От на цю вулицю, до будинку напроти цього потішного пам'ятника притупали делегати від Стайні Опери та Балету.

У стіні, з якої випинаються мінеральні кати, Іполит Четвертий відкрив двері, настільки великі, що навіть дракон міг увійти не пригинаючись і не стискаючись, і вштовхнув усередину так званого віртуоза Траляляліні. За ним туди ж впровадилися сам брутальний патріарх, дракон Інокентій Карлович (із Гавриїлом Святославовичем у кишені), касир Джульєт Грошенятко, маг Акмус, механік Вакула Нетребенько, пенсіонер Ілля Шнапс, бібліотекар Бізончик Солом'яний і лицар Річард Левове Копито...

21 вересня 1995 року.

Після розмови біля моргу Варлаама Оникійовича Папірусюка із чарівником-ясновидцем Глібом Любомировичем Цвяхом та від'їзду чарівника в Королівський замок, слідчий вирішив податися до Великих Дрібок. До цього його спонукали приблизно такі міркування:

Певно, викрадення драконячого яйця, виконане покійним Бандюгою, було задумано якимось таємничим прибульцем із Великого Світу: малоймовірно, щоб ця штука знадобилася комусь із терентопців, для яких драконяче майно – табу. А якщо яйце потрапило до рук хапуги з Великого Світу, то він напевно спробував якомога швидше повернутися із цим скарбом у Великий Світ. Для цього йому треба потрапити з Жорикбурга до Державних Дверей, що біля Великих Дрібок. Потрапити з нинішньої столиці в колишню можна або на таксі, або на попутці, або на потязі вузькоколійки. На таксі долати таку дистанцію дуже дорого, автомобілів у королівстві відносно небагато й попутний можна прождати кілька годин, а на попутному возі, запряженому волами, або кіньми, чи ще якими їздовими бестіями, тягтися надто довго. (Якщо читач не володіє латинською мовою, то для такого Автор перекладе: bestia – звір, тварина).

Той факт, що прибулець зустрівся з Бандюгою й одержав від нього яйце на залізничному вокзалі за кілька хвилин до відправлення потягу до Великих Дрібок, що ту інформацію чарівник Цвях добув із трупа Бандюги за допомогою ясновидіння, свідчить про вибір прибульцем останнього варіанта переміщення. Цією гілкою вузькоколійки ходить тільки один потяг, який відправляється з Жорикбурга в 9.00, у Великі Дрібки прибуває близько полудня, а потім рушає в 14.00 з Великих Дрібок і близько 17 годин приходить назад у Жорикбург. Виходячи із цього, можна припустити, що 19 вересня близько полудня прибулець із драконячим яйцем дістався потягом Великих Дрібок й попрямував до Державних Дверей для виходу у Великий Світ.

Але відомо, що Жорик Дев'ятий дізнався про викрадення дев'ятнадцятого ж вересня приблизно о десятій сорок п'ять (тобто коли прибулець наближався до Великих Дрібок), перебуваючи в Гірчичній печері у дракона Інокентія Карловича, і відразу зателефонував до управління жорикбурзької міліції. Жорикбурзька міліція вмент послала телеграму великодрібкинській міліції, і та прожогом установила біля Державних Дверей пост, незважаючи на заливну зливу, про що терміново повідомила відповідною телеграмою. Виходить, коли прибулець із контрабандою, то пак яйцем, опинився у Великих Дрібках, біля Державних Дверей уже була міліцейська митниця, що перевіряла багаж виходячих з королівства. Можливо, спілкування із цими постовими дасть інформацію, яка допоможе повернути украдене, вирішив Варлаам Оникійович.

Поруч із цегляним моргом була жовта телефонна будка з місцями облупленою фарбою й цятками іржі. Папірусюк увійшов, набрав номер генерала Бобика й повідомив начальникові про своє рішення. Антін Петрович дав Варлааму Оникійовичу «добро» на відрядження до колишньої столиці й запропонував надіслати автомобіль. Детектив заперечив, що немає необхідності витрачати казенне паливо, що він прекрасно добереться потягом. Потім Варлаам Оникійович впровадився у вагон трамвая й поїхав у ньому до вокзалу.

У цьому трамваї на ймення «Бичок» працював легальний злодій Богдан Топець (кличка Горбок). Пильно вдивляючись у маніпуляції Горбка, слідчий переконався, що той трудився чесно, тобто замість віртуозно витягнутих з кишень і сумок громадян предметів він вкладав туди візитні картки з адресою салону «Золоті Пальці», щоб обікрадені могли за скромну плату одержати назад украдене. Тому полковник не став відволікати трамвайного трудівника від роботи...

Будинок залізничного вокзалу не великий, але симпатичний, почасти салатного, почасти кремового кольору. Своїм виглядом він натякає, що архітектор найбільше поважав два стилі: бароко й конструктивізм. Тому в проекті змішав обидва. На майдані перед вокзалом, від якого розходяться п'ять вузькоколійних гілок, споруджено невидимий пам'ятник символу столиці...

– Невидимий пам'ятник? Зачарований, чи що? – заінтриговується Ліва півкуля авторського мозку.

– Ні, не зачарований, а просто дуже маленький, майже мікроскопічний. А оскільки він стоїть на високому постаменті, то громадяни, що ходять унизу, його не бачать. Щоб його роздивитися, треба видратися на постамент із збільшувальним склом, – відповідає Автор.

– Дивний пам'ятник! – дивується Ліва. – А чо...

– Плювати на пам'ятник! – перебиває нетерпляча Права. – До біса пам'ятники, не до них, не відволікайтеся на дрібнички, треба ж скоріше довідатися, де украдене яйце й хто цей підступний прибулець, організатор викрадення!

– Ну, ні, на це не розраховуй! – вигукує Автор. – Бач, яка шустра вишукалася! Я пишу не якесь куце детективне оповіданнячко, де – ой! бах! трах! – і злочинця швидко знешкодили, не пройшло й десятка сторінок. Ні, я пишу як би, м'яко висловлюючись, епос. А епос – штука громіздка, розгониста, багатошарова, нашпигована безліччю фактів, сюжетів і подробиць. Тому запасися терпінням, бо розгадки яєчної таємниці, а також таємниці іншого викрадення, ти довідаєшся не так скоро, як тобі хотілося б. Мені поспішати нікуди. Я поставив за мету познайомити безцінного читача з новою для нього територією, з культурою й історією невідомого народу, а детективна лінія – справа, у загальному, можна сказати, другорядна.

– А яке інше викрадення ти тільки-но згадав? – ловить Автора на слові півкуля Ліва.

– Ой, прохопився завчасно, – ляскає себе пальцями по губах Автор. – Слово не шмаркля, вилізло – не витреш, як кажуть терентопці. Так, за двадцять сім днів після подій цього розділу трапиться ще одне безпрецедентне викрадення.

– А що украдуть? – цікавиться Ліва.

– Не лізь поперед батька в пельку, як могла б сказати своєму дитинчаті миша, побачивши кота, – обсмикує її Автор. – Прийде час – довідаєшся...

Отже, пам'ятник.

Пам'ятник Рятівній Бджолі був споруджений в 1895 році, коли вона ще вважалася мухою, за розпорядженням короля Жорика Сьомого...

– Закладемося, що я вгадаю ім'я скульптора! – самовпевнено заявляє Права півкуля.

– На що закладемося? – азартно погоджується Автор.

– На щигля! – пропонує півкуля.

– Згодний! Хто?

– Ієронім Вносіколупайченко.

– Проспорила, проспорила! – засміявся Автор. – Отримуй щигля!

Автор з бузувірською посмішкою на фізіономії наносить виграний удар нігтем вказівного пальця по власному черепу, у якому укрилася та що програла.

– Це щоб ти надалі знала, як сперечатися, не маючи точної інформації, – повчає мозкову півкулю Автор, кривлячись від болю й масажуючи пальцями вдарене чоло. – Якщо я згадував Ієроніма Вносіколупайченка як найвідомішого терентопського скульптора тієї епохи, то це не означає, що всі статуї в ті часи спорудив тільки він.