Але все це трапиться в майбутньому. Зараз же, ранком 26 жовтня 1995 року, лицар Ярослав і барон Андрій Цинік, розпрощавшись із Шуриком і Женею, покинули Люзримямський замок, щоб продовжити пошуки драконячого яйця і яєчного шахрая в шостому секторі Терентопського королівства; секторі, котрий саме їм, згідно із жеребкуванням, проведеним поміж лицарів Напівкруглого Столу, дістався для цих пошуків.
ЩОСЬ СІМНАДЦЯТЕ. Корчма «Під Рятівною Мухою»
Звернемося ж до інших сцен: довга кімната з низькою стелею й лавами з високими спинками та посипана піском підлога; гурт людей, які п'ють і обмінюються плітками; усюди тютюновий дим, могутній доказ того, що духи десь існують...
Льюїс Керролл, «Вільгельм фон Шміц».
20 вересня 1995 року.
В історії, що трапилася наступним днем, тобто 20 вересня 1995 року, а точніше вечором та ніччю, мають місце й магія, і любов, і, на жаль, убивство.
Оскільки майже всі події, про які Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга, має намір повідати в найближчих розділах, відбувалися в корчмі «Під Рятівною Мухою», то, перш ніж увірватися в цю історію, Автор повідомить читачеві дещо про названий пункт громадського харчування.
Корчма «Під Рятівною Мухою» бу...
– Вибач, що перебиваю, – говорить раптом Авторові внутрішнім голосом його Права мозкова півкуля, – але хотілося б знати, чому комахи в Терентопськім королівстві називаються рятівними? То ти згадав якусь Рятівну Бджолу, тепер Рятівну Муху, а там, бач, з'явиться й ще якийсь Рятівний Тарган?
– Тарган не з'явиться, а Рятівна Бджола – це колишня Рятівна Муха, – відповідає Автор. – Щоб у цьому питанні поставити всі крапки над «Ї», заглибимося в історію міста Жорикбурга.
☼ ☼ ☼
У середині вісімнадцятого століття, у той же період, коли було засновано терентопську розвідку, король Жорик Четвертий вирішив побудувати нове місто й зробити його столицею королівства. Чим його не влаштовувала стара столиця – Великі Дрібки – невідомо. Місце для нової він уподобав приблизно в сотні кілометрів від Великих Дрібок на схід, на березі річечки Струмище (яка південніше впадає в Замийку), на місці села Багнючки поруч із пагорбами Каменіани.
Саме під час будівництва нової столиці й трапився замах на вбивство короля.
У Жорика Четвертого не було рідних братів і сестер, і в той період він був ще бездітний. (Ну, тобто існувала принцеса Пелагія, яку він вважав і називав сестрою, але вона не була в дійсності його кревною родичкою, оскільки його батьки її не народили, а вдочерили. Детальніше про це читач дізнається, діставшись двадцять шостого розділу цієї книги, за назвою «Самогон для принцеси».) Тому, у випадку його раптової кончини, корона (і, безумовно, влада) перейшла б в спадщину до його брата у перших Олександра Мирополковича (тут Мирополкович – це прізвище, а не по батькові; фамілію Мирополкович носили нащадки Мирополка Романтика, включно з нинішнім королем Жориком Дев'ятим). Цей Олександр Мирополкович був пристрасно залюблений у корону й бажав з нею з'єднатися. У випадку якби в короля з'явилися діти, мрія залюбленого втрачала б усяку перспективу. Тож коронолюбу було потрібно, щоб король умер негайно, поки не обзавівся нащадками. Тобто Олександр вирішив уколошкати кузена, обвинувативши в цьому злодіянні якихось розбійників, і, нарешті, застромити голову в улюблений золотий вінець.
І от, 23 травня 1745 року, вибравши момент, коли Жорик Четвертий у своєму наметі на березі Струмища на самоті розглядав креслення майбутнього нового королівського замку і ніяких зайвих свідків поблизу не було, Олександр безшумно прокрався в матер'яне приміщення і заніс сокиру над схиленою над кресленням вінценосною головою.
Аж раптом муха, що дзижчала в наметі, гепнулася об зіницю лівого ока негідника.
Втілювач замаху зойкнув.
Король оглянувся...
«Спілкуючись» потім із катом щодо цієї витівки, Олександр зізнався, що якби не «клята» муха...
Злочинця стратили досить оригінальним способом. Кращі блазні, коміки, скоморохи, гумористи й клоуни за наказом короля один по одному без перерви смішили присудженого – корчили пики, теревенили анекдоти, розігрували сміховинні сценки тощо, – так що, незважаючи на жах свого становища, в'язень не міг утриматися від сміху, під впливом безперервного гумористичного конвеєра прореготав кілька днів, і нарешті сконав від повного виснаження організму, викликаного безперервним реготом; тобто у буквальному значенні слів вмер від сміху. От які чудернацькі страти були в ті жорстокі часи!
(До речі, читачу, це не єдиний в історії людства випадок, коли засудженого стратили за допомогою сміху. Це практикували ще у Давньому Римі. Але там засудженого доводили до реготу не клоуни і гумористи, а кози. Засудженому намащували підошви босих ніг сіллю й підводили кіз. Кози злизували сіль, а жертва реготала від лоскоту аж поки не вмирала. Такі страти бували і у XVII сторіччі під час Тридцятирічної війни. Сміх у прикрих обставинах називається сардонічним. Таку назву придумав та використав у своїх творах сам великий Гомер. Сардонічним, бо походить від острова Сардинії. Вважалося, що на цім острові росте отруйна рослина, зовні схожа на безневинну селеру. Її отрута діяла, мовляв, на людину вельми чудернацьки: отруєна особа починала реготати, і реготала доти, поки не помирала від сміху. Автор цієї книги неодноразово згадує в ній про користь сміху для здоров'я. Але треба мати на увазі, що йдеться про сміх у нормальних дозах. Бо будь-яке корисне явище автоматично стає шкідливим, якщо його вживати в надмірних кількостях. Автор певен, що в цій його книзі гумору не настільки багато, щоб він міг нашкодити читачеві. Але й не настільки мало, аби читач жодного разу не усміхнувся. Якщо, звісно, читачеві взагалі притаманне почуття гумору.)
Але «все тече, все міняється», як сказав давньогрецький філософ Геракліт. І сказавши, можливо, колупнув у роті нігтем великого пальця, потім, можливо, провів тим же нігтем поперек горла та, можливо, додав: «Зуб даю! Вік волі не видіти!» Бо ж, напевно, і філософи полюбляють підкріпити думку вагомим аргументом. Так, усе міняється, і тепер у Терентопському королівстві нікого не страчують і не катують болісно. Навіть за допомогою гумору. (А катування ляпанням по лицю кремовими тортами та повішення на сучасних терентопських шибеницях – кари безболісні й несмертельні. Тільки ганебні.)
Втім, Олександр Мирополкович таки став королем Терентопії. Але не цей Олександр Мирополкович, котрий вмер від сміху, а інший, що доводився Жорику Четвертому не двоюрідним братом, а прапраправнуком. У терентопській історії він фігурує під ім'ям Сашко Перший. Нинішній терентопський король Жорик Дев'ятий – його онук.
А монарх Жорик Четвертий на честь чудесного порятунку вирішив увічнити рятівну муху на гербі нової столиці – міста Жорикбурга.
Про ці події, відомі кожному терентопському школяреві, сучасний інтелігентний, розумний і талановитий дракон Інокентій Карлович написав повість за назвою «Подвиг комахи», де виклав життєвий шлях героїчного членистоногого. Звичайно, біографію цієї мухи даний письменник сам придумав (за винятком удару в око королівського кузена, що та подія є історичним фактом), бо неможливо встановити подробиці життя простої комашки, та ще такої, що жила сотні років тому.
Із середини вісімнадцятого сторіччя до кінця дев'ятнадцятого істота на гербі Жорикбурга фігурувала під ім'ям Рятівна Муха. До кінця ж дев'ятнадцятого назріли зміни. Наука виявила, що мухи є переносниками хвороботворних мікробів, розповсюджувачами інфекцій. Жорикбуржцям стало прикро, що символом їхнього славного міста вважається така шкідлива тварюка. До короля Жорика Сьомого, котрий правив тоді, прийшла делегація столичних жителів на чолі з мером і заявила: мовляв, до яких пір наш улюблений Жорикбург символізуватиме істота, яка розмножується в нечистотах і розносить хвороби. До того ж мешканці інших міст дражняться, обзиваючи жителів столиці мушенятами!
