовилась: вона обіцяла Моррісу почекати його тут; але вона розуміє, що не повинна більше позбавляти містера де Морфе товариства його «чарівної супутниці».

Юна особа, що виступала під руку з Фріско, держалася дуже впевнено. Висока, струнка, в елегантному темно-блакитному платті — під колір її очей.

«Сцена навчила її цьому самовладанню і невимушеним манерам», — подумала Саллі. На Вайолет, мабуть, не справляло ніякого враження те, що її супроводить містер де Морфе, в той час як Фріско явно не міг приховати радості, що з ним така блискуча дама.

«Її серце, її душа глухі до всього», — думала Саллі. Кожною клітинкою свого єства Вайолет поринула в мрію стати співачкою. Це і рятувало її завжди: багно, серед якого вона жила, не приставало до неї. А тепер її присилували знову повернутись до цього життя, розбивши всі надії. Чи зможе вона, поховавши свою мрію, залишитись сама собою?

Як могла мати Вайолет змусити дочку повернутися за стойку приїскового шинку, коли перед нею відкривалось таке блискуче майбутнє? Ні, Вайолет вже не вирветься звідси. Саллі здавалось, що над дівчиною тяжить прокляття. Життя приїску засмокче її, і вона житиме так, як живе весь оцей жадібний до видовищ натовп, що зібрався на верхогони. Бідолашна Вайолет! Адже її душа завжди тужитиме за чимось більшим і вищим.

Чи пощастить їй знайти в житті що-небудь, що могло б замінити їй радість творчого вираження свого «я»? Зрештою, вона — дитя приїсків. Вона почуває себе мов риба у воді серед цієї куряви та спеки, в товаристві грубих і часто п’яних чоловіків, — байдуже, чи то рудокопів, чи управляючих рудниками. Зараз вона — зірка приїску; але блиск її тут швидко може потьмяніти, Вайолет висохне і змарніє, злидні й турботи висмокчуть з неї всі сили, або погладшає, обрезкне, стане брудна, неохайна, — одне слово, буде такою, як більшість жінок на приїску, чиє існування залежить від заробітку чоловіка, а той, в свою чергу, залежить від золотих розсипищ, рудників, коливань курсу акцій…

Ясний, прозорий, блакитний ранок перейшов у сліпучо-яскравий полудень, потім, коли стало хилитись до вечора, почало парити. Курною біговою доріжкою без упину проносились коні; перед очима сп’янілих від азарту глядачів миготіли, немов у калейдоскопі, червоні, блакитні, рожеві, пурпурові, зелені і жовті куртки жокеїв. Ось так промайне і цей день — єдиний святковий день у сумовитому плині одноманітних приїскових буднів.

Перед останнім заїздом на іподром налетів пиловий вихор. Жінки, побоюючись зливи, просили чоловіків одвезти їх скоріше додому. І ось потік екіпажів ринув назад до міста; але дощ наздогнав їх у дорозі, наздогнав він і багатотисячний натовп, що брів обіч дороги, — старателів і рудокопів, їх дружин та дітей. А втім, ніхто не нарікав на зливу, опріч жінок — в тому числі й Саллі, — чиї обнови були попсовані. Чоловіки, яким поталанило виграти на верхогонах бодай кілька шилінгів, були задоволені: щасливий день, казали вони, і дарма, що при цьому вилетіло з кишені кілька фунтів стерлінгів… Зате вони розважили душу, весь час були там, на скаковій доріжці, й, забувши про все на світі, всім своїм єством линули разом з кіньми, на яких ставили. Лихо з ними, якщо букмекери пішли з верхогонів, потираючи руки! Приїсковий натовп на верхогонах завжди давав їм солідну поживу. Але навіть букмекери не могли нічого вдіяти з приїсковим суддею, коли на карту було поставлено честь приїску.

Всі знали, що в заїзді на головний приз приїску бере участь кінь старого Белчера, точніше, його сина, і всі знали старого Белчера.

— Хлопці дружно ставили на Самородка, — розповідав Дінні. — Він прийшов третім, і букмекери аж завили, коли суддя оголосив його переможцем. Але старий Белчер стояв на своєму. «Хто судить ці верхогони? Я чи ви? — наїжився він. — Так от я й кажу, що Самородок виграв приз».

Один хлопчина з Боулдера — його забрали з школи й натренували до верхогонів — теж пошив у дурні букмекерів.

— Молодий Біллі — спритне хлоп’я і добрий їздець. Він мав скакати на «темному конику» з приїскової стайні, — сміючись, розповідав Дінні. — Але букмекери обробили тренера, і той наказав Біллі, щоб він не приходив першим. А це для хлопця — удар. Ще б пак: адже він вперше брав участь у верхогонах ї нахвалявся своїм шкільним товаришам, що неодмінно виграє. На коня спершу ставили один проти десяти, і букмекери ніяк не могли второпати, чому перед самим заїздом на них налетіли хлопчаки з дво- і п’ятишилінговими ставками. І, звичайно, кінь молодого Біллі прийшов першим!