Возвисившись у той шар атмосфери, куди вкрай рідко підносилися феї на своїх допотопних мітлах і коцюбах, літак не дуже тривалий час линув паралельно земній тверді, а потім пішов на зниження. Бо та відстань від столиці до Жабенятинська, котру дуже неквапливий монастирський автобус спроквола проїхав за п'ятнадцять годин, швидкокрила військова техніка покрила за десятки хвилин.

Зробивши коло над Жабенятинськом із гарним Гриньмасяльським замком, і вибравши рівну площадку для посадки, Акмус опустив машину з білизняною зграєю на «рідну землю».

– Ось чим хороша військова машина, – говорив маг ковалю, бібліотекарю й святому отцю, – так це тим, що їй не потрібні розкішні аеропорти, підійде будь-яка більш-менш рівна площина: пустир, степ, поле, луг, чи велика галявина. У Харкові подібні літаки колись приземлялися навіть посеред міста на майдані Свободи, котрий тоді називався майданом Дзержинського, і, відповідно, звідти злітали. Це, зрозуміло, було в ті часи, коли в західній частині того майдану ще не було скверу з деревами, клумбами і пам'ятником Леніну.

– Як по мені, – зауважив Бізончик Солом'яний, – то там треба було поставити пам'ятник не Володимиру Леніну, або, як його зазвичай там називали, Іллічу, а мамонтові, бо, як я читав, мамонта в тій частині Харкова викопали з ґрунту, а Ілліча не викопали. Тобто, не живого мамонта, звичайно, а скелет. А ленінських мощів там не було.

Всі співрозмовники Акмуса бували неодноразово в Харкові, в тому числі і на зазначеному місці, тому не засумнівалися, що цей чималенький міський майдан виконував роль аеродрому для літаків не дуже великих. (А це, безцінний читачу, чиста правда, підтверджує Автор).

У цьому випадку «рідна земля» виявилася полем, на якому нещодавно колосилися злаки, судячи із щетини стерні.

Слідчий видерся з підвісного бомбоподібного «саркофагу» й розім'яв затерплі кінцівки, після чого попрямував у населений пункт шукати ченців.

Акмусу довелося залишитися при літакові, тому що з Жабенятинська відразу набігла юрба допитливих громадян, адже він тут приземлився вперше, отже літак був для них новинкою, і чарівник доглядав, щоб «провінціали» із цікавості чого-небудь у машині не відгвинтили на пам'ять.

Тобто провінціалами жабенятинці були з точки зору жорикбуржця. Самі себе вони провінціалами не вважали, адже Жабенятинськ – це столиця (!) Гриньмасяльського герцогства, а не абищо. Але мешканці столиці Терентопського королівства визнавали провінціалами навіть жителів столиць герцогств, котрі входили до складу королівства в якості автономій. Властиво, на жаль, деяким мешканцям столиць зверхньо дивитися на населення решти держави.

Побачивши сусідську білизну, яка вв'язалася за літаком, протяглася при посадці полем, і від цього, звичайно ж, забруднилася, маг засмутився, що так нашкодив сусідам. Прищіпки, котрі зафіксували кальсони, бюстгальтери та інше на білизняній мотузці, були настільки чіпкими завдяки потужним сталевим пружинкам, що зустрічне повітря хоч тріпало, та не зірвало білизну. Популярно пояснюючи жабенятинцям устрій літального об'єкта, що був для них раніше непізнаним, авіатор зібрав брудне ганчір'я, і запхав його у кабіну, щоб після повернення перепрати й повернути.

За пару годин із Жабенятинська до літака повернувся Папірусюк, і лаконічно повідомив, що ченців із монастиря святого мученика Святозавра, котрі перебувають у туристичній поїздці країною, він знайшов поруч із Гриньмасяльським замком, допитав, і довідався що хотів. Потім худий слідчий знову впакувався в багажну порожнину, тобто в псевдобомбу, а чарівник, відігнавши від апарата «провінціалів», зайняв кабіну, прошептав заклинання, і підняв літак у зворотний переліт...

– А яке відношення ті ченці мають до крадіжки? – спитав Вакула Охрімович.

– Слідчий цього не сказав, а я не став випитувати, пам'ятаючи про таке поняття, як таємниця слідства, – відповів авіатор.

– Хто б міг бути цей викрадач яйця – ось у чому питання, – вимовив майже по-гамлетівськи так званий індіанець-майонез Бізончик Солом'яний зі схрещеними на грудях руками.

– Папірусюк ніяких версій не висловлював, лапочко моя? – запитав у мага патріарх Іполит Четвертий.

– Ні. Сказав тільки, що треба зробити дактилоскопічну експертизу – вивчити відбитки пальців на муляжі, викраденому із краєзнавчого музею й знайденому в драконячому гнізді, – відповів Акмус.

– Я чув, що у Великому Світі таку експертизу вже роблять комп'ютери, – зауважив Вакула Охрімович, пригладжуючи сиві вуса мозолистими перстами. – Покажуть комп'ютеру відбиток пальця, і він за секунди порівняє з тисячами зразків, закладених у його пам'ять, і – гоп! – готово: цей відбиток залишив громадянин отакий-то. А в нас криміналісти як у давнину мусять розглядати відбиток і зразки в картотеці за допомогою звичайної лінзи.

– А якщо врахувати, що на музейному муляжі крім пальчиків злодія напевно відтиснулися й персти працівників музею, а також недисциплінованих відвідувачів, що ігнорували напис «Руками не чіпати», і кожний із цих численних відбитків треба ретельно порівняти з кожним відбитком у картотеці, то виходить довга музика, не будь я Джон Сілвер, хай йому чорт! – видав начитаний Бізончик.

– У мене, сонечки мої, є деякі підозри, але нема доказів, тому я промовчу, – не промовчав патріарх.

– Підозри й у мене є, тільки що в них користі без доказів. Одна інтуїція, – знизав плечима коваль Вакула Нетребенько.

– І в мене теж є підозри, як сказав Заратустра, – підтакнув і бібліотекар...

☼ ☼ ☼

Коротше кажучи, от ці люди того вечора проводили час у корчмі «Під Рятівною Мухою» за розмовами й уживанням пива чи вина із закусками.

Незадовго до цього в даному будинку гостювала ще одна людина, але пішла звідси десь годину зі чвертю тому (Автор радить читачеві запам'ятати цю обставину). Ця людина була принцесою, молодшою дочкою короля Жорика Дев'ятого й королеви Зіньки Одинадцятої. Вона приходила в цей дім до подружки Естер Гільденштерн, доньки корчмаря. У шкільні роки вони були однокласницями, і з тих пір дружили. Втім, шкільні роки закінчилися для них усього місяця три тому, і вже більш двох тижнів, як почалися роки студентські. Обидві вступили до Жорикбурзького університету, тобто знову гризли метафоричний мінерал в одному закладі. Але на різних відділеннях: Естер Гільденштерн навчалася на юриста, а Зіночка Мирополкович, то пак молодша принцеса, – на фольклориста.

Актори з Театру імені зжертої ковбаси були збуджені більше своєю прем'єрою, ніж інформацією про викрадення драконячого яйця, а можливо, загрузнувши в мистецтві, вони про цю крадіжку навіть і не чули. Схилені вином до музичної лірики, обійнявшись, вони починали співати хором «Самозахист без цьомкання», під акомпанемент старенького піаніно, котре примостилося в корчмі на випадок, якщо клієнтам заманеться музики; що з того інструмента виверження акомпанементу коїлося на ґрунті топтання по клавішах пальців режисера Наума Інгредієнтського. Хоч ця пісня була не такою вже древньою – усього років шістдесят як складена якимсь бардом – вона стала в королівстві воістину народною.

Але не встигли вони проревіти перший куплет, а саме –

як, роззявивши двері, до корчми ввірвався ще один меломан і завсідник цього закладу – розбурханий низькорослий касир із туристичного агентства «Рятівна Бджола», Джульєт Дездемонович Грошенятко.

Він горів (у переносному значенні): був скуйовджений, тремтів від збудження, очі його блищали... Схоже було, що він наповнений якоюсь жахливою сенсацією, і вона рветься з нього назовні.