Наприкінці Ірина Віник повідомляє, що в березні 1996 року група туристів виявила цей псевдодім, але від нього так смерділо падлом, що було ясно: мутант здох і його плоть розкладається. Можливо, він помер від голоду, оскільки подорожани, надибуючись на нього, читали попередження лицарів Леонідів, і не совалися до його шлунка, а утікали. Деякі тварини можуть довго обходитися без їжі: тижні, місяці й навіть роки; але немає такого, хто б міг взагалі ніколи не харчуватися. А може, монстр народився й жив у такому місці Окраїнних Земель, де був теплий клімат, а до суворих морозів півночі Терентопії не був пристосований, і не зміг пережити зиму, замерзнув на смерть. А може, його вбили хвороботворні мікроби, до яких у нього не було імунітету (як це трапилося з марсіанами у фантастичному романі Герберта Уеллса «Війна світів»).

Закінчує Ірина Микитівна Віник свою статтю «Думки щодо таємничого мутанта» зауваженням, що, як ученому, їй прикра смерть недослідженої тварини, але як просто людина, вона рада, що хижа тварюка більше не становить небезпеки для співгромадян.

Отут Автор Терентопських хронік нарешті завершує це досить велике за обсягом щось. Але, щоб поставити всі крапки на «ю», додає, що...

– Які-такі крапки над «ю»? – чіпляється схильна до точності й порядку Ліва півкуля авторського мозку. – Над буквою «ю» не ставлять ніяких крапок! Крапки є тільки над літерами «і» та «ї»!

– Не ставлять? – замислюється Автор. – А й дійсно – не ставлять. Ну що ж, не ставлять, той не треба. Тож, нічого додавати не буду.

2 січня 1986 – 20 серпня 1992 року.

Колишній злочинець і повішенець, а нині шановний академік Яким Брюходухов, який у бесіді 16 грудня 1985 року пообіцяв Акмусові й Гільденштерну навідатися «Під Рятівну Муху», був такий завантажений викладанням і написанням наукових праць, що зумів викроїти час для відвідування корчми тільки наступного року.

Увечері 2 січня, порипуючи свіжим снігом, він підійшов до двоповерхового будинку на вулиці Франсуа Рабле, відчинив двері під комахоподібним барельєфом і ввійшов у зал, ароматизований хвойним духом (що той дух линув від розфуфиреного дерева, котре мигтіло в куті електричними гірляндами) і апетитними запахами їжі. Першим його запримітив якийсь хмільний дядько, який липнув до всіх з розмовами і якого Іцхак-корчмар норовив відправити додому. Корчмареві вже вдалося силою відірвати пустодзвона від стола під ялинкою й доволокти до дверей, під оплески стомлених просторікуваннями базіки гостей.

– А, академік Брю... гик... хо... гик... худов! – проревів, гикаючи, нетверезим ротом розпаленілий алкоголем громадянин, кидаючись на поліглота з розпростертими кінцівками, начебто бажаючи задушити в любовних обіймах, але його порив пригальмував Гільденштерн, що тримав дядька за шкірку. – Скажи мені... гик... як полі... гик... глот полі... гик... графістові, чому фран... гик... цузи гундосять, начебто в них на носах... гик... прищіпки, а англій... гик... ці гаркавлять, начебто в них повні роти каші, а по... гик... ляки шепелявлять, начебто їм повибивано передні зуби, а...

– Ви вже всіх задовбали, Альфонсе Семеновичу, – гарчав хазяїн, напинаючи на цікавого пишну вушанку, – а на вас удома давно чекають.

– Так-так, уже йду, одна нога... гик... тут, друга та... До речі, щодо ніг. Мені розпові... гик... дав один мужик, що ноги пальмових пацюків з Нікобарських островів, запечені у ті...

Іцхак Маркович видавив оратора за поріг і відправив у путь дружнім рухом коліна, після чого захлопнув двері й з полегшенням покачав головою.

Потиснувши руку гарному брюнетові, світловолосий учений скинув припорошену сніжинками куртку й прилаштував її на багаторогій вішалці, яка від безлічі шапок і шуб була схожа на хутряний стіг. Зал у цей постноворічний вечір був рясний відвідувачами, і для виявлення вільного місця довелося ворушити очима. Від стола біля каміна академікові запрошувально махав старий знайомий у клоунській масці.

– З новим роком, Інкогнітечку, з новим щастям, панове! – говорив молодий академік катові, єпископові, ковалеві й авіаторові, причалюючи до їхнього гостинного столу.

– І вас зі святом! – відповідали ті, рухаючись, щоб дати гостеві більше місця. – Нових цікавих експедицій! Нових книг! Розумних учнів, Якиме Сергійовичу!

– Дякую вам, – кивнув поліглот, сідаючи.

– Толіку, сюди ще пива, зимкукуру й млинчики з оселедцем, – крикнув хазяїн одному зі своїх рознощиків.

Розмова, звичайно ж, звелася до пивного келиха, зачарованого пігмеєм. Предмет розмови був переставлений Гільденштерном з коминкової полиці на стіл, і акомпанував бесіді хлоп'ячим белькотом.

– Так що ж він говорить? – поцікавився кат із пластмасовим носом і поролоновими вухами.

– У цей момент він розповідає дитячу пігмейську казку, – почав перекладати академік. – Мовляв, жили-були дід та баба, і була в них домашня самка крокодила, і знесла вона яєчко, але не просте, а дерев'яне. Дід його бив-бив, не розбив, баба била-била, не розбила, а мавпочка бігла, хвостиком махнула...

– Ага, зрозуміло, – перебив Вакула Охрімович. – А крім казочок що він белькоче?

– Розповідає про ігри, витівки, пустощі, про дружків-приятелів – звичайне хлопчаче базікання. Він же говорить як би від імені пігмейського хлопчика Мгобокбекбе. Той хлопчик – син пігмейсь...

– Вони знають, – перебив пояснення хазяїн корчми, кивнувши на інших гостів, завсідників корчми, що сиділи за цим столом, – ми з Акмусом розповіли їм про пігмейського чаклуна Замбзиганду і його сина Мгобокбекбе. Виходить, сам келих не розуміє того, що говорить?

– Як же скло може щось розуміти?! – усміхнувся Брюходухов. – Просто видає закладену Замбзигандою програму, як магнітофон чи музичний комп'ютер. Мізків же нема.

– Твердження, що інтелект залежить лише від мозку, я вважаю помилковим, – сказав маг-авіатор.

– Я теж про це думав, – пустився в міркування Інкогнітечко, веселячи всіх комічним ворушінням фіолетових вусів. – Якби інтелект залежав від мозку, то баран був би в сотні разів кмітливішим за пацюка, адже його мозок у сотні разів більший; але всі ж знають, що баран – істота тупа, а пацюк – дуже кмітлива. Або візьміть крука: пташинка, мізків кіт наплакав, а який розумний. Або ще я читав про кмітливість восьминогів, але ж у молюсків мізки взагалі мікроскопічні. Виходить, отут справа не в кількості нейронів, а в чомусь іншому, невидимому.

– Та що далеко ходити, – підхопив сивий коваль Нетребенько. – У нас у Жорикбурзі мешкає маг Перевертайло-Замийський, його багато хто отут знає. У нього зараз організм мавпячий, і мозок теж, а інтелект – людський.