Таке розгнуздане свавілля викликало нову хвилю обурення.

Мітинг старателів та городян у Боулдері ухвалив резолюцію, в якій говорилось, що «введення на територію приїсків напіввійськових поліцейських загонів — захід дуже небезпечний і несумісний з принципами самоврядування». В жодному іншому австралійському штаті поліцію не тримають у бойовій готовності для залякування народу, говорили промовці.

Висловлюючи почуття гніву й обурення всіх присутніх, Дінні сказав на мітингу:

— Старателів позбавили їхніх одвічних прав, а тепер уряд погрожує народові багнетами, щоб примусити його скоритися грабіжникам. У Вікторії дозвіл на розробку руди дається лише через одинадцять років після заявки, а в Квінсленді — через два; та якщо за цей час розсипне золото не встигнуть вибрати, термін продовжується. Гірниче законодавство Західної Австралії в усьому повторює квінслендське; але спекулянти не хочуть ждати навіть двох років, їм кортить чимшвидше випустити в Лондоні акції під свої ділянки — от вони й сторгувалися з урядом Форреста. Спочатку власники рудників погоджувалися залишити за старателями розсипища. Але зажерлива пелька не знає міри. Проковтнувши золотоносні руди, підприємці потяглися до розсипного золота. І в лиху годину уряд зрадив народ. Та навіть пригнавши на приїски всіх поліцейських з Перта, він не примусить нас скоритися такому кричущому беззаконню.

Повсюди тільки й розмов було про цю спробу «правити, спираючись на силу багнетів». Городяни й старателі не забули ще слів, сказаних сером Джоном Форрестом представникам Спілки захисту старательських прав лише кілька місяців тому:

«Якщо я приставлю вам до грудей багнет і скажу «здавайтесь!», навряд чи це вам сподобається».

Місто вирувало; всі лаяли приїскового інспектора, поліцію, уряд. В калгурлійському заміському парку відбувся мітинг протесту.

Чоловіки, жінки й діти повиходили на вулицю і бурхливо вітали демонстрантів. Старателі з Аделіни, з численними прапорами та транспарантами, пройшли через усе місто під грім трьох оркестрів, а попереду на сірому огирі їхав мировий суддя Патрік Уїллен. Тисячі людей читали написи на транспарантах і скандували хором:

— Старательські права й старательське золото — старателям!

— Справедливість, закон і правосуддя — для всіх!

Десятитисячний натовп городян приєднався до демонстрантів і в парку, стоячи під палючим промінням сонця, слухав ораторів, що виступали з двох трибун.

Мер міста, Фімістер, Френк Воспер, Джон Кірван, отець О’Горман і Джон Рісайд говорили один за одним, їхні промови переривались то зливою оплесків, то гнівними вигуками — народ висловлював своє співчуття старателям і засуджував уряд. На всіх справила велике враження промова мирового судді Уїльяма Бертона.

— Я прийшов сюди не для того, щоб закликати народ до повстання, — сказав він схвильовано. — Але у нас є всі підстави обурюватись до глибини душі. Не можна залишатися байдужим, бачачи, яку наругу терплять люди на приїсках. І ми кажемо: якщо це не припинеться, ми будемо діяти, і діяти рішуче!

Всі знали, що золоті приїски врятували Західну Австралію, коли їй загрожувало цілковите банкрутство. А проте, хоч тут жило більше половини всього населення штату, приїски, по суті, не були представлені в органах самоврядування. Приїскові міста, сплачуючи величезні податки, ще й досі терпіли від нестачі води, користувались примітивним гасовим освітленням, відчували гостру потребу в лікарнях та школах, не мали елементарних вигод та санітарних умов, через що раз по раз ставали жертвами пожеж та епідемій. Приїски були головним джерелом прибутків для державної скарбниці і в той же час змушені були вдовольнятися мізерним представництвом у законодавчих органах.

— «Калгурлі — курка, що несе золоті яєчка», — кажуть у народі. А що з того? З нами рахуються менше, ніж з лондонськими біржовими акулами та земельними спекулянтами. Якийсь десяток сімей на Півдні гадає, що їм дозволено повновладно хазяйнувати в країні. Захопили більшість місць у парламенті й хочуть видавати закони, які тільки їм на руку, а на приісках командувати силою зброї!

Промова Уїльма Бертона свідчила про те, що становище дуже серйозне. Коли навіть цей лагідний, благочестивий дідусь заговорив такою мовою, то зовсім не дивно, що старателі ледве стримувались. А містер Бертон всього лише висловив те, що думав народ. Викликало подив, як це старателі не повстали досі, не вийшли з-під контролю Спілки. Очевидно, тільки безмежна віра в організацію та дисципліна, якої вимагало керівництво від кожного члена, — тільки це відвернуло сутичку з поліцією.

Тепер хоч би що трапилось — будь-яка сутичка аж до кровопролиття, — в очах громадської думки відповідальність за це лягла б на самовпевнений, тупий і продажний уряд Форреста. Старателі довго терпіли, показали небачений взірець самовладання. Адже їх були тисячі — тисячі дужих, мускулястих чоловіків, у яких кров бурхала в жилах і руки самі стискалися в кулаки.

Після нещодавніх арештів та відправки старателів без суду й слідства у Фрімантл — їх загнали, немов худобу, в товарні вагони і півтори доби проморили голодних без сну — ніхто не став би винуватити старателів, що вони чинять опір новим арештам і всіма силами захищають своїх товаришів. А після того як городяни на власній шкурі відчули, що таке озброєна поліція, після того як їх, немов скотину, гнали з вулиць, загрожуючи багнетами, вони зрозуміли, що така груба розправа може хоч у кого викликати шалену лють і штовхнути на відчайдушний опір.

Адже багнет у руках поліцейського означав: «Геть з дороги, а то вб’ю!»

Населення приїсків не могло пробачити цього урядові. Воно не могло забути того дня, коли кінна поліція з шаблями наголо напала на беззбройних людей — на старателів, які не вчинили ніякого злочину, на жінок і дітей, які були серед натовпу, безжалісно топтала права городян в їхньому рідному місті, в їхньому Калгурлі, який вони своїми руками збудували серед безводної пустелі, де стояла лише купка жалюгідних наметів, і яким вони по-хазяйськи пишались!

Це була наруга над елементарними демократичними правами народу. Більшість тих, хто раніше тільки співчував старателям, тепер приєдналися до їхньої боротьби, бо кожному стало ясно, що ця боротьба стосується всіх, що вона ведеться за кращі умови життя для всього населення приїсків. Хвиля обурення діями уряду та співчуття старателям досягла найвищого рівня і захлеснула весь багатотисячний натовп, який зібрався на мітинг у калгурлійському заміському парку.

Коли на трибуну вийшов Воспер, його зустріли дружним «ура», що лунко^: прокотилося на багато миль довкола. В цій високій на зріст, одягненій у все чорне людині, з довгим волоссям і тонкими, благородними рисами обличчя, народ вбачав свого захисника — поборника прав і свобод робітничого класу. Спокійним голосом він звернувся до розгніваного натовпу, намагаючись розумом та логікою вгамувати бурління безрозсудних пристрастей. Він закликав і далі боротися організовано й згуртовано проти утисків уряду, але не вдаватися до грубої сили.

— Ми маємо інший шлях, щоб домогтися справедливості для населення приїсків, — сказав він. — На боці старателів громадська думка всіх штатів Австралії; звідусіль надходять кошти у фонд допомоги, е надія відвоювати більше місць у законодавчих зборах. І хоч останнє рішення судді Хенсмана, ухвалене на підставі нового закону про добування золота, спрямоване проти старателів і на користь здольщиків та компаній, засоби легальної боротьби далеко ще не вичерпані.

Навіть самі судді визнають, що й зараз ще немає підстав категорично заперечувати юридичні та моральні права старателів на розсипне золото. Верховний суддя Онслоу зробив застереження, що в законі ніде не сказано, що це золото є власністю тих, за ким закріплено наділи. А суддя Стоун ще рішучіше висловився проти такого тлумачення закону. Тож хіба можна після всього цього звинувачувати старателів, коли вони відмовляються визнавати судові рішення й коритися урядовій постанові, яка зводить нанівець усе, за що вони боролись?