Олф ніби якось одразу схуд і змарнів за цей день. Він ішов на зібрання управляючих рудниками і був з такої причини в білому костюмі та солом’яному брилі. Лора щоразу на цьому наполягала. Вона сама прала та випрасовувала костюм, не шкодуючи ніякої праці, тільки б Олф не осоромився перед іншими управляючими та іноземними зальотними ділками. Фріско й приїжджі американці завжди хизувалися влітку в білих костюмах з індійського шовку або з чесучі, і Лора Дуже пишалася тим, що Олф був зодягнений так само чепурно, як і вони.

Звичайно Олф ходив у робочому костюмі, такому ж заношейому і просякнутому пилюкою, як і в кожного старателя на приїсках. Він погоджувався міняти цей костюм лише тоді, коли йшов звітувати в правління або коли його чекала зустріч з управляючими інших великих рудників, і гордість не дозволяла йому мати вигляд убогіший, ніж у них. Але від його самолюбства не лишилося й сліду в той день, коли Дінні порвав з ним. Він був нещасний і жалюгідний, мов зацькований пацюк, розповідав Морріс своїй дружині. Якщо два чоловіки протягом багатьох років були в такій дружбі, як Дінні з Олфом, розрив — нелегка річ. А надто коли один з них звинувачує другого у боягузтві та зрадництві.

Морріс знав, як Дінні любить Олфа і який дорогий для Олфа Дінні, — певне, найдорожча в світі людина після дружини та дочки. Якби не вони, Олф ніколи не пішов би проти Дінні та колишніх своїх товаришів-старателів.

— Я не засуджую Олфа, — сказав на закінчення Морріс. Я також зробив би те саме, коли б опинився в його становищі.

— Хвалити бога, що не опинився! — відрубала Саллі. — Для твого діла буде більше користі, якщо ти залишатимешся в дружніх стосунках з старателями. Що ж до мене, то я цілком підтримую Дінні; я не можу бути підсобницею несправедливості. І знай, Моррісе, що я допомагатиму старателям усім, чим тільки зможу.

Марно було сперечатися з Саллі, коли вона переходила на такий тон. Морріс і не пробував, але за Олфа він все-таки не міг не заступитися.

Не так уже й важко зрозуміти Олфа, казав Морріс. Після тифу він ще й досі он схожий на тінь, а відтоді минув майже рік. Мабуть, колишнє здоров’я вже не повернеться до нього. Хіба він зможе знову взяти в руки лопату та кайло? Погоня за щастям, пошуки золота тепер не для нього. Йому потрібне лише єдине — постійна робота і сталий заробіток.

Олф сам казав Моррісу, що йому остогидли приїски, що він мріє про той час, коли зможе виїхати на південь, купити там ферму або фруктовий сад і пожити спокійно. За всі роки, що він працював на приїсках, він ніколи не був упевнений в завтрашньому дні, за винятком отих перших кількох місяців після відкриття «Леді Лори». Тоді він жив, немов у райському сні, жодної миті не сумніваючись в тому, що кожен наступили рік приноситиме йому дедалі більше багатства та щастя.

Його оптимізм не раз зазнавав найтяжчих ударів. Коли «Леді Лору» довелося закрити, Олф опинився без роботи й без грошей і знову пішов на розвідку з Дінні. Здебільшого йому не таланило, і тоді Олф не гребував ніякою роботою на рудніках. Помалу-малу, працюючи спершу то на одному руднику, то другому, він вибився в управляючі і знову ввійшов у коло привілейованих. Однак рудники весь час переходили з рук у руки, і нові хазяї дедалі частіше міняли своїх управляючих. Олф відчував, що земля вислизає в нього з-під ніг: сьогодні вій не знав, кому служитиме завтра і чи не відмовляться взагалі від його послуг.

Граючи на біржі, він наживав і втрачав гроші, вперто силкуючись досягти такого рівня матеріальної забезпеченості, який дав би йому змогу розпрощатися з приїсками, обтрусити їхній порох із своїх ніг і доживати віку в достатках та супокої. Йому так і не пощастило обернути химерні бариші на цілком реальний капітал. Примара спокійного, забезпеченого життя маячила перед ним, то наближаючись, то відпливаючи кудись у незнану далечінь, мов ті міражі, що він їх безліч разів бачив у своїх старательських походах. Олф кляв зрадливість долі, примхи промисловості та ринку. Він завжди почував себе як на жаринах. Зрештою він кинув спекулювати на акціях; його останньою надією була робота в компанії Мідас. Вона давала йому твердий заробіток, з допомогою якого він все ще сподівався здійснити те, до чого прагнув усе життя. Старість і злидні лякали Олфа. Бачачи, як багато старожилів приїску блукають по місту, намагаючись виканючити собі хоч якусь роботу, або просівають породу на відвалах довкола рудників, він з жахом думав про те, що колись і сам може стати таким же бездомним бродягою.

А що буде з Лорою та Еме? Ця думка ніколи не давала йому спокою. Ради дружини й дочки Олф чіплявся за роботу на руднику, ради них він відмовлявся підтримати старателів у їхній справедливій боротьбі. Олф, певне, вирішив довести своїм хазяям, казав Морріс, якого надійного чоловіка, незамінного управляючого і відданого слугу мають вони в особі містера Брайрлі.

Все це ясно, погоджувалась Саллі. Але чому Олф вважає, що він з своєю дружиною та дочкою повинен жити краще, ніж усі інші старателі? І якщо заради цього він ладен розтоптати власне сумління й сам же це визнає, то хіба можна його вигороджувати? Адже він знає, що правда на боці старателів, і все-таки вирішив іти проти них, боячись втратити своє привілейоване становище і залишитись без комфорту. Та це ж ганьба!

Саллі ставилась до Олфа так само, як Дінні й інші старателі, хоча, здибавшися з ним випадково на вулиці, й видушувала з себе «доброго ранку» чи «доброго вечора». Лора провідувала її, як і раніше.

Лора повнішала і квітла, мовби нічого й не сталося. Їй страшенно подобалось бути дружиною управляючого, приятелювати з дружинами інших управляючих, зустрічатися із знатними іноземцями, обідати з ними та влаштовувати для них прийоми в себе. Місіс Олфред Брайрлі відвідувала всі бали, брала участь в усіх світських розвагах і скрізь мала успіх. Вона виступала на концертах — співала або акомпанувала іншим виконавцям.

Коли Олф був дуже зайнятий або роз’їжджав у справах Мідасівської компанії, що траплялося досить часто, Лору супроводжував містер де Морфе. Біля Лори взагалі крутилося немало залицяльників, і вона була цілком задоволена свої життям на приїсках. Часто буваючи в новому, вишуканому товаристві, яке так швидко утворилося в Калгурлі, вона не забарилась перейняти всі манери і звички людей цього кола.

Однак, приходячи до Саллі, Лора знову ставала сама собою. Хоч тепер це траплялося рідше. Але іноді вона все-таки забігала на годинку і приводила з собою Еме. Діти гралися на подвір’ї за будинком, де Саллі вперто намагалася вирощувати городину й насаджувала фруктові дерева.

З камінців та паличок Дік з Томом будували хитромудрі споруди, що зображали рудники та залізниці. Еме була втаємничена в усі їхні ігри. Але час від часу з пустотливою зловтіхою руйнувала наслідки їхньої праці, після чого одразу виникала бійка і всі троє ревли в один голос. В такі хвилини хлоп’ята ненавиділи цю малу принду в крислатому капелюшку й гарному платті, яка сама набивалася гратися з ними, а потім ламала їхні шахти і залізниці. Та згодом, коли Еме трохи підросла, вони почали прощати їй ці бешкети, бо вона вміла бігати так само швидко, як і вони, і піддавати ногою консервну бляшанку з не меншою спритністю. Вони навіть забували про те, що вона дівчисько, бо частенько її не можна було відрізнити від першого-ліпшого брудного й розхристаного шибеника.

Ларрі борсався собі у колисці, яку Саллі за звичкою присувала ближче до себе, поки вони з Лорою сиділи за шитвом та ділилися новинами. Лора була привітна і добра, як завжди, хоч подеколи й не зовсім тактовна і часом уміла допекти людині. Вона з дивовижною легкістю засвоювала всі нахили і звички людей, з якими спілкувалась, — немов мінгарі, що міняє свій колір’залежно від обставин.

Її дещо зверхній і покровительський тон дратував Саллі — Лора любила настовбурчити пір’ячко й повеличатися, похвалитися своїми успіхами у світському товаристві. Мовляв, ах, який комплімент зробив їй містер Зебіна Лейн, або містер Модест Маріанський, чи той же містер де Морфе. Або як один американець, управляючий рудником, а саме містер Герберт Гувер, прийшовши до неї на обід, захоплено вигукнув: «Ого-го, місіс Брайрлі, ніколи б не подумав, що тут, на приїсках, можна знайти такий чудовий, комфортабельний маленький будиночок!» А інженер-француз, що прийшов разом з ним, додав: «І таку чарівну господиню!»