Гіппомобіль із лицарем у сідлі, що приводився в рух конем і моторчиком, котив не швидко, але впевнено, під поглядами здивованих перехожих, котрі вперше бачили таке чудо техніки...

І в результаті врешті перемістився на Каменіану до розкиданих перед Гірчичною печерою фрагментів доспіху з паровим опаленням...

– Знову проїхавши поміж кам'яними сідницями, – додає Ліва півкуля авторського мозку.

– Ні, – заперечує Автор, – ні цього разу ні попереднього лицар між сідницями не проїжджав. Першого разу проїхав, бо рухався до Каменіани від туристичного агентства «Рятівна Бджола», що на вулиці Плоских Кішок, і найближчий шлях лежав зокрема вулицею Сорокасемиліхтарною. А другого разу і тепер переміщався туди від майстерні Нетребенька, що на вулиці Франсуа Рабле, і найближчий шлях був іншими вулицями.

– Зрозуміло, – відповідає Ліва.

– А я от що подумав, – підключилася півкуля Права. – Людина, що ловить рибу, називається рибаком. Значить, людина, що ловить дракона, зокрема лицар Аркадій, має називатися драконаком.

– Ги, – реготнула Ліва. – За цим принципом козаком має називатися той, хто ловить козу.

– Дурню верзете, півкулі, – каже Автор. – Ви б іще бовкнули, наприклад, мовляв, якщо крамарем звуть того, хто має крам, то лицарем можна звати того, хто має лице.

18 вересня 1995 року.

Наближався час початку концерту, і гар...

– До чого? – питає, перебиваючи, Ліва півкуля авторського мозку.

– Що – до чого? – збивається Автор.

– До чого наближався час початку концерту? Слово «наближався» означає переміщення до чогось або до когось. Так до чого або кого саме переміщався час початку концерту? – наполягає Ліва півкуля.

– Ну... Еее... Гм... До... до... до оперної Стайні, – невпевнено бурмоче, знизуючи плечима, Автор.

– Час переміщався до музичного театру?! – підключається й Права. – А можна уточнити: на якому виді транспорту? Або пішки? Тоді – якою ходою?

– Теж мені, педантичні скептики вишукалися! Ну вас! Як пишу, так і вмію. Вірніше – навпаки.

Знову. Наближався час початку концерту (Автор показує дулю своєму мозкові), і гарний будинок, розташований на вулиці Франсуа Рабле напроти майстерні Вакули Охрімовича Нетребенька й трохи ліворуч від лицарського гуртожитку, нафаршировувався публікою, наче обезголовлений та обскубаний труп качки різаними яблуками перед впровадженням у спекотну духовку; з тією різницею, що в качку начинку запихають, а в театр начинка лізла сама.

– «Автор показує дулю своєму мозкові», – повторює Ліва півкуля. – Непогана назва для критичної рецензії на твою писани...

– Цить! – обриває критику Автор.

Будинок, хоч і був перебудований зі стайні, виглядав як справжній розкішний театр, і зовні, і зсередини; нагадував велетенський кам'яний торт, прикрашений колонами, статуями та іншими архітектурними витребеньками.

Публіка, що жадала прослухати концерт класичної музики, представлений на афішах за назвою «Хвилюючі звуки», проникала усередину за допомогою пред'явлення квитків бабі Клаві – грізній бабусі, що обіймала в театрі за сумісництвом дві посади: прибиральниці й білетера. Якогось жвавого дядька, що намагався пропірнути у храм мистецтва без квитка (напевно, він був з тих, кому на перехресті Гоголя-Шекспіра не вистачило бажаного папірця), баба Клава видавила з театру шваброю. Решта мали заповітні квитки, і їх минула швабра ця.

Люди й інші організми (дракон Інокентій Карлович зі своїм кишеньковим приятелем Гавриїлом Святославовичем не належать же до категорії «люди») займали місця згідно з купленими квитками.

Втім, Інокентій Карлович не міг зайняти своє місце, то пак крісло, оскільки ці меблі не були розраховані на драконячі габарити. Дракон ніяк не зміг би втиснутися між підлокітниками, не зламавши останніх, і розмістити на сидінню триметровий хвіст. Саме тому він завжди купував місце поруч із проходом, щоб сидіти не в незручнім кріслі, а в зручному проході, просто на підлозі, спершись ліктем на крісло, і, звісно, в останньому ряду, щоб нікому не загороджувати видовище.

Безумовно, Інокентій Карлович сів у проході, котрий пролягав посередині глядацького залу, розділяючи зал на дві половини, тільки після того, як решта публіки, пройшовши проходом, заповнила крісла.

Сусідами Інокентія Карловича по ряду виявилися: ліворуч – бібліотекар Бізончик Солом'яний із мальовничо розфарбованим обличчям (він сідав в останньому ряді, щоб нікому не заважати головним пір'ям), а праворуч... Коли крилатий каменіанський екскурсовод побачив її так близько, він подумав: «Ух ти!» Потім подумав: «Яка краса!» Потім подумав: «Просто чудо!» Тому що його сусідка була така прекрасна, така молода й така... така... така...

Тьху, хрін подери! Яка ж бідна й убога людська мова, як не вистачає слів, коли треба висловити красу дівчини. Поетичні штампи на кшталт «вічка як сливи, губки як вишні, щічки як персик» тощо, тільки заплутують нашу уяву, підсуваючи замість дівчини якийсь фруктовий натюрморт. Або, гірше того, «вічка – бурштин, губки – рубін, зубки – перли...» Якась дорогоцінна мінеральна маска поганського бога Хацля-Цуцля дикунського племені мумба-юмба. Тьху. Краще вже просто сказати «дуже гарна» і все; і нехай кожний уявляє собі красу в міру своїх естетичних смаків.

Коротше кажучи, праворуч від дракона сиділа Естер Гільденштерн – дочка хазяїна корчми «Під Рятівною Мухою». Щодо її зовнішності Автор тільки зауважить, що вона кароока струнка брюнетка з короткою стрижкою. Решту домалюй сам, безцінний читачу. Настільки миле створіння захоплювало всякого, хто її бачив. І дракон не був винятком.

Якщо читач засумнівається, мовляв, він же був не людиною, а як би ящером, тому його уявлення про красу повинні бути не людськими, а, якщо так можна висловитися, звірячими; з його погляду гарною повинна вважатися, мовляв, громадянка, у якої є хвіст, пазурі й таке інше; якщо, повторює Автор, читач засумнівається, то Автор відповість: а хіба людина не може захоплюватися красою метелика, або там кішки, або взагалі бузку; хіба людина знається тільки на красі гомо сапієнса? Отож бо. Та що дракон, навіть кишеньковий люмбрикус Гавриїл Святославович не міг відвести від красуні своє пенсне.

Естер, як звичайно, тримала в ангельських пальчиках пивного келиха. Ні, вона не пила в театрі пиво, вона взагалі ніде не пила пиво, не любила. Просто цей скляний кухоль цінував гарну музику (що той музичний смак цьому дивному посуду прищепив за допомогою своєї віолончелі академік Яким Брюходухов), і дівчина носила його на концерти. Якби вона знала, що в найближчім майбутньому в долі коханого посуду відбудуться чарівні зміни, то не було б журливості в її великих карих очах і не віддзеркалювала б натяк на сум її чудесна усмішка. (У читача могло виникнути бажання поправити Автора. Мовляв, щодо посуду слід вживати прикметник «улюблений», а не «коханий». Автор на це заперечить: не поспішай із поправкою, безцінний читачу, бо ти про ставлення дівчини до цього посуду і ставлення посуду до цієї дівчини поки ще нічого не знаєш.) Втім, Автор забігає вперед. Про дочку корчмаря й розмовляючу пивну кружку він ще розповість докладно й сумлінно. Поки ж про концерт.

Дракон і інші поблизусидячі скоса любувалися прекрасною сусідкою й із трудом відліпили від неї свої погляди, щоб перевести їх на завісу, яка почала розсуватися, відкриваючи сцену.

Це розсування зал озвучив схвальними оплесками, що як би запрошували маестро Траляляліні починати концерт.