Раптом на душі стало тоскно, і сумно, і сіро, і навіть лавандово-рожевий вечір перестав рятувати.

Згадалась Доанна та її слова. Треба іноді примушувати себе. Примушувати себе дивитись на цей світ.

Згадувати, що він прекрасний.

— Сама ж сказала йому… — повторила Гессі, викликаючи мелодію несміливими дотиками до клавіш, — сказала: якщо вважаєш щось хорошим, воно таким і стане. Саме таким.

Напередодні вихідних батечко був у пречудовому настрої — напевне, переговори з інвесторами з Фіренсу вдалися на славу. І тому він зненацька запропонував поїхати в гори на кілька днів. Усією сім’єю — і нікого більше!

Гессі не вірила своєму щастю. Несвідома напруга, котра сковувала її від дня зустрічі з мадаме Малейн, розтанула, як туман пополудні. Адже ж вони поїдуть усі разом! Адже ж вони так давно нікуди не їздили!

Генріка, звичайно, переймалась, що не побачить Морґіна, але батькам про це не казала. Та й сама врешті заспокоїлась, коли за вікном потяга замаячили високі, мовби казкові вершини, укриті снігом, і зелені, аж сяйливі луки, вимережані квітками. То була найліпша пора для гір — уже не надто холодна, але ще далека від літньої спеки. З довгими свіжими вечорами, прозорими ранками і зоряним небом, котре в місті завжди видається не таким яскравим, бо його приглушує сяйво ліхтарів.

Місце для мандрівки визначили одразу ж. У них був невеликий будиночок у передмісті гірського курорту Ольког, де постійно жила й порядкувала батькова незаміжня сестра Енері. Там Гессі забула про своє сум’яття цілком і повністю, гуляючи доріжками, котрі то вели різко вгору, то, навпаки, губились у долинах і ущелинах.

Генріка сиділа на веранді і, закусивши пасмо волосся, виписувала щось потаємне у своєму блокнотику. Гессі була певна, що то листи до Морґіна. Сестра надто переймалась, що за кілька днів він про неї забуде чи випадково зустріне панянку Олейн.

Навіть матінка ні краплі не нарікала, що покинула цукерню на догляд пані Моррінди, як робила це зазвичай. Щоранку вона прогулювалася між домом і альтанкою, бо йти далеко в гори їй не хотілось. А по обіді вони з батьком їздили до Олькога. Гессі була певна, що матінка повагом обходить центральний майдан і уважно придивляється, чи нема там цікавих цукерень.

І всі були вдоволені. Принаймні ті кілька днів, коли вони жили в горах, далеко від повсякдення.

Гессі чула фразу про те, що від себе не втекти. Якщо проблема криється всередині, то, хай як тікай, вона наздожене. Проте дівчина була не зовсім згодна з цим. Усе кращало, щойно ти переводив погляд, наприклад, на квітучі луки, чи джерела, котрі б’ють з-під землі такою крижаною водою, що пальці зводить від одного доторку, чи на високе-високе і блакитне-блакитне небо. І коли перестати мучити себе, а натомість просто вдихнути свіжого повітря, то все стане краще. Неодмінно краще. Навіть без чарівної камери.

Чи то сон, чи то спогад ожили в її думках наприкінці мандрівки. Той день повернувся в усіх барвах. День, коли магія розпочалась…

Гессі вперше побачила камеру, коли її тримав у руках незнайомець. Дівчина не знала, як це пояснити, але була певна, що око, котре гляділо крізь видошукач, спостерігало саме за нею і тільки за нею. Вона тоді не любила спілкуватися з незнайомцями ще більше, ніж зараз, але зупинилась мов укопана.

— Ви річку знімаєте? — спитала в старшого пана з камерою.

Адже все відбувалося на мосту й у вельми сприятливу для фото погоду — не похмуру, але й не надто сонячну. Здавалося, що хмари оторочені золотом, і це було дуже-дуже гарно.

— Ні, вас, юна панно, — відповів чоловік і відірвався від камери. — Якщо дозволите, звичайно.

Його лице виявилось трішки дивним: Гессі могла впевнено сказати, що панові років не менше, ніж батечкові. Але його постава, усмішка й зацікавленість в очах більше личили б молодому студентові чи науковцю, який тільки-но відкрив щось надзвичайне і якого переповнює радість. Чоловік їй сподобався. У нього на шиї майоріла картата червоно-зелена хустинка, котра хльоскала по обличчю, коли здіймався сильний вітер.

— А чому мене? — спитала Гессі.

— Влучне запитання! — чоловік клацнув пальцями і провів рукою по відполірованій дерев’яній панелі спереду камери. — Як вам такий варіант: я хочу, щоб ви були щасливою.

— Від фото? — Гессі любила фотографуватись, але досі не знала, як це пов’язане з відчуттям щастя.

— Саме так! — Чоловік, здавалось, був чимось дуже втішений. — Ця камера — незвичайна. — Очі його розгорялися, як вуглинки в каміні надвечір. — Вона здатна робити людей щасливими. Якщо сфотографувати нею когось, та людина неодмінно знайде своє щастя і все в її житті стане ліпшим. Якщо вона, звичайно, захоче. Адже для тих, хто не прагне цього щиро, іде супроти щастя і всіляко йому опирається, камера не запрацює.

— О, — відповіла Гессі, розглядаючи дивний пристрій. — Тоді це чудова річ. Але я відмовлюся від фото.

— Чому? — чоловік усміхався, але здавався ще більш зацікавленим у її словах.

Дівчина відчула, що червоніє, і зовсім знітилася, адже дорослі чоловіки рідко заговорювали з нею, якщо це, звичайно, були не гості в них удома. Та тільки гості батька й матінки не балакали з нею про щастя.

Вона вдихнула глибше й відповіла:

— Бо я щаслива. Тому нехай більше магії залишиться для інших. Адже магія скінченна, так?

— Так. Магія дорогого коштує. Але ж вона того варта?

— Варта.

Кілька секунд вони мовчали, ніби через повагу до невідомих сил.

— Ще тут така справа… Я маю поїхати звідси дуже далеко. А цю камеру не можу взяти з собою, — додав чоловік із помітним смутком. — Оце вийшов на міст і хотів зробити останній кадр перед від’їздом. Але пощастило зустріти вас. Чи не міг би я залишити її вам, Гестіє?

— Могли б, — погодилась вона неочікувано сама для себе і додала: — А в мене вийде фотографувати? Робити інших щасливими?

Ця ідея видалась їй такою чудовою, що вона мало не простягла руки — по велику і, мабуть, важку чарівну річ.

— Так, вийде, — кивнув чоловік. Гессі подобалось, що він говорить із нею серйозно, мовби з дорослою. — Тільки вам треба завчити кілька правил. Передусім фотографувати можна лише людей. Хай би як ви прагнули ощасливити креденс чи набір порцелянових чашок, ліпше до цього не вдаватися. По-друге, якщо хто перечитиме, то не змушуйте. Не спрацює. І третє, дуже важливе: кожне фото забиратиме сили у вас, тому не зловживайте. Але й не забувайте про камеру, бо вона може вам вельми-вельми допомогти.

— Мені? У чому ж?

— Скажімо, бити менше чашок. — Чоловік сяйнув усмішкою. — І ще: неодмінно будьте щасливою. Це направду головне.

Гессі кивала й уважно слухала, а камера дивилась на неї одним оком, наче вивчала перед ближчим знайомством.

— …А коли я повернуся, ви розкажете мені захопливу історію про те, що вам удалося зробити за цей час! — По цих словах чоловік допасував висоту шкіряного ременя, котрий підтримував жорстку сумку камери, і повісив її через плече Гессі.

Вона відчула, як нова вага тягне до землі, тому схопила раптовий подарунок обома руками. Не варто розповідати незнайомцеві, що вона часто ламає речі. Бо ж він може ще передумати. Про чашки ж, мабуть, він просто так сказав.

— А як вас звуть? — спитала Гессі. — Як я вас потім знайду?

— Я сам вас знайду, панянко. — Незнайомець підморгнув їй. — Але щоб ви не хвилювались, то знайте, що я історик, а не якийсь пройдисвіт.

— Я й не думала так.

Вітер шарпнув хустинку на шиї нового знайомого, і той розсміявся надто радісно, а тоді помахав Гессі рукою й поспішив через міст.

Дівчина кілька днів ховала камеру в саду, в альтанці, — вона не знала, як пояснити її появу батькам. Адже в неї не було грошей на купівлю такої речі, а сказати, що то подарунок незнайомця, було б дуже погано. Врешті вона пішла на вихідні навідати тітку Фресію й потім сказала батькам, наче в тої гостював її давній знайомий-фотограф з Астірі й він подарував їй камеру до іменин, котрі вже скоро. Гессі було дуже соромно брехати батькам, проте вона вирішила використати цю історію, адже тітку Фресію всі вважали трішки дивною, і навіть якби вона заперечила, що приймала якогось гостя-фотографа, можна було сказати, що тітка просто плутає.