– Але про це говорити передчасно. Я спочатку закінчу школу, вступлю до вишу...

Ісак Маркович зрозумів, що це дійсно серйозно.

Не можна сказати, що Естер була цілковито байдужа до зовнішності коханого Мгобокбекбе. Коли вона думала про те, що він ніколи не поцілує її, тому що в нього немає губів, ніколи не обійме, оскільки не має рук, ніколи не... ну і так далі, на її гарні очі наверталися сльози.

Сумні погляди дочки і її смутна усмішка озивалися болем у серцях батьків.

І одного разу корчмар сказав собі: «Хрін подери, ми ж мешкаємо аж у чарівному Терентопському королівстві, а не в якійсь задрипаній Америці! У нас же отут чарівники й феї! Невже нічого не можна зробити, аби людській душі Мгобокбекбе відповідало людське тіло!»

Так, заради щастя любої Естер і любого Мгобокбекбе, Гільденштерн вирішив вдатися до сприяння магії...

17 вересня 1995 року.

Колектив давньогрецьких міфічних героїв, через їхнє переміщення із Греції до Грузії і назад на транспортному засобі з найменуванням «Арго», був названий словом «аргонавти». Тому лицаря Аркадія з тієї ж причини й за тим же принципом (тобто через його переміщення від майстерні Нетребенька до Гірчичної печери на транспортному засобі з найменуванням «гіппомобіль») можна сміливо назвати гіппомобіленавтом.

– За цим же принципом, – каже раптом Права півкуля авторського мозку, – тебе самого, громадянине Авторе, можна назвати й автобусонавтом, і трамваєнавтом, і тролейбусонавтом, і таксонавтом, і метронавтом, і...

– А чому б і ні, – погоджується Автор. – Чом би замість двох слів «пасажир метро» не вживати одне – «метронавт», замість двох «пасажир таксі» – одне «таксонавт», і так далі.

– А у повісті М.В. Гоголя «Вій» баба-відьма переміщалася верхи на людині – філософові Хомі Брутові, – згадує Ліва півкуля. – Значить, її можна назвати філософонавткою.

Отже, так званий гіппомобіленавт Аркадій під'їхав до Гірчичних печер.

Дракон Інокентій Карлович встигнув з натури накидати на картон ескіз із групою скель і повернутися до Гірчичної печери, зустріти там Гавриїла Святославовича, показати йому ескіз і розставити на дошці шахові фігури, коли знов приперся докучливий лицар.

Як звичайно, Аркадій почав робити ротовий шум образливого змісту, і драконові, як завжди, довелося вийти на розбірку. Гавриїл Святославович, зацікавившись, послідував.

– Чого тобі бажано, старче? – огризнувся на знайомий голос із незнайомого металу Інокентій Карлович цитатою з «Казки про рибака й рибку» О.С. Пушкіна. Аркадій, звісно, був не дідусем, а чоловіком далеко не пристаркуватим; але, як говориться, з пісні слова не викинеш, і із цитати класичного тексту також.

– Усе того ж, усе того ж, – відповів метал з колісного каркаса, начиненого конем.

– Ідіть знаєте куди, пане! Дракони в зоопарках не живуть!

Аркадій вибухнув нецензурними вираженнями, які Автор не може повторити.

І раптом...

– Ведіть себе пристойно, пане! – викликнув Гавриїл Святославович.

– Хто це отут пищить? – запитав металевий вершник, повертаючи шоломом у пошуках джерела вигуку.

Виявити джерело йому не вдалося й він сказав:

– На чому це я зупинився?.. А, так! – і продовжив непристойний вилив.

– Грубіянити не треба, пане лицарю! – знову вклинився Гавриїл Святославович.

– Та хто ж отут підпискує, йолки-палки! – знову закрутив шоломом Аркадій.

І отут він побачив Гавриїла Святославовича, якого видав блиск пенсне.

– Тю, це ти, хіба, шмаркле рожева, голос подаєш? – виразив сумнів «мисливець на драконів».

– Годі! Без образ! – огризнувся Гавриїл Святославович, нервово поправляючи на носі пенсне. (Можливо, професійний біолог заперечить, що в істот, до категорії яких належить даний громадянин, передній закрайок організму називається не носом; але Автор, не будучи біологом, звик по-дилетантськи передні закрайки живих організмів називати носами, і в даному разі відмахується від біолога, щоб не зраджувати давній звичці).

– Ти! Бляха-муха! Гляньте, люди добрі, воно звуки видає! – ляснув себе по коліну лицар. – Та я на таких, як ти, карасів ловлю!

Ця фраза про карасів та попередня про шмарклю дуже образили Гавриїла Святославовича, і він, сердито насупивши пенсне, мовчки обурився.

(– А чи не час розглянути цього таємничого Гавриїла Святославовича ближче? – запитує в Автора його Права мозкова півкуля. – А то ти, громадянине Авторе, уже кілька разів його згадував, а читачеві дотепер невтямки, що ж воно за істота. Ясно, що не людина. А хто?)

Так, погоджується з півкулею Автор; прийшов час розглянути цього персонажа ближче, безцінний мій читачу.

☼ ☼ ☼

Гавриїл Святославович був земляком. Не в тому розумінні, що він був співвітчизником Автора або читача, а в тому розумінні, що жив у землі. Автор підкреслює: не НА землі, а саме У землі, тобто в товщі ґрунту. То пак періодично він вилазив на його поверхню, але в основному... Погодься, читачу: логічно називати земляком саме того, хто проживає в землі. От, наприклад, кроти – стовідсоткові земляки.

– А як за цим принципом треба називати тих, хто живе у воді? – уточнює Права півкуля авторського мозку. – Водяками, чи що?

– Яких у воді треба кликати вод... вод... еее... вод... водіями. Але не від дієслова «водити», а від іменника «вода».

Що ж стосується людей, то називати їх земляками нелогічно. Адже вони контактують із землею лише підошвами. А в цілому перебувають не в землі, а в повітрі. Тому логічніше кликати їх не земляками, а повітряками. Взагалі-то вітряками називають вітряні млини, але людям підійшла б схожа назва «повітряки» у зв'язку з вищевикладеними аргументами. Втім, у товщі землі періодично перебувають метробудівники й шахтарі, тому вони, дійсно, заслуговують називатися земляками, але лише в робочий час.

Загалом, Гавриїл Святославович був люмбрикусом. Це по-науковому висловлюючись. А виражаючись по-простонародному – земляним хробаком, або, як ще кажуть, дощовим черв'яком. Не звичайним, безумовно, а розмовляючим. Тобто людиноподібним, в аспекті мовлення й інтелекту, мутантом.

Якщо ця книга потрапила до рук читача допитливого й педантичного, що бажає знати все ґрунтовно, то спеціально для такого Автор надає розгорнуту наукову класифікацію цього персонажа.

Гавриїл Святославович належав до:

типу Annelides,

класу Clitellata,

підкласу Oligochaeta,

ряду Haplotaxida,

підряду Lumbricina,

родини Lumbricidae,

роду Lumbricus,

виду Lumbricus terrestris,

підвиду Lumbricus terrestris sapiens speaker.

Автор сподівається, що така скрупульозність задовольнила педантичного читача. І, висловлюючись словами класика з вищезгаданої казки про рибака та рибку, «тепер його душенька раденька». («Чия, не зрозумів, душенька раденька? Читача або Автора?» – допитує останнього Ліва півкуля його мозку, але Автор, як упертюх на допиті у гуманних катів, зухвало кидає: «Не зізнаюся, хоч лупіть мене кремовими тортами!»)

Отже, читачу, Гавриїл Святославович був розмовляючим дощовим хробаком. Уже двадцять один рік він дружив із Інокентієм Карловичем. Напевно, звичайні хробаки так довго не живуть, але, очевидно, ті чарівні обставини, які дали йому подібні до людських розум і голос, дали також тривалість життя аналогічну людській, і нестандартний розмір. Довжиною і товщиною він був помітно більше, ніж не розмовляюча рідня. Через це його можна було зопалу прийняти за юного жовтопузика, або (в стані непорушності) за довгу тонку ковбаску.