Доанна слабко всміхнулась і додала зовсім швиденько:

— Звичайно, якби ж тут був Аїден, усе стало б стократ ліпше. Але його тут немає. Тож чи був би він радий, якби я тільки сумувала? Ні.

АЇДен ~ Академія

Якби тут була Доанна, усе стало б стократ ліпше. Але її тут немає. Та хіба вона була б рада, якби я тільки нарікав на все? Ні. Тож як є, так є.

— Розкажи мені про Слова, — попрохав я Полі під час однієї зустрічі. Ми з ним іноді збиралися після занять посидіти десь і побалакати. Я розповідав про своє життя, він — про своє. Життя, котре було до того, як ми опинились тут. Він нарікав, що пам’ятає дуже мало і все мовби в тумані.

— Слова? — Полі спочатку здивувався, а тоді кахикнув. Він завжди чинив так, коли трохи нервував. Або кахикав, або тер вилиці. — Де ти про них почув?

— Розе розповіла, — коротко повідомив я, знаючи, що ліпше цього не приховувати. Адже в одному човні пливемо.

— Я ж казав тобі з нею не зв’язуватись. — Тепер у голосі нового знайомця вчувався докір, а може, навіть щира образа через те, що такий поганий я не сприймаю на віру всі попередження такого хорошого його.

— Ти не маєш права мені забороняти чи дозволяти будь-що, — нагадав я у відповідь.

Це була щира правда. Я вельми вільно сприймав свої соціальні зв’язки в цьому місці. Так, ніби вони можуть завтра розтанути, здиміти без сліду.

Полі помовчав кілька секунд, наче боровся з сумнівами, а тоді розслаблено всміхнувся.

— Ну так. Куди ж мені вказувати Аїдові, котрий пропускає всі заняття в найсуворіших професорів.

— Отож-бо. То Слова — це?..

— Це історія про те, що було спочатку. Про давніх героїв, богів, демонів тощо.

— Казочки такі? — здивувався я.

— Історії, — виправив він. — Вони колись були правдою.

— Усі історії колись були правдою, — так любив казати мій викладач літератури.

— Ну от. Якщо вірити цим історіям, то всі ми вже колись жили, тільки в інших… м-м… утіленнях. І от ті Слова — це історії про те, як воно було давно. Ким був я, ти, Розе та всі інші.

Мій подив зростав, хоча я зберігав, як мені здавалося, нейтральний вираз обличчя.

— Звучить, як вельми хороша вигадка.

Полі хмикнув знову. Тепер скидалося на те, що він потішається:

— Не більша вигадка, ніж бачити духів померлих чи викликати гірське джерело в коридорі на третьому поверсі, як сьогодні вчинила Ганг.

Я згадав студентку з темними косами до п’ят, яка сьогодні затопила третій поверх, і ледь стримав посмішку, а тоді додав:

— Ти знав, що Розе має цілий клуб людей, котрі в це все вірять і хочуть діяти так, як у тих Словах?

— Аякже, знав. Я ж недарма тебе попередив про неї. — Полі напружився від згадки про Розе, наче вона була його найгіршим ворогом.

Я вирішив, якщо вже в нас такий вечір відвертостей, то скажу все направду:

— А вона попереджала мене щодо тебе. Не скажеш чому?

Полі не вагався довго, за що я був вдячний. Люди, котрі довго вагаються, перш ніж відповісти на просте запитання, майже завжди стараються викривити правду.

— Скажу, — кивнув він рішуче. — Бо ти їй потрібен. Ти — Аїд, а вона — Прозерпіна.

— Аїден, — машинально виправив я. — Але так, мене часто кличуть Аїдом. І, вважаю, нема особливого сенсу це щоразу виправляти, бо й так ніхто не запам’ятовує.

— Отож. А у Словах же Аїд — чоловік Прозерпіни. Точніше, Плутон, котрий теж Аїд, просто трохи інакший. Але це вже формальності.

— У мене є наречена, — відповів я, проте і сам розумів, наскільки зараз це звучить недоречно. Я ж не можу потрапити назад. Не можу повернутися до Доанни. То й не маю права називати її своєю нареченою. — А ти? У що ж тоді віриш ти, що Розе вважає тебе таким небезпечним? — поцікавився я, знову пригадуючи про зникнення Арторі.

— Я не вірю в Слова, — відповів Полі повільно, зважуючи. — Я вірю, що кожен відповідає за те, що робить, і має право йти своїм шляхом. А не шукати виправдання в давно минулих часах чи історіях, у котрі тут вірять, як в істину.

— Тому Розе вважає, що ти несеш небезпеку? — не вірилось мені.

Тут для повноти картини бракувало чогось направду небезпечного.

— Ти не повіриш, як багато студентів хочуть, щоб усе було просто. — Полі покрутив у руках олівець. — Слова — це просто. Усе вже записано, усе вже сказано. Я ж порушую їхній спокій. Я відмовився від своїх Слів, тож в очах багатьох друзів Прозерпіни опустився на рівень страшного відступника. Хоча насправді офіційно ніхто не примушує нас дотримуватись того, що записане… А що тобі подобається більше?

— Певен, що дуже зручно, коли в тебе є гідний план на життя і якісь гарантії щодо нього. Власне, у мене він раніше був. Сім’я, наречена, великий бізнес, котрий я мав успадкувати, і ніяких зайвих турбот. Але якщо вже мене позбавили всього цього, то до біса. Я не хочу грати за чужими правилами.

Мені здається, Полі сподобалась моя відповідь.

Гессі відклала книгу й замислилась про Слова. Історії, котрі розповідають, як було раніше, і диктують правила життя надалі. Гессі здавалося, що насправді такі «слова» є і в її житті, просто не записані. А однак про них усі говорять. Про те, як їй слід жити. Куди йти, що вдягати, що говорити й про що мовчати…

Її життя, попри видимість свободи, розплановане й стиснуте в мереживні рамки. Хай і вишукано мереживні, та сковують усе одно. Раніше вона нечасто замислювалась над цим, проте останнім часом відчувала більше розгубленості. І найсумніше те, що почувалася геть безсилою, щоб вирватись. Проте тоді дівчина твердо намагалась думати про радісні моменти свого життя і про все те, що вона ще хоче зробити. Це поліпшувало настрій. А ще їй здавалось, що, поки довкола є люди, котрі оминають ці рамки, усе ще не так погано. А вони, ці люди, були: Доанна, Аїден, хоч і такий далекий тепер. І блакитноокий. Без сумніву, блакитноокий.

Гессі сіла до рояля надвечір, коли у великій залі нікого не було. Рожеве світло сутінків заливало все, і тіні ставали довгимидовгими, ніби їх прокреслював по паркету якийсь художникневидимка.

Дівчина знала, як грати на роялі, видобуваючи з-під його клавіш складні й прості, дзвінкі й мерехтливі мелодії. Проте сьогодні вона просто поклала пальці на прохолодну кришку, не наважуючись її підняти. І вслухалась у вечірню тишу, начебто чула в ній манливу мелодію.

Перед очима знову постала усмішка мадаме Малейн, котра в думках чомусь накладалась на усмішку Олейн Тавіш. У них навіть імена були схожі.

— Добре, що ти практикуєшся, — кивнула матінка, яка зазирнула до зали. — Тільки ж не спізнися до вечері. Щось батько сьогодні затримується, але очікуємо його з хвилини на хвилину.

Гессі низько-низько нахилилась над кришкою рояля.

У голові видзвонювали слова про те, що батько затримується. Знову затримується. І важкий материн погляд. Чи завжди він був таким? Чи завжди здавалося, що з неї випито всі сили і вона не цікавиться геть нічим, крім цукерні? Відколи це почалось? Відтоді, як пішов Аїден, чи ще раніше?.. Гессі не могла згадати.

Вона не піддалася хвилі сорому, котрий клекотів усередині, але думка шпигала її тепер, мов відкрита дряпка на вказівному пальці: видивлятися чуже горе — оце їй гарно виходить, а підмітити, як справи в рідної матері — куди складніше! Правда, мабуть, тут річ була не в небажанні Гессі — так вона собі подумала, — а й у характері матінки. Адже часто близькі люди закриваються так, ніби ніякої допомоги не потребують, а випадкові знайомці можуть, навпаки, відкритись.

Гессі постановила собі бути уважнішою вдома, проте, щойно матінка вийшла з зали, вона видихнула з полегшенням і підняла кришку рояля. Клавіші блиснули, такі красиві, відполіровані й гладенькі. Хотілось пробігтися пальцями по цих клавішах, почути їхній тонкий відзвук. Згадати блакитноокого і дзвін у повітрі. Е ні, Гестіє Амаліє. Нема жодного блакитноокого. Нема його тут. Нема…