— Оце вже й не знаю, що вам відповісти. Я плачу нечасто. — Гессі стенула плечима. — Піду навідаю Генріку, бо щось вона надто швидко нас покинула, — додала дівчина й підвелася з крісла, щоб піднятися нагору, до сестри.

— Перепрошую, — швидко додав Фрадер. — Перепрошую, я не мав на меті ображати вас. Просто зауважив, що панна Генріка… не в гуморі.

— Не хвилюйтесь, вона просто любить привертати увагу. — Гессі зиркнула на Фрадера через плече. — Але я вас заклинаю, якщо ви хочете поспілкуватися ближче з моєю сестрою, не кажіть, що вона агресор.

— Не буду, — погодився Тавіш, і губи його сіпнулися, стримуючи усмішку.

— Що це ти надумала? — напосіла Генріка, котра сиділа біля дзеркала й чесала коси.

— Анічогісінько. — Гессі опустилась на диванчик навпроти сестри, очікуючи на те, що вона викладе їй причину свого роздратування й раптової втечі.

Сестра кинула на неї погляд, сповнений щирого нерозуміння та обурення, і випалила так, мовби її слова припікали зсередини:

— Тоді чого ти так мило розмовляла з тим Тавішем? Де захід сонця, куди піти і все таке!

— Просто розпитувала, що тут і як. Ти могла говорити теж, хіба ні?

— Але ж він мій! — заявила Генріка голосно і тут же затулила собі рота руками, ніби боялася, що її почує хтось. На щастя, стіни в домі були товсті, а шум у їдальні вже точно став би на заваді тому, щоб її слова долинули до чиїхось іще вух.

— Це як? — Гессі знічев’я взяла зі столика мереживну серветку і заходилася складати з неї троянду, як її вчив у дитинстві Аїден.

— А так. — Сестра зашарілася. Говорила вона швидко й здушеним тоном, ніби переживала страшну образу: — Це я йому сподобалась. І мене він покликав на бал. І як же, скажи мені, я маю з ним гуляти тут, коли ти щоразу вставляєш своє слово?

— Але ж ти не хотіла гуляти з ним, — заперечила Гессі тихо, проте твердо. — Ти сама це казала. Їй-богу, Генрі, що на тебе найшло?

— А то! Ти повинна бути Гестією Амалією! Ти — моя сестра! Тиха, мила сестра, котра не спілкується з незнайомцями, іноді каже щось дивне і не привертає увагу моїх кавалерів! — Очі Генріки засвітились, мовби жарини у вогнищі.

Гессі аж дух забило від такого нахабства.

— Он як… он як… — Вона хотіла випалити все одним духом: і про те, що Морґін Олліш не заслуговує на таке ставлення, і про Вілена Дей Маара та той балкон, і про те, що Генріка надто вже зациклилась на власній персоні. І насамперед про те, що треба визначитись, а не вимагати собі все й одразу… Але тут Гессі зрозуміла, що її злість випаровується. Сестра не бачить петлі, котру сама й затягує. Сестра не хоче бачити. А петля не може зникнути сама.

— Генрі. — Вона відклала серветку вбік. — Віриш ти мені чи ні, та можеш бути певна, що мене не цікавить жоден із твоїх кавалерів. Але не верзи дурного, що я говорю з кимось не так, як ти хочеш. Просто — не верзи.

Дівчина уявила блакитноокого. Його силует, легке волосся, пронизливі очі, котрі завжди сміються. Якби Генріка могла зрозуміти… Проте вона ж і сама не розуміла нічого, геть нічого.

Наступного ранку приїхала Олейн Тавіш, і на перше місце вийшли інші проблеми.

— О, яка гарна у вас сукенка! Це не з позаторішнього каталогу? — спитала Генріка за сніданком, коли Олейн спустилась до їдальні легкими кроками.

— Генріко Агустаніє, ти зараз вийдеш із-за столу, — шепнула матінка так виразно, що Гессі була певна — почули її всі.

— Пані Дорі, що ви! — Олейн тепло всміхнулась. — Я думаю, що юні дівчатка ще не пильнують за каталогами й модними фасонами так, як ми з вами, тож панна Генрі не може знати, що ця сукня пошита в Астірі за найновішими тенденціями. Астірійські кравці завжди найшвидше переймають ідеї з Фіренсу, тому не дивно, що до наших провінційних країв вони приходять трохи згодом.

Гессі подумала, що з такою сестрою не дивно, що Фрадер вважає всіх жінок агресорами, але промовчала. А от Генріка — ні. Вона поправила кучері, котрі весь ранок завивала служниця, і недбало відповіла:

— А ми були думали, що ви туди поїхали на навчання, а вочевидь, воно все зводиться до вивчення красивих суконь.

— Саме так. — Олейн нахилила голову. Шкіра її світилась, мов перлова. — Якщо коректно розподіляти час, тоді його стане і на навчання, і на розваги.

— Ленні, розкажи, будь ласка, куди твої одногрупники вирушили на літо. — Пані Тавіш різко припинила суперечку і так виразно подивилася на Олейн, що Гессі й сама поривалась потупити голову мало не в тарілку. Пані Тавіш, висока й сухорлява, справляла грізне враження, а її темні очі, котрі, без сумніву, успадкував Фрадер, дивилися дуже гостро.

— О, матусю, залюбки! — Олейн плеснула в долоні й пурхнула до свого крісла.

— …Гестіє Амаліє, а чому у твоєї сестри вранці був такий поганий настрій? — спитала новоприбула гостя, коли після сніданку вони подалися всі разом гуляти до моря.

Блакитна смужка води іскрилась на обрії, а мощена плитами дорога вела вниз. Генріка і Фрадер відійшли трохи вперед, а Берден відстав, бо на ходу зосереджено гортав книжку і кілька разів мало не врізався головою в ліхтарний стовп. Гессі подумала, що треба буде поцікавитись у Дарріна, чи він отак само не врізається в стовпи, якщо в нього перед очима особливо захопливе чтиво. Утім, молодший Олліш видавався їй трохи зграбнішим за Бердена, котрий, на відміну од Фрадера, не вирізнявся ні худорлявістю, ні гордою поставою.

— Я нічого не знаю, — відповіла Гессі, не маючи ні найменшого наміру розповідати Олейн що-небудь про Морґіна Олліша та підозри Генріки.

Панна Тавіш подивилася на Гессі зверху вниз і покрутила в руках мереживну парасольку.

— Що ж, гаразд. А ти підросла, Гесті. І погарнішала.

— Дякую. — Дівчина мимоволі розправила плечі.

— Ох, як я за цим скучила! — Донька Тавішів приклала долоню до очей і подивилась у бік моря. — Хоч що кажіть, в Астірі добре, та тільки на відпочинку ліпше. Тобі тут подобається?

Гессі кивнула.

— І мені подобається. І я собі думаю, що ми проведемо час пречудово. Я завжди хотіла мати молодшу сестричку, а тепер їх наче аж дві! Щоправда, одна трохи неґречна, але ж молодші сестри — вони завжди такі, правда, Гесті?..

Пляж в Алутані виявився вузькою смужкою гальки біля самої води. Хвилі одна за одною накочувались на берег і заливали його повністю, розсипаючи солону свіжість і ще ціле суцвіття ароматів. Над берегом росли кущі, усі вкриті китицями білих квітів.

— Я піду до води, — сказала Гессі.

Вона дуже хотіла хоч трішки прогулятись наодинці. Коли мало людей і багато моря — що буває ліпше?..

— Тільки не намокни занадто. Якщо сонце зайде за хмари, можеш застудитися. — Олейн подивилась на неї з глибокою ніжністю. — Я дуже хвилюватимусь, якщо ти, гостюючи в нас, почуватимешся недобре.

— Так, гості — це важливо, Фрад мені казав. Він дуже уважний.

Дівчина зняла туфлі, і камені, нагріті сонцем, обпекли їй стопи. Проте вона швидко пішла до води, котра сьогодні була вкрита хвилями, тому здавалася більше сірою, ніж блакитною.

— Гей, блакитноокий… — шепнула Гессі, стоячи по коліна у хвилях. — Полі, — повторила вона, облизуючи губи, солоні від води й пошерхлі од вітру, — чи ти чуєш мене?..

Море мовчало.

Гессі розуміла, що погано спочатку проганяти когось, а потім питати, чи він її чує. Проте коли ти просто маленька дівчинка, котра стоїть сама-самісінька посеред води, і води тієї так багато, що вона промиває думки, колише їх, засипає сіллю всі рани, але цим не роздражнює їх, а, навпаки, заспокоює… Вода каже, що нема нічого поганого в тому, щоб запитати щось. Нема нічого поганого в тому, що ти сумуєш за далеким і недосяжним. Узагалі, нема нічого поганого в тому, щоб відчувати щось глибинне, аж доки це відчуття тебе чи інших не руйнує. А навіть коли руйнує, то чи ж не означає це, що потім воно допоможе оголити всі нерви, скинути шкіру й вибудувати вже нове, зовсім нове?